Ставка більша за життя. Частина 1
Шрифт:
— Ти дурень! — заверещав гестапівець.
Рупперт відчув, що руки його тремтять; протягом кількох останніх днів він уже звик до образ, усвідомлював, що вже не реагуватиме на жодну зневагу, однак ніяк не міг приховати тремтіння рук. Увесь час капітан повторював у думці, що належало б сказати цьому одоробалові, цьому нікчемі й негідникові, котрий невідомо яким чином прибрав до своїх рук владу над людським життям і смертю, але — мовчав.
— Ти дурень, — повторив уже спокійно Лотгар. — Хто тобі сказав, що я хочу її заарештувати? Ти повинен був не спускати з неї ока — от і все. Такий був шанс! Ідучи слідом за цією дівчиною, ми змогли б добратися до їхнього підпілля! — Лотгар сів за письмовим столиком і холодно дивився на Рупперта. — Ти, Рупперт, нам, власне, вже не потрібний, — сказав він. — Ти зазнав провалу, Рупперт. А може, ти зробив це навмисне? Ану, зізнавайся: може, й далі провадиш подвійну гру?
Рупперт хотів би щось сказати, хотів би запротестувати, але слова застигли на губах. “Я ж німецький офіцер”, — думав він і мовчав, відчуваючи, як дерев’яніють його коліна, і увесь час пам’ятаючи, що це він, капітан Рупперт, один із спадкоємців відомого німецького роду, стоїть, виструнчившись перед колишнім комівояжером, лапи якого він потрапив.
Однак лють Лотгара дійшла найвищої точки тільки на хвилю. Задзвонив телефон, і Лотгар вислухав рапорт, ший навіть його, вихованця солідної школи гестапо, змусив втратити рівновагу. Зникла Беніта фон Геннінг.
Лотгар вигнав з кабінету Рупперта — він ще викличе його пізніше і притисне до стіни, а тепер у нього є інша робота. Професор фон Геннінг вже підняв тривогу аж у Берліні, подзвонив до групенфюрера, а він, Лотгар, не розуміє і не буде розуміти й після кількох годин допиту, як все це могло статися. Вартовий, котрий стояв біля хвіртки, клявся, що Беніта повернулася до вілли десь пів на дванадцяту ночі, перед зміною варти. Всі жандарми, які пізніше вартували біля будинку професора, свідчили, що після того більше ніхто не виходив з вілли. І ніхто не заходив Професор фон Геннінг повернувся з прийому в генерала аж на світанку. Як же це сталося? Яким чудом могла зникнути Беніта? Куди вона пішла? Хто її викрав? А якщо викрав, то як він зміг обманути пильність вартових? А може, й жандарми учасники змови? Ні, це неймовірно! Ті, кого він вибрав для охорони вілли, були його найкращими працівниками, неодноразово перевіреними людьми, отож не могли провалити таку справу.
Кількома годинами пізніше це ж саме розповів він і групенфюрерові, коли той викликав його до свого просторого кабінету, вікна якого виходили на сіру, завжди безлюдну Поліцайштрассе. Групенфюрер сидів у фотелі й холодним поглядом дивився на Лотгара. Лотгар стояв перед ним виструнчившись і думав, що, порівняно з групенфюрером, він — ніщо, пішак, якого в будь-яку хвилину можна зіслати на Східний фронт або ж розстріляти в підвалі. Це, однак, не збуджувало в ньому протесту; він відчував тільки одне: страх, той самий страх, який повинні були відчувати люди, що, виструнчившись, стояли в його кабінеті.
— Я зробив усе, що було можливе, пане групенфюрер, — пояснив Лотгар.
— Нічого ви не зробили, — холодно відповів високопоставлений чиновник. — Якщо дочку Геннінга не буде знайдено в найближчі два дні, я не хотів би бути на вашому місці. Що ви знаєте про Беніту фон Геніннг? — запитав він.
— Вона — наша агентка ще з часу навчання в політехнічному інституті в Берліні, — відповів Лотгар.
— Чи могла вона вийти з вілли так, щоб її ніхто не помітив?
Цього Лотгар не знав. Така можливість, мабуть, була, якщо дівчина вийшла-таки. Але чому вона зникла? Може, працювала на чужу розвідку? Ні, це, здається, виключено…
Групенфюрер устав.
— Ви, Лотгар, занедбали справу, надзвичайно важливу для нашої імперії і для дальшого ведення війни. Чим ви можете запевнити нас, що досліди фон Геннінга все ще залишаються таємницею для ворога? — сказав він тихо.
Лотгар чекав, що будуть кричати на нього, і тому мовчав, заскочений спокійним тоном, що не обіцяв нічого доброго. Групенфюрер порадив йому вести якнайактивніше розслідування, допитати всіх, хто мав щось спільне з Бенітою фон Геннінг, насамперед — того обер-лейтенанта Клосса з абверу, який нібито залицявся до неї. Воднораз начальство завдало Лотгарові болючого удару.
— Безглуздо, по-ідіотськи безглуздо, ви, Лотгар, вчинили, заарештувавши дівчину з польської розвідки. Треба було стежити за нею й добратися до всіх інших.
Лотгар це прекрасно розумів. Групенфюрер, звичайно, мав рацію. Ну що ж, він, Лотгар, ще зведе порахунки з капітаном Руппертом.
Для штурмбанфюрера настала пора ненормованої праці. Лотгар вирішив вести допит до тих пір, поки не буде знати все, що тільки можна знати про Беніту. Вислухав, звичайно, і професора фон Геннінга. Професор трактував його зверхньо, даючи йому зрозуміти, що власне його, Лотгара, він вважає відповідальним за зникнення Беміти.
— Треба було пильніше стерегти мою віллу, пане штурмбанфюрер, — різко зауважив фон Геннінг. — Не витрачайте, пане, часу на балачки зі мною, а беріться по-справжньому до роботи.
— А може, Беніта вийшла з вілли вже вранці? — спитав Лотгар.
— Жартуєте! — гаркнув професор. — Я не раджу вам, пане, жартувати зі мною. Коли я повернувся додому, Беніти вже не було.
— Чи у вас зникнули ще якісь речі, крім вечірнього плаття, плаща й сумочки?
— Ні, нічого більше не зникнуло, — сказав професор. — Але Беніта мала при собі ключі від сейфа. Ви розумієте? Ключі від мого сталевого сейфа.
— Це необережність, — зауважив Лотгар.
— Ні, необережністю було доручати вам охорону моєї особи, — відрізав професор.
Фон Геннінг вийшов з кабінету Лотгара, навіть не подавши руки на прощання. І Лотгар, звісно, знав, що професор може собі це дозволити, що професора ще перед війною приймав у своїй віллі на Берхтесгаден сам фюрер.
Лотгар звелів викликати до нього Клосса, але перед цим вирішив допитати ще спійману Руппертом дівчину. Як і належало сподіватися, вона все заперечувала.
— Той пан помилився, — шептала. — Я з ним незнайома.
Лотгар придивлявся до цієї дівчини, яка сиділа біля дверей у нього в кабінеті. Він знав, що звичайною розмовою з неї нічого не витягнеш; потрібно застосувати значно різкіші методи, але якщо їх застосує, то ця дівчина навряд чи витримає їх.
— У тебе є тільки один шанс на порятунок: сказати правду, — заговорив Лотгар. — Ми вимагаємо від тебе небагато: твій контакт і адреси.
— Я не розумію, чого ви хочете від мене.
— Раджу тобі подумати. Я покажу тобі людей, котрі теж твердили, що нічого не знають. Побачиш, який тепер у них вигляд.