Ставка більша за життя. Частина 1
Шрифт:
Ганна бігла безлюдним тротуаром. Тепер вона думала про хлопців з диверсійної групи, думала, чи встигнуть вони відійти. Ні, вона не має права залишити їх самих. Затримана цією думкою, зупинилася, не знаючи, що якби була пробігла ще кілька кроків, то за рогом будинку побачила б схованого в автомобілі Клосса. Але Ганна вже не побіжить, не встигне відбігти, бо саме в цей час на безлюдній, обстрілюваній автоматним вогнем вулиці, ко-виляючи від одного тротуару до другого, з’явилася автомашина Рупперта.
Рупперт помітив Ганну і різко загальмував. Відчинивши дверцята, він втягнув дівчину в машину. Ганна не опиралася: вона зовсім обезсиліла. Подумала ще; знову завезуть на Алею Шуха, хоч відпочине. Ляже на бетонній підлозі і спатиме. Ганна бачила зовсім близько біля себе обличчя Рупперта, що схилився над рулем. Швидкість їзди притиснула її до спинки сидіння, та раптом капітан загальмував, і її кинуло вперед. Дівчина прийшла до пам’яті — вони були недалеко від Вісли. Рупперт відчинив дверцята.
— Тікай! — крикнув їй.
І Ганна знову залишилась сама Спочатку вона бігла вулицею Сольця, а потім зупинилася в якомусь під’їзді. Люди байдуже обминали її. Ніхто не дивився на неї.
Дівчина не могла, звісно, знати, що автомашина Рупперта саме виїжджала на міст Понятовського. Десь приблизно на середині — різкий поворот руля. Машина розламала бар’єр мосту й полетіла вниз. І тільки через кілька хвилин до цього місця під’їхали автомашини гестапо.
Провал
Він набрав повні груди повітря й заспівав хрипким голосом:
Прийди, поцілуй, як за давніх літ,
І дам я троянду — найкращий квіт!
Цього незрячого гармоніста і його шістнадцятилітнього поводиря знали і мешканці міста, і приїжджі селяни, які крадькома продавали на головній вулиці картоплю й брюкву, а часом витягали, звичайно, знайомим і тим, хто викликав довір’я, сховану в соломі або гороховинні четвертину теляти, грудку масла чи дюжину яєць. Знали їх і поліцаї, що походжали заклавши руки за спину, пильним поглядом окидаючи перехожих, ладні в будь-яку мить вихопити з напіввідкритої кобури пістолет. Знали їх також жінки, які торгували булками, звісно з-під поли, бо їсти їх дозволялося лише німцям. Нелегальний продаж пшеничного хліба карався смертю або, в кращому разі, концтабором, так само, як і торгівля м’ясом, яке, незважаючи на небезпеку, привозили юрми спекулянтів до виснажених картковою системою міст. Знали їх усі, але ніхто не звертав на них уваги, бо незрячий і його поводир своїм виглядом цілком пасували до цього міста, так само, як і до пори — ранньої весни сорок третього року. Чимало було тоді таких, як цей сліпий, — напівжебраків, напівмузикантів, вбраних, як і він, у вилинялу військову куртку та безформний головний убір, що колись, мабуть, називався польовою конфедераткою. Живий символ переможеної армії — так мали думати солдати вермахту, які вряди-годи простягали сліпому кілька грошів
Невидющий гармоніст саме скінчив грати. Він притупував ногами, поклавши акордеон на сходи, бив себе по стегнах задубілими від холоду руками, ніби квапив малого, що збирав кинуті жалісливими людьми папірці з загорнутими в них дрібними монетами.
Хлопець задер голову, але ніхто вже не збирався кидати ані гроша. Отож він узяв акордеон, подав старому ціпок і, підтримуючи його попідруч, повів до темної брами.
Кілька селянських підвід торохтіло по бруківці головної вулиці, спітнілий рикша в гарусній шапці напружено натискав на педалі своєї незвичайної машини, а унтер-офіцери вермахту, що сиділи в ній, зручно розкинувшись, аж надривалися зо сміху, показуючи один одному на розгублену жінку з великим кошем, з якого, хоч він і накритий хусткою, видно було окрайки булок. Жінка бігла наосліп, розштовхуючи перехожих, вибила ціпок у сліпого солдата, який вилаявся їй услід. Але його прокльон міг почути лише вайлуватий поліцай, котрий, важко дихаю чи, гнався за нею, нічогісінько не бачачи перед собою, крім цієї жінки, що наважилася торгувати серед білого дня, не давши належного йому, усталеного звичаями, хабара.
