Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія
Шрифт:
Оточуючі помітили жест Келен. Річарда це не збентежило. Він хотів, щоб вони знали: інші люди не відрізняються від них в самому головному — в людяності. Адже всі вони билися саме за це — за можливість бути людьми, за право любити і піклуватися про тих, кого люблять, за право жити так, як хочуть.
Поки Енсон і Річард пробиралися по лісі і йшли по межі полів, зарослих дикою травою, навколо швидко темніло. Річард хотів обійти навколо полів, щоб ближче підібратися до людей, які поверталися з полів або випасали худобу. Оскільки гори тут були дуже високі, сонце зникло за ними раніше, ніж на рівнині,
На той час, коли вони підійшли до місця, де збиралися вийти з лісу, було ще занадто світло. Вони трохи почекали, поки Енсон не вирішив, що меркнуче світло на полях вже досить згасло і може вкрити їх від цікавих очей. Місто знаходилося в деякому віддаленні, і поки Річард не міг розгледіти людей у воротах. Він вважав, що якщо солдати і спостерігають за околицями, то навряд чи можуть помітити їх.
Двоє солдат армії звільнення Бандакара йшли по полю через густу траву, розмовляючи тихо і намагаючись не привертати уваги.
— Коли ті люди підуть в місто, ми підемо за ними, — показав Енсон.
— Добре, але пам'ятай, що нам не можна підходити до них близько, інакше Вони можуть впізнати тебе і рознервуватися, — швидко відповів Річард, обернувшись через плече. — Підемо на достатній відстані від них.
Коли вони досягли міських стін, Річард побачив, що ворота займали всього дві ділянки частоколу. Кілька колів товщиною з зап'ястя вийняли, відкривши дві частини стіни, і переробили у ворота. Мотузки, які зв'язували стовпи разом, служили і петлями. Частини стіни просто трохи піднімали за один кінець і відсували, щоб відкрити або закрити ворота. Це рішення не виглядало надійним.
Двоє вартових, що стояли біля воріт і спостерігали за поверненням городян, у сутінках не могли досить добре розгледіти Енсона і Річарда. Для стражників вони були просто ще двома працівниками. Орден розумів цінність працівників. Він потребував рабів, щоб годувати солдатів.
Річард йшов, зсутулившись і схиливши голову. Він пам'ятав той жахливий час, коли, будучи полоненим, носив нашийник і ходив за Денною. Тоді Річард втратив усяку надію знову коли-небудь стати вільним. Думаючи про той час, човгаючою ходою він пройшов у ворота. Солдати не звернули на них ніякої уваги.
Тільки коли вони майже минули охорону, найближчий до них стражник вийшов і схопив Енсона за рукав, розвертаючи його назад.
— Я хочу яєць, — вимовив молодий солдат. — Дай мені кілька штук з тих, що ти зібрав.
Енсон зупинився, широко розкривши очі і не знаючи, як вчинити. З точки зору Річарда, те, що ці дві молодих людини, двоє задирак, можуть вести себе як їм заманеться, виглядало абсурдним. Він загородив собою Енсона і швидко заговорив, не забуваючи нахиляти голову, щоб не нависати над охоронцем.
— У нас немає яєць, сер. Ми прополювали бобові поля. Вибачте. Ми принесемо яйця завтра, якщо вас це влаштує.
Річард глянув угору, і тоді страж вдарив його тильною стороною руки, збиваючи на землю. Він придушив спалах гніву і, витерши кров з куточка рота, вирішив залишатися на місці.
— Він має рацію, — перехопив увагу стражників Енсон. — Ми прополювали боби. Якщо ви побажаєте, ми принесемо вам яйця завтра — стільки, скільки захочете.
Охоронець пробурчав під ніс прокляття і побрів геть, тягнучи за собою товариша. Вони попрямували до стоячої неподалік довгої, низької будови. Біля вхідних дверей стояла жердина з прив'язаним до неї факелом. У нерівному світлі факела Річард не міг розібрати, що це за місце, але, очевидно, частина будинку була в землі, так як скіс даху знаходився на рівні очей. Після того як солдати віддалилися на безпечну відстань, Енсон простягнув Річарду руку, допомагаючи встати. Лорд Рал не думав, що його вдарили сильно, але голова ніби розколювалася.
Коли вони рушили по вулиці, з дверних прорізів і з-за темних кутів з'явилися лиця, що спостерігали за ними. Але варто було Річарду тільки подивитися в їх бік, як вони зникали назад.
Вони знають, що ти не звідси, — прошепотів Енсон.
— Пішли швидше туди, куди нам треба, — відповів Річард, стривожений почутим. Він не вірив, що ніхто з цих людей не покличе варту.
Енсон кивнув і, поспішаючи, повів Річарда вниз по вузькій вулиці з розташованими по обидва боки в безладді хатинами. Самотній факел, який палав біля довгого будинку, в який зайшли солдати, кидав трохи світла в кінець вулиці. Місто, принаймні видиме у темряві Річарду, мало досить пошарпаний вигляд. Фактично, він назвав би його не містом, а, скоріше, селом. Багато будівель призначалося для тварин, а не людей. Рідко де в квадратних будинках було видно світло, і воно, як бачив Річард, був від свічок, а не від ламп.
В кінці вулиці Річард пройшов за Енсоном крізь маленькі двері в будівлю побільше. При їх появі заревли корови. Зашелестіли в загонах вівці. Замекали кози. Чоловіки почекали, поки тварини заспокояться, і пройшли через хлів до драбини в стороні. Річард пішов за Енсоном, щоб забратися на невеликий сінник.
У далекій частині сінника Енсон вліз на низьку крокву, там, де воно впиралося в стіну за хрестоподібною зв'язкою.
— Це тут, — сказав він, зігнувшись і запускаючи руку в тайник. Потім спустився з маленькою квадратною пляшкою в руках і простягнув її Річарду. — Це протиотрута. Випий її швидше, і давай звідси вибиратися.
Двері розчинилися. Хоча зовні було темно, світла, палаючого в кінці вулиці, вистачило, щоб окреслити силует широкої фігури чоловіка, що стояв в дверному проході. Судячи з його поведінки, це був солдат.
Річард витягнув пробку з пляшки. Протиотрута видавало слабкий запах кориці. Він швидко випив її, ледь помітивши гострий присмак, не спускаючи очей з стоячої в дверях людини.
— Хто тут? — Крикнув чоловік.
— Сер, я тільки дістаю сіно для худоби, — гукнув униз Річард.
— У темряві? Ти що, нагорі? Живо спускайся.
Річард поклав руку Енсон на груди і штовхнув його назад в темряву.
— Так, сер. Я йду, — прокричав Річард солдату, роблячи вигляд, що спішно спускається драбиною.
Ставши на землю він обернувся і побачив схожу до нього статурою людину. Річард схопився було за ніж, який завжди носив під одягом, але тут згадав, що зараз його немає на звичному місці. Силует солдата як і раніше виднівся з-за відчинених дверей хліва. Річард перебував у темряві, і сподівався, що увійшлий його не бачив. Він безшумно відійшов від драбини.