Ставка більша за життя. Частина 1
Шрифт:
— Брехня! — Рупперт перестав панувати над собою. — Це підло — підозрівати мене і в цьому.
— Підло? — повторив Лотгар і ляснув Рупперта по обличчю. Офіцер відсахнувся назад, якусь хвилю можна було думати, що він кинеться на Лотгара. Потім — важко сів у фотель, затулив лице руками.
— Як ви сміли це зробити?
На порозі з’явилася Ільза.
— Раджу мовчати, — відповів Лотгар і вийшов з кімнати.
Рупперт знову підійшов до піаніно і вдарив по клавішах. Залунала та ж сама музична фраза Моцарта.
У Лотгара було багато причин, щоб нервувати. Минуло вже чимало годин, а він все ще нічого не з’ясував щодо зникнення панни фон Геннінг. Знав зараз буквально стільки ж, скільки й на початку розслідування.
На цей раз розмова з групенфюрером, який знову викликав його, була різкіша.
— Ви, Лотгар, дурень, — сказав групенфюрер відразу ж, як тільки Лотгар причинив за собою двері. — Дурень! — повторив він.
— Ця дівчина не хоче говорити, — почав пояснювати Лотгар. — Я забрав людей із дому азартної гри, але вони, мабуть, і справді нічого не знають. Я передам їх кримінальній поліції.
— І що ви думаєте робити? — В голосі групенфюрер а дзвеніла неприхована погроза. — Я щойно розмовляв з Берліном. Сподіваюся, ви здогадуєтеся, що мені сказали в Берліні?
— Здогадуюся, — відповів Лотгар, хоча повинен був би мовчати.
— Отже?
— Сьогодні вночі я допитуватиму ту дівчину особисто.
Групенфюрер глянув на Лотгара із зневагою, з такою самою зневагою, з якою нещодавно Лотгар дивився на Рупперта.
— І після цього вона взагалі вже нічого не зможе сказати, так? Я відправлю вас на фронт! — крикнув він нарешті. — Ту дівчину, — додав уже тихо, — ви завтра вранці звільните з-під арешту.
— Так точно.
— Приставите до неї найліпших ваших людей і використаєте всі наявні засоби. Я розстріляю вас, якщо їй вдасться втекти. Вона повинна нас навести на слід. І ще одне — слухайте, Лотгар, уважно! Якщо справді Беніту викрала польська розвідка, то я не мав би анічогісінько проти того, щоб запропонувати такий обмін: Беніту фон Геннінг за цю дівчину…
Лотгар знизав плечима.
— Яким способом я зможу порозумітися з ними, пане групенфюрер?
— Спробуйте, — сказав високопоставлений гестапівець. — Тільки на цей раз — уже без помилки…
Ганна не могла, на жаль, знати про цю розмову, і тому вона сприймала ніби уві сні те, що їй віддали її сумочку. Вартовий відкрив шлагбаум і взяв перепустку.
Дівчина опинилася одна на безлюдній вулиці. Вона все ще не вірила, не могла повірити, йшла Алеєю Шуха в напрямі площі Унії, знову в своїй Варшаві, в своєму місті, і тільки тепер відчула, як страшенно вона втомилася. Усе тіло її боліло, але ж вона була вільна, випустили її, нічого вона не сказала, може гордитися цим. І все-таки: чому її випустили? Це — диво, неймовірне диво, бо ж з Алеї Шуха нікого не випускають, в найліпшому випадку відсилають до Освенціма, а якщо хтось звідси виходить…
Ганна озирнулася. Вулиця вже не була безлюдною. В кільканадцяти метрах слідом за нею йшов чоловік у плащі й капелюсі. На протилежному боці вулиці — ще один чоловік і теж у плащі й капелюсі. Це — гестапівці! Вони висліджують її, ідуть за нею. Тепер Ганна починає розуміти… Вона, значить, повинна навести їх на слід. Вони розраховують на те, що заарештована розповість більше на волі, аніж у камері. Ганна прискорила ходу, хоча це далося їй нелегко. Звернула на Маршалковську, потім пішла вулицею Пія XI і опинилася на Мокотовській. Посеред вулиці помітила мотоцикл; мотоцикліст у гумовому плащі їхав повільно. Ганні здалося, хоча й не була в цьому цілком упевнена, що ці троє — мотоцикліст і два чоловіки, що знову з’явилися на тротуарах, спочатку перезирнулися між собою, а потім подивилися на неї. Над’їхала автомашина із закритим кузовом. Ганна звернула вбік, тут все їй було добре знайоме, змішалася з юрбою, знову побачила сценки, які не раз бачила раніше. Молодий безногий хлопець стояв під муром кам’яниці, співав щось і простягав до людей кашкет. Під крамницею харчових товарів вишикувалась черга: видно, давали маргарин. Два хлопці у чоботях, сховавши руки в