— Що трапилося? — запитав сліпий.
— Він її не схопив, — відповів хлопець і враз аж запищав на радощах.
— Що трапилося? — знову буркнув старий.
— Ой, леле! — вигукнув хлопець. — Налетів на німця, ось тут йому, здається, й перепаде.
— Ходімо.
Поводир не поспішаючи поплентався за сліпим. Вони звернули в бічну вулицю. Поминули кільканадцять брам, не заходячи до жодної, ніби на сьогодні заробили вдосталь. Зупинилися лише перед маленькою крамничкою, де продавали все й нічого — липучки на мух, невідомо кому потрібні в цю пору року, мотузки й квашені огірки.
— Все гаразд? — спитав сліпий і тільки тоді, коли хлопець, уважно розгледівшись довкола, притакнув, переступив поріг і — ніби йому раптом повернувся зір — упевнено рушив через порожнє приміщення, відхилив ситцеві портьєри, за якими, почувши його кроки, підхопився кучерявий чоловік, що досі переглядав газету “Новий Кур’єр Варшавський”, презирливо прозвану в народі “курвар”.
— От, нарешті, — обізвався той до сліпого. — Давай!
Старий висипав на стіл пригорщ загорнутих у папірці монет. Чоловік розгортав по черзі ті папірці, переглядав їх і кидав на підлогу. Його зацікавив лише один із останніх. Він підніс папірець до мерехтливого вогника карбідової лампи, потім сунув у полум’я й спалив. Повернув господареві всі монети, які були йому ні до чого.
— Кепський у тебе сьогодні виторг, — сказав він. І за мить додав: — Гукни хлопця. З’їсте трохи капусняку, а після обіду підете туди ще раз.
У кабінеті оберштурмбанфюрера Гайбеля було аж темно від цигаркового диму. На стільцях і в кріслах, зібраних з усього поверху, сиділи розкинувшись начальники служби безпеки міст і містечок цілої округи.
— Панове, — почав шеф гестапо і змовк, бо у відчинених дверях з’явився ще один із запрошених. Він роздивлявся, ніби шукаючи вільного місця. Гайбель вказав йому на крісло біля себе.
— Я вже гадав, Клосс, що абвер не цікавить тема цієї наради.
— Навпаки, пане оберштурмбанфюрер, — мій шеф надає великого значення боротьбі з партизанськими групами.
— Партизанськими, — повторив Гайбель, ніби смакуючи це слово. — Послухайте, панове, якою вишуканою мовою говорить наш абвер! Адже ми речі називаємо інакше: ми боремося з лісовим бандитизмом, боремося рішуче, нещадно, без жалю… І боротися з ним доведеться ще рішучіше і ще нещадніше, для цього ми сьогодні й зібралися тут…
Клоссові хотілося пирснути зо сміху, але на його обличчі не ворухнувся жоден м’яз. О, це вічне суперництво! Воно, звичайно, не погано, адже чимало справ можна владнати, лише вміло скориставшись з ворожнечі між службою безпеки і абвером. Клоссів шеф, полковник Роде, заздрить Гайбелю, Він ставить себе значно вище, та його дратує всевладдя СД. Не тому, що він ворог нацизму, ні, про Роде цього не можна сказати. Його почуття до Гайбеля чимось схожі на душевний стан старого аристократа, посадженого за стіл поруч з недавно розбагатілим вискочнем, вже не дуже впевненого у своєму впливі, але гордого минулим свого роду, прізвищем і знатністю. Він, певна річ, розуміє, що їх єднають спільні інтереси, що часом мусить принизитись, але це не тішить його. Гайбель і сам скидається на буржуя, котрий не дуже певно почуває себе за столом з фамільним сріблом і волів би краще кухоль пива на оцинкованому столикові в мюнхенській пивниці. Саме тому він бундючний, агресивний, силкується надолужити уміння триматися надмірною самовпевненістю. Клосс, який придивляється до них обох, знає, що насправді вони мало чим різняться між собою, знає й те, що обидва ладні нещадно й жорстоко придушити будь-який опір, і суть не в тому, як вони іменують партизанів, бо й один, і другий волів би їх знищити, а ще з більшою охотою привласнив би звитягу собі.