Ставка більша за життя. Частина 1
Шрифт:
— Ви схожі на справжнього партизана, — усміхнувся Курт. — Вам добре в цій одежі, пане обер-лейтенант, — може, навіть краще, ніж у Feldgrau… [23]
“Невже це був натяк, частина змови, невже Курт відігравав тут якусь роль?” — Клосс відігнав цю думку. Просто він сказав те, що йому відразу спало, на гадку. Курт не дуже приховував свою нелюбов до захисного кольору.
Клосс пригадав учорашній ранок. Він їхав всюдиходом-амфібією на полігон, де випробовували на міцність нову, дослідну броню танка. В кінці полігона, обіч заростів, він наказав Куртові зупинитися нібито за потребою. Йому вистачило всього дві хвилини, щоб витягти з ремінної пряжки фотоапарат і тричі підряд натиснути на кнопку. Коли Клосс вийшов на шлях, вдаючи, що застібає мундир, Курт засміявся: “Ви, пане обер-лейтенант, пішли за кущі, щоб сховатися від мене, а там, — він показав на групу людей, що наближалася до танка, — вами міг милуватися весь штаб на чолі з генералом. Я б сам це залюбки зробив…” — “Що?” — не второпав Клосс. “На самого генерала”, — відповів Курт, зухвало дивлячись йому в очі. Клосс мусив осмикнути його. Але на Курта це не подіяло. Він знав, що коли б обер-лейтенант Клосс хотів його скривдити, то зробив би це давно.
23
У формі захисного кольору (нім.).
Рік тому до Клосса потрапила справа кількох німецьких солдатів, у яких було знайдено гумористичний тижневик, що його видавало польське підпілля німецькою мовою. Всі вони вдавали з себе здивованих, твердили, що вперше бачать “це свинство”. Але в документах Курта, хлопця з Битома, Клосс знайшов чимало цікавого: якийсь арешт за анекдоти, дисциплінарне стягнення з пропозицією послати на Східний фронт за розмови польською мовою. З цього видно, що Курт не палає любов’ю до райху Адольфа Гітлера. Коли Клоссові вдалося якось зам’яти справу, він постарався зробити Курта своїм ординарцем, показавши йому перед цим весь матеріал проти нього. Найменшою карою, що чекала на Курта, був штрафний східний батальйон. Курт зрозумів. Він інтелігентний ординарець, вміє берегти таємницю й ніколи не ставить зайвих запитань. Між ними зав’язалося щось схоже на дружбу, і Курт цінував це високо. Ні, він не дав би втягти себе ні в яку змову проти нього, не зумів би лицемірити. Клосс переконався в цьому не раз.
Поїзд трясся, видираючись на гору, рухався дуже повільно, стріляючи в небо пучками оранжевих іскор. Клосс, притиснутий до вікна, вдивлявся в сутінки, що дедалі густішали. Поволі пропливали стовбури беріз. І тоді він збагнув, що всілякі спроби відкинути думку про найгірше — це ошукування самого себе. Враз помітив і те, що намагається відкинути, віддаючись новим думкам і спогадам. Він ще не знав чому; не мав поняття, чи арешт не був випадком, злим жартом долі. Клосс любив Філіпа, цінував його спокій, витримку, швидку реакцію і здатність одразу виносити рішення.
Якось вони сиділи разом до півночі в потайному місці в будинку Філіпової тітки. Філій глянув на годинник і сказав: “Ну, нам даровано ще один день”.
Клосс зрозумів тоді, що Філіп живе відчуттям безнастанної небезпеки, очікуючи найгіршого. А Клосс не міг би так. Він вірив у свою щасливу зірку, мріяв, що по війні скінчить Гданський політехнічний інститут і з непохитною впевненістю чекав здійснення свого наміру. Одразу ж після наради в Гайбеля він побіг до Філіпа, щоб застерегти його від небезпеки, яка нависла над загоном. Сказав також” що повідомить, коли довідається про термін закінчення випробувань нового танка. “Я передам”, — відповів дантист. Потім наказав Клоссові зойкнути, а помітивши його здивований погляд, пояснив: “Пацієнти здивуються, коли ти не закричиш у кріслі зубного лікаря”.
