Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Анзельм розповів друзям, що серед американців знаходиться теж чимало німців, вільних німців, які в наслідок еміграції визволилися від тиранії своїх князів. Зрештою, хіба це вперше, що гессенці боротимуться проти гессенців? Зеекатцу досить лиш згадати про те, як в 1743 році шість тисяч гессенців в армії англійського короля Георга II билися проти такого ж числа на боці його противника — кайзера Карла VII.
— Може, вони убивали один одного з-за любові до батьківщини? Ну, от бачиш!
Саме в цей час до них підійшов Себіш. Кліпаючи очима, він глянув на звільнених з-під арешту і запитав:
— Що нового?
Всі одразу замовкли. Лише Рюбенкеніг буркнув «нічого».
— «Нічого» не потребує схованки, — ущипливо сказав Себіш.
— Ти можеш помовчати, мій друже? — одказав на це Рюбенкеніг, широко, відверто посміхаючись.
— О, звичайно, — поквапно відповів Себіш і, прислухаючись, відкрив рота.
— От бачиш, ми теж так уміємо.
Ті, що стояли навколо, гучно і зловтішно засміялися, дивлячись, як Себіш, що встряв у розмову, почав з гарячковою поспішністю підфарбовувати свої вуса.
Раптом загорланив Зеекатц, бо Шмельцле порізав йому щоку.
— Ну, не хвилюйся так! — намагався заспокоїти його Шмельцле. Потім він почав розповідати одну з своїх історій, щоб довести недовірливому Себішу невинний характер їхньої розмови.
— Потрапив би ти, Зеекатц, в руки мого колишнього хазяїна, він би тобі ще не таких зазубрин наробив. Я саме тоді вчився цього ремесла. Ми ходили з базару на базар, розпинали намет, в якому кожному чоловікові одразу ж збривали бороду, мили голову, чистили вуха і фарбували вуса, і все це разом за три крейцери. Одного разу трапилось так, що саме тоді, як я голив якогось рудуватого селянина, хазяїн послав мене до повішеного, якому я повинен був повернути життя. Ну, чудес не вміє робити навіть найкращий лікар. У пацієнта була вже зовсім чорна голова, язик його звисав униз, як хлопавка для мух на стіні. Я не міг засунути йому язика назад до рота. Шльоп, і він знову виходив назовні. Дві години провозився я з хлопцем, але він був зовсім мертвий. Коли я підходив до нашого намету, то вже здалеку побачив натовп народу. Рудобородий, якого я покинув наполовину намиленим, наполовину поголеним, нарешті зчинив галас, і за це мій хазяїн з допомогою бритви «вибрив» його з намету… — Фельдшер беззвучно засміявся, бритва в його руках тремтіла над переляканим обличчям молодого Зеекатца.
Рюбенкеніг був у гарному настрої; він витяг з кишені своїх штанів маленьку олов’яну пляшку з горілкою, хильнув з неї, а тоді пустив її по руках.
Себіш мовчки спостерігав за цим. Потім він поклав Рюбенкенігу руку на плече.
— Хіба тобі не відомо, що вже кілька днів тому пиячити заборонено?
— Пиячити? Чоловіче, цього вистачить хіба тільки, щоб змочити горло, — забурчав товстун. — І я тобі дуже б радиз дотримуватись такої ж думки.
— Звичайно, вірно. Авжеж так! — старанно запевняв Себіш. Він таємниче стишив голос — Може, ти гадаєш, що я хочу донести на тебе? Я твій друг. І саме тому я кажу тобі: бережись. Пан ландграф лиш хоче, щоб жоден з його солдатів передчасно не заслаб або не врізав дуба. Пан ландграф якраз зовсім вже й не такий поганий. Я чув, він такий милостивий, що буде стягати, доки триватиме війна, лише половину воєнної контрибуції. Це я називаю у вищій мірі благородним вчинком.
Себіша покликав Купш, який увірвався в ротну казарму, і сказав своєму другові, що внизу на нього чекають відвідувачі.
Рюбенкеніг, похитуючи головою, подивився йому услід і буркнув: «Чолов’яга невиправний».
Услід за цим двері знову розчинилися. Хтось крикнув:
— Відвідувачі у дворі!
Але Анзельм, Рюбенкеніг, Зеекатц і фельдшер продовжували спокійно сидіти, не звернувши на цей вигук жодної уваги — їм нікого було чекати. А Дібольд протиснувся в натовпі схвильованих солдатів до виходу, за ним подався і Каспар.
