Ставка більша за життя. Частина 1
Шрифт:
Дівчина мовчала. Чи сказане вплинуло на неї?
— Кому ти віднесла документи, які тобі передав Рупперт? — закричав Лотгар. — Кому ти їх віднесла?
Заарештована міцно стиснула губи. Вона була страшенно бліда, в її очах Лотгар добачав страх, напевне страх, однак мовчала.
— Ми і так все знаємо, — спокійно заявив він. — Через годину вийдеш на волю, якщо скажеш…
Штурмбанфюрер схилився над нею. У пальцях він тримав запалену цигарку. Бачив зовсім близько перед собою обличчя Ганни й повільно наближав до її щоки тліючий вогник.
— Де Беніта фон Геннінг? — запитав.
— Я нічого не знаю, — почувся шепіт. — Я незнайома з цією пані.
— Ти, значить, уперта? Що ж, тим гірше для тебе. За годину по-іншому заспіваєш.
На порозі з’явився есесівець і повідомив про прибуття обер-лейтенанта Клосса.
— Нехай заходить, — сказав Лотгар і звелів вивести Ганну.
Вони зустрілися в дверях. Ганна не підвела голови, не глянула на нього, бо боялась, що Лотгар помітить в її очах щось таке, чого він не повинен помітити. Якби тільки Янек не видав її виразом своїм! Кров одплинула від Клоссового обличчя; Ганна побачила ще тільки жест, майже непомітний і недоречний жест: Клосс пересунув кобуру на живіт. Навіщо він це зробив? Не потрібно було цього робити.
— Впіймали гарну пташечку, — сказав Лотгар, — агентка польської розвідувальної мережі, — пояснив.
— Ви ліквідували всю мережу? — Клосс не усвідомлював, яким чудом вдається йому панувати над собою.
— Ні.
— Вона все розповіла? — запитав Клосс. Чи гестапівець відчув тремтіння його голосу?
— Розповість! — спокійно ствердив Лотгар.
Клосс, не чекаючи запрошення, сів у крісло.
— Може, не варто було п заарештовувати? — зауважив він.
— Прошу не втручатись до моїх справ! — розсердився Лотгар. Ще цього бракувало, щоб якийсь шмаркач з абверу повторював йому слова групенфюрера. — Я не для того вас викликав сюди, щоб вести розмови про польських агентів, заарештованих гестапо. — Лотгар холодно зиркнув на Клосса. — Вчорашній вечір ви провели з Бенітою фон Геннінг?
Клосс спокійно припалив цигарку.
— Вас погано поінформували, — відповів він. — На прогулянці з Бенітою я був позавчора. А про що, власне, йдеться?
— Відповідайте на запитання!
— Не подобається мені такий тон.
— Звикнете. — Тепер голос Лотгара став якимсь безбарвним. — Звідки ви знаєте, що звідси вам вдасться коли-небудь вийти?
— Все-таки я думаю, що вийду, — відповів Клосс. — Подзвоніть, будь ласка, до Беніти й запитайте, чи був я з нею вчора.
— Беніта фон Геннінг зникла, — заявив штурмбанфюрер. — А ви, пане Клосс, один із запідозрюваних.
— Жартуєте! — Тепер розлютився Клосс, Був це добре зіграний вибух люті. Клосс знав, як розмовляти з такими людьми. — Як ви смієте, — кричав він, — обвинувачувати німецького офіцера! Я — не Рупперт, Лотгаре! Зараз же буду дзвонити до Рєкке.
Цей блеф дав певні наслідки.
— Заспокойтеся, будь ласка, Клосс, — сказав Лотгар. — Поговоримо…
І штурмбанфюрер почав випитувати про Беніту, про їхнє знайомство. Клосс, не втрачаючи почуття пильності, відповідав і водночас не переставав думати про Ганну. Ганна — тут. Як її вирвати з Алеї Шуха? Клосс усвідомлював, що це зробити так само важко, як і здобути папери Геннінга, однак він усвідомлював і те, що зробить все, аби врятувати дівчину.
Двома годинами пізніше ці ж думки повторив Клосс і в невеликому, оточеному садком будиночку на Мокотові, де мешкав Марцін. Марцін був схвильований і стривожений, про Ганну не хотів навіть і говорити Реаліст, він не любив обговорювати планів, які, па його думку, не можна було виконати.
— Явку в антикварній крамниці і всі адреси, відомі Ганні, я вважаю, провалено, — відзначив він. — Тверезо розмірковуючи, думаю, що й тебе викрито. Не знаю ще, чи Центр, бува, не видасть розпорядження залишити роботу й тобі.
Клосс сидів навпроти нього, затуливши обличчя руками.
— Ганна не скаже нічого.
Марцін не підтвердив цієї думки й не заперечив її. Він знав, що робиться на Алеї Шуха, не хотів себе обманювати і був готовий до всього. Клосса він теж розумів, але розумів і те, що єдиним реальним виходом з нової ситуації було примирення з обставинами, що склалися.
— А якщо… — по тривалій мовчанці озвався Марцін. — Нам залишається тільки одне: чекати.
— Ні! — спалахнув Клосс. — Я не можу чекати!
— А що ти можеш зробити?
— Не знаю, — відповів той. — У такому стані думки не лізуть в голову.
Капітан Рупперт все ще не втрачав надій. Він все ще вірив, що станеться якась подія, яка допоможе йому вибратися з тенет. Отож сидів біля піаніно і грав Моцарта. Раз у раз у його пам’яті зринала одна і та ж музична фраза так, нібито він забув усе, крім цього одного мотиву. Ільза крутилася по кімнаті; невдовзі вона підійшла до нього, поклала руку на плече, але це не заспокоювало, а ще більше дратувало.
— Віллі, скажи мені, нарешті…
Що він міг їй сказати? Коли почув дзвінок і побачив Лотгара, якого ввів у кімнату денщик, то зрозумів, що події наближаються до кінця.
Ільза залишила їх самих, і Рупперт став поряд з Лотгаром; на цей раз капітан був більш зібраним, на якусь хвилю до нього повернулася впевненість у собі, він знову відчув себе німецьким офіцером.
— Що ви з нею зробили? — запитав зненацька.
— З ким? — не зрозумів Лотгар.
— З тією дівчиною, яку я для вас розшукав.
Лотгар скривився.
— Вас це все ще цікавить? Не прикидайтеся, Рупперт. Ця дівчина нічого не говорить, — додав зі злістю. — Я вирішив звести вас віч-на-віч, може, хоч перестане принаймні все заперечувати.
Рупперт мовчав досить довго.
— Я її не хочу бачити! — крикнув він. — Чуєте? Не хочу бачити її!
— Спокійно! — Лотгар дивився па Рупперта з неприхованою зневагою. Він уже бачив такі прояви характеру. Найгірші ганчірки здатні на такі спалахи. Короткі. — Ви зробите все, що я скажу, — констатував Лотгар. — Ця дівчина мусить заговорити. Я, зрештою, маю підозру, що ви, Рупперт, приклали руки і до справи зникнення Беніти фон Геннінг. Ви не щирі з нами, а я не люблю крутійства.