Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія
Шрифт:
Велика частина загону вже з'явилася під відкритим небом, вийшовши з-за задертих вверх коренів поваленого велетня, що стали срібними від багаторічного впливу повітря, води і вітру. Молоді ялини, які ледь сягали людям грудей, тяглися до світла на створеному після раптової смерті клена відкритому місці. Келен, Кара, Дженнсен і Том йшли серед решти людей — нової армії лорда Рала.
Позаду на перевалі Енсон, сказавши, що хоче звільнити свій народ від панування Ордена, підштовхнув інших, зламавши їх нерішучість. Ці люди довгий час жили в темряві й сумніві,
Рішення, що люди Ордена — зло і заслуговують смерті, було одностайним. Люди навіть не відчували страху, що їх самих можуть убити.
Бетті знову взялася вискубувати бур'яни. Коли Том подивився на козу, Річард відмітив крапельки поту, які повисли у нього на бровах. Кара обмахувалася великим листям гірського клена. Річард хотів було запитати, чому їм жарко в такий холодний день, але зрозумів, що це отрута змушує його мерзнути. Стривожившись, він згадав останній раз, коли замерз, — отрута майже вбила його тієї страшної ночі.
Енсон і ще одна людина, Джоне, скинули свої мішки. Вони планували пробратися в місто ввечері, влившись у ряди людей, які повертаються з полів. Проникнувши в рідне місто, вони збиралися забрати протиотруту.
— Думаю, мені краще піти з тобою, — звернувся Річард до Енсона. — Джон, чому б тобі не залишитися тут з рештою?
Джон виглядав здивованим.
— Як вам завгодно, лорд Рал. Але в цьому немає ніякої необхідності.
Йдучи в місто вони не планували вплутуватися в будь-які сутички з солдатами Ордена. Вони збиралися просто забрати протиотруту і провести невелику розвідку. Атакувати збиралися всі разом, після того як спочатку вдасться благополучно дістати протиотруту, оцінити ситуацію, кількість солдатів і їх розміщення.
— Джон правий, — втрутилася Кара, — Вони самі впораються. Річард важко дихав, насилу стримуючи кашель.
— Знаю. Просто я думаю, що краще мені все побачити самому.
Кара і Келен обмінялися довгим поглядом.
— Але якщо ти підеш разом з Енсон, тобі доведеться залишити меч, — зауважила Дженнсен.
— Я не збираюся починати війну. Я тільки хочу огледітися на місцевості.
Келен підійшла ближче.
— Вони вдвох цілком можуть оглянути місто і доповісти тобі. Ти можеш залишитися. Хлопці повернуться через декілька годин.
— Знаю, але я не хочу так довго чекати, — сказав Річард.
Дружина пильно подивилася в його очі, і він подумав, що Келен може зрозуміти, наскільки йому боляче. Але вона не стала сперечатися, а лише кивнула в знак згоди.
Річард через голову зняв перев'язь і надів її на Келен.
— Ось. Проголошую тебе Шукачем Істини.
Вона прийняла меч і надану честь, піднісши до губ рішуче стиснуті кулаки.
— Дорогий, тільки не влаштовуй нічого, поки будеш в місті. Це не входить в наш план, — нагадала вона чоловікові. — Ви з Енсон будете там одні. Почекай вплутуватися в бійку, поки ми всі не будемо поруч.
— Так, знаю. Мені потрібно тільки забрати протиотруту і швидко повернутися.
Річард збирався не тільки роздобути ліки, але і на власні очі оцінити диспозицію — подивитися на ворожі сили, їх розташування та ситуацію в місті. Побачити карту, намальовану на землі, — одне, зовсім інша справа — побачити все самому. До того ж ці люди не знали, як оцінювати ворожі сили. Один з чоловіків зняв світлий плащ, подібний носили багато хто з них, — і простягнув Річарду.
— Надіньте, лорд Рал. Так ви будете більше схожі на одного з нас.
Кивком подякувавши, Річард одягнув плащ. Він змінив екіпіровку бойового мага на звичайний одяг мандрівника і не думав, що буде особливо виділятися серед жителів Уілтертона. Чоловік був приблизно такої ж статури, як і Річард, так що плащ підійшов. Він був зручний і тим, що дозволяв приховати ніж.
— Не знаю, Річард, — похитала головою Дженнсен. — Ти все ще не схожий на них. Все ще виглядаєш як лорд Рал.
— Про що ти? — Річард розвів руки, оглядаючи себе. — Що в мені може мене видати?
— Не стій так прямо, — порадила сестра.
— Нахил плечі і злегка нахили голову, — підказала Келен.
Річард серйозно поставився до їхніх порад. Як він не подумав про це раніше, хоча й помічав, що ці люди всі в тій чи іншій мірі горбилися? Річарду не треба виділятися. Він повинен змішатися з жителями міста, якщо не хоче привернути увагу солдатів.
— Як тепер? — Злегка нахилившись, запитав Річард у жінок.
— Різниця невелика, — скривилася Дженнсен.
— Але я ж зігнувся.
— Лорд Рал, згадайте, як вамбуло йти за Денною, коли вона прикріпила ланцюг до нашийника на вашій шиї, — подарувавши йому багатозначний погляд, сухо сказала Кара. — Відчуйте себе так само.
Річард глянув на неї. Спогад про те, як він був бранцем Морд-Сіт, боляче зачепило його. Він стиснув губи, але не сказав ні слова, кивнувши на знак розуміння. Спогад про ті часи з'явилося ударом, який миттєво увігнав його в депресію, так що увійти в роль виявилося не важко.
— Нам пора йти, — нагадав Енсон. — Після того як сонце зайшло за гори, буде швидко темніти. — Він завагався, але все ж сказав. — Лорд Рал, солдати Ордена не впізнають вас. Я маю на увазі, вони не зрозуміють, що ви не з нашого міста. Але наші люди не носять зброї, так що якщо хтось з них помітить ножа, то зрозуміє, що ви чужинець і підніме тривогу.
Річард відкрив плащ, дивлячись на ніж.
— Ти маєш рацію.
Він розстебнув пояс, зняв піхви і віддав ніж Карі, а потім підійшов до дружини і швидко провів рукою по її щоці, прощаючись. Келен стиснула його руку в своїх і поцілувала пальці чоловіка. Її руки виглядали такими маленькими і ніжними. Річард іноді дражнив її, кажучи, що не розуміє, як можна робити що-небудь такими маленькими руками. Вона відповідала, що її руки звичайного розміру і чудово їй служать, просто це він сам занадто великий.