У дворі стояли маленькими групками солдати та їхні родичі. Відвідувачі принесли з собою подарунки; із зніяковілими обличчями вони бурмотіли хороші побажання. Вартові ходили тимчасом туди й сюди, покрикували на всі боки і, скалячи зуби, приймали то ковбасу, то пакуночок тютюну, які їм підсовували перелякані люди, або стояли, широко розставивши ноги, і слухали з нахабним виглядом, як стурбовані родичі радили рекрутові, що дуже кашляв, пити чай з липовим цвітом або носити напульсник.
Прийшла немічна стара матінка Дібольда і дочка Себіша з своїм чоловіком — старшим поштовим чиновником, який вважав, що хоч і незручно, але зате дуже важливо примусити бідолашного тестя перед виступом війська написати духівницю. Також і головний лісничий Кляйнпауль з’явився на короткий час; він явно був обрадуваний військовими успіхами свого небожа і сказав на прощання: «Так, це ще зайвий раз доводить, як хороше роблять юнакові, коли його виховують, не шкодуючи побоїв».
В останню хвилину на подвір’ї несподівано з’явився навіть один доброволець. Коли він, тільки-но прибувши, хотів відійти убік, на нього загорлав фельдфебель Купш: «Стій! На місці! Ти що, прочухана захотів. Струнко!» Купш командував ще суворіше, ніж звичайно, щоб справити враження на відвідувачів і розважити вартових; він був у чудовому настрої. Фріц Кляйнпауль був першим, що почав із заохоченням глузувати, дивлячись, як переляканий рекрут за наказом фельдфебеля тричі оббіг риссю навколо двору і нарешті навприсядки пострибав наверх по сходах губернського будинку.
Каспар відчув, як гострий, пекучий біль здавив йому горло. Може, це раптом його так боляче вразила жорстокість і підлість казарменого життя. Чи відчув він себе нещасливим тому, що ніхто не прийшов його відвідати? Але хто б міг прийти? Лиш однісінький раз хазяїн «Золотого якоря» з’явився в казармі, але не з тим, щоб довідатися про свого колишнього кухарчука, а розшукати свій ручний ліхтар.
Саме тоді, коли Каспар знову плентався назад до ротної казарми, він побачив, як у воротях несподівано з’явився кравець Цігенвальд. Це на смерть перелякало хлопця, немов не майор Еммеріх, а він сам заборгував кравцеві. Він полегшено зітхнув, коли вартові випровадили небажаного відвідувача, але потім йому стало соромно за своє боягузтво. Тільки-но зник кравець, як мимо варти пихато пройшов майор. Він, здавалося, спостерігав усю сцену з кравцем, якщо навіть не наказав вигнати його, і тепер усміхався сам до себе; він пройшов повз Каспара і крикнув йому через плече: «Після параду ти поїдеш на моєму фургоні до Бремерлеє і доглядатимеш за багажем. Я вже потурбувався про все необхідне».
Коли Еммеріх пішов, Каспар почав роздумувати, що, власне кажучи, могло б означати це доручення. Може, майор цим самим віддає йому перевагу перед іншими? Які в нього наміри? Каспар не знав, що й думати, і вирішив поговорити про це з друзями. Він зайшов у ротну казарму саме вчасно, бо ще встиг прослухати останні речення начальницької настанови, яку читав фельдфебель Купш. Пан командир батальйону, його високо-благородіє майор фон Еммеріх сподівається, Що всі солдати покажуть себе як слід під час майбутнього параду і не осоромлять четвертого піхотного батальйону. Якщо все пройде добре, то за не він обіцяє своїм хлопцям три бочки дарового пива.
Шмельцле, якому Каспар пізніше розповів, чого кликав його до себе Еммеріх, підняв сухий вказівний палець і з компетентним виглядом буркнув:
Хитрун майор хоче таким чином забезпечити себе обозним і конюхом.
— В такому разі ти дуже несправедливий до нашого пана командира, — втрутився Себіш. Він поклав свої мідні медалі, які саме натирав і чистив, і підійшов до Каспара. його водянисто-блакитні очі таємниче поблискували. — Пан майор просто великодушна людина і хоче дати Каспарові нагоду показати, що він кмітливий і надійний хлопець. — Це він, Себіш, знає точно, бо він сам, так би мовити, порадив майорові це зробити! Авжеж так, він казав про це і тому чекає тепер, що Каспар йому віддячить. — Рука руку миє, мій хлопче, і при нагоді нехай Каспар закине Еммеріхові хороше слівце, якщо тільки зайде мова про Себіша (або про їжу та кухню).