кишені, стояли біля під’їзду. Ганна не була знайома з тими хлопцями, однак знала подібних до них і тому почувала себе тут безпечно, як на своїй вулиці. Досить пройти кільканадцять кроків — і була б уже на площі Трьох Хрестів, де мешкає її шкільна подруга. “Досить сісти в трамвай — і доїдеш до Мокотова, де можна побачити Марціна або, може, і Янека. Янека”, — повторила собі в думці. Але Ганна не могла цього зробити: вона була не такою, як всі ці люди, що проходили мимо. Кожного, хто до неї підійде, підстерігає страшна небезпека. Вона не має права зустрічатись із знайомими і не має права будь-кого впізнавати, і вже ні в якому разі не має права побачити когось із своєї групи. Знову оглянулася. Ті, звичайно; були теж тут. І мотоцикліст, і два чоловіки в плащах і капелюхах. І автомашина — теж. Як од них відірватися? Чи має вона шанс втекти від них? Повернулася на Маршалковську, стала в юрбі людей на зупинці біля рогу Вільчої. Обережно озирнулася. Здалося, нібито їх не видно. Але за хвилю серед вулиці знову з’явилася та ж сама автомашина. До зупинки вже підходив і чоловік у плащі та капелюсі. Його товариш також проходжувався на протилежному боці вулиці. Ганну охопив розпач. Всі вони — тут, полюють за нею, мов за звіриною, яку оточила облава. Трамвай різко заскрипів гальмами. Ганна не заходила, чекала до останньої хвилі, а коли трамвай рушив, стрибнула на приступку, і хтось втягнув її всередину вагона. Може, вони не встигнуть? Може, не помітять? Трамвай набирав швидкість. Дівчина, притулившись обличчям до шибки, оглядала вулицю. І нікого там не бачила.
Не побачила їх і тоді, коли по кількох зупинках вистрибнула з трамвая. Звернула на Свєнтокжиську, а потім — на Ясну. Забігла в аптеку. Телефон стояв у кутку, досить далеко від покупців. Ганна, затуляючи щиток з цифрами, набрала номер. Це був номер дівчини з їхньої групи, Малгосі,— єдиний номер, по якому вона може дзвонити, бо ж до Марціна дзвонити не випадає. Нарешті Ганна почула голос подруги.
— Малгосю!.. — прошепотіла.
На іншому кінці проводу — тиша, потім — зляканий голос Малгосі:
— Це ти, Ганно, справді ти?
Та саме в цю мить Ганна побачила крізь шибку вікна чоловіка в плащі й капелюсі. З’явився й мотоцикліст. Отже, вона не відірвалася од них, не могла відірватися.
— Мене випустили, — пошепки сказала Ганна. — Вони ідуть слідом за мною. Я подзвоню пізніше. — І вона поклала трубку.
Ганна знову була на вулиці… Повільно тулялася посеред юрби, в якій не могла сховатися. Відчинені магазини, кав’ярні; люди вертаються з роботи додому. Звичайне окупаційне життя-буття. А вона, змучена й напівпритомна, думає тільки про одне: треба відірватись од них, треба відірватись, бо інакше блукатиме по цьому місту, як по пустелі. Вздовж тротуару повільно рухається рикша. Ганна зупинилася.
— Вперед і якнайшвидше! — мовила дівчина і стрибнула в коляску. Тепер вона, заплющивши очі, відпочивала. Рикша помчав прямо, потім звернув убік і ще раз убік. Ганна вже й не орієнтувалася, якими вона вулицями їде. Незабаром вийняла з сумочки зіжмаканий банкнот, всунула його в руку й зіскочила з коляски. Опинилася на вельми запрудженій людьми вулиці. Ага, це ж Хмільна… Ганна зайшла до якоїсь крамниці, стала в чергу. Нема їх, справді-таки нема. Та за якусь хвилю дівчина знову побачила крізь велику шибу вікна їх обох — чоловіків у плащах і капелюхах. Дзвонити по телефону вже не наважилася.
А тим часом в автомашині, що повільно їхала краєм вулиці, есесівець ввімкнув радіопередавач.
— Вона зайшла до крамниці, — доповідав у мікрофон. — Більше не пробує говорити по телефону.
Побачивши, що Клосс знову заходить до вілли на Мокотові, Марцін не приховував свого незадоволення.
— Щось дуже часто ти сюди приходиш, — зауважив він. — Я все розумію, але ж не можна порушувати основних засад конспірації.
Клосс теж знав це правило, однак йому увесь час здавалося, що він все-таки зможе щось зробити, що він врятує Ганну, що він вирве-таки її з Алеї Шуха, хоч би йому довелося присвятити… Що він може присвятити? Найважливішим є діло. І він не має права чинити щось таке, що стало б на заваді цьому ділу.