Отакий він, Філіп, не забуває жодної дрібниці. Коли Клосс уже виходив, він сказав: “А проте тобі треба побувати в мене і пацієнтом. Три горішні зуби в тебе справді починають псуватися”. Тоді Клосс відповів йому: “Нічого з цього не вийде, я страшенно боюся дантиста…”
Хтось, стоячи на підніжці вагона, почав відчиняти двері. Клосс захитався, вхопився за полицю, щоб не впасти. До вагона втиснувся той хлопець, що скочив на підніжку в останню хвилину, коли поїзд вже рушив.
— Янку, — мовила жінка в хустці, — ах ти, мамуло, ледь не лишив мене з багажем.
— У Трокішках чекають жандарми, — випалив хлопець, важко дихаючи.
— Облава! — істерично вигукнув хтось. — Гальмо, треба загальмувати!
— Тихо, — заспокоїв їх Янек, — зараз почнеться ліс, там і зупинимо.
У вагоні зчинилася жахлива метушня. Багаж, що його стягали з полиць, падав на голови пасажирів, викликаючи ще більше замішання й гармидер.
Клосс вискочив разом з усіма, перейшов колію, лишаючи подорожніх, що з клунками тяглися лісом у напрямі містечка. Огледівся: за ним нікого нема. Поминув широку галяву, сховану в гущині, дістав карту й компас. Присвітив собі ліхтариком, потім вибрав напрямок і попростував по бездоріжжю.
Різке сліпуче світло вдарило йому просто в обличчя. Філіп замружив очі.
— Виходь, — гримнув гестапівець.
Спираючись руками об стіни тісної й темної хижі, він спробував підвестися. Ноги затерпли, лікті ковзали по слизькій, пофарбованій олійною фарбою стіні. Гестапівець брутально вхопив його за борт піджака й допоміг стати на ноги. Філіп підвівся, ступив крок, потім — другий. Торкнувся рукою розбитого, спітнілого обличчя. Захитався.
— Швидше! — буркнув німець, випихаючи його в коридор.
Десь за спиною грюкнули двері камери, з протилежного боку коридора двоє гестапівців тягли чоловіка, що стогнав, його голова підскакувала на нерівній цементній підлозі. Ось і сходи. Вузькі, брудні, без поручнів. Філіп ступав через силу, намагаючись лічити сходи — сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять… Гестапівець зупинився, постукав у якісь двері, відчинив і вштовхнув Філіпа в кімнату.
Спершу він збагнув, що не чує своїх кроків — м’який килим глушив звуки. Підвів очі. Глибокі шкіряні крісла, пригашене світло, фанеровані меблі, під величезним портретом Гітлера невеличкий письмовий стіл.
— Сідайте, будь ласка, — почув тихий голос. Тільки тепер він помітив, що за столом сидить чоловік у чорному мундирі. Впав у крісло.
“Судячи з розповідей, це, мабуть, сам Гайбель”, — спроквола подумав Філіп.
Чоловік підвівся з-за столу, підійшов, придивився до понівеченого Філіпового обличчя. І Філіп побачив великі коричневі плями на своєму халаті.
— Бруннер! — вигукнув Гайбель.
З-за портьєри тихо, як тінь, вийшов Бруннер.
— Що ви з ним зробили? — спитав Гайбель. — Чому ви така нерозумна худобина, що вміє лише бити? Вийдіть, ми ще з вами поговоримо… Пробачте, — мовив він, схилившись над Філіпом. — Щиро прошу пробачити.
— Що? — не розчувши, спитав Філіп.
— Прошу пробачити, — повторив Гайбель. — На жаль, ми не самі добираємо собі співробітників, вдовольняємося тими, яких нам пришлють. Палите? Я хотів би з вами порозмовляти. А може, ви надто стомлені, може, ви згодні відкласти нашу розмову до завтра? — Гайбель підніс дантистові вогню, а потім припалив і сам. — Я не люблю, коли б’ють, — вів далі, — і не хотів би віддавати вас знову до рук мого співробітника. Я прихильник розмов. Розважливих розмов, які ведуть розсудливі люди. Чи можу я вважати вас розсудливою людиною, лікарю?