Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
— Чому ніхто не чинить опору? Чому вони терпляче усе це зносять? — питав Дібольд, якого хвилювали такі ж думки, як і Анзельма. — Хіба ж вони справді не знають, що тут відбувається?
В голові колони з оголеною шаблею їхав верхи майор Еммеріх. Він то гордо посилав привітання наверх у вікна, то розкланювався направо і наліво, вітаючи городян, що стояли стіною по обидва боки дороги. Еммеріх був щасливий, що має змогу вперше привселюдно показатись в усьому блиску офіцера. Але саме в цей час до нього причепився кравець Цігенвальд, який чатував на свого ненадійного клієнта і тепер, лементуючи, ішов
— Знову бушує війна, пане майор! — кричав він, не звертаючи уваги на заперечливі жести Еммеріха. — Під час Семирічної війни я вже втратив усе своє майно. Тепер пан фон Браухіч втік до Пруссії і теж завдав мені збитку на вісімдесят дев’ять луїдорів! А пана полковника Красінського вчора вранці розбив апоплексичний удар! Для мене це значить неоплачені дві пари штанів і новісінький сурдут з золотими галунами! Пробачте, пане майор, але може бути так, що і з вами щось трапиться, нехай бог боронить. Мої 64 луїдори, пане майор, які ви мені винні, прошу, ось тут рахунок…
— Я на службі, Цігенвальд, — намагався спекатись його Еммеріх, — хіба ви не бачите, що мені треба командувати батальйоном. Зараз не час для таких дрібниць. Але коли я повернусь, я все оплачу і на додачу привезу вам чорношкіру рабиню, яку ви зможете навчити шити.
— Я пропав, якщо ви не дасте мені грошей. Перший-ліпший постріл може покласти край вашому життю або вам знесуть голову, та й хтозна, що може бути? У мене дружина і діти! — Жалібні крики Цігенвальда привернули до себе увагу натовпу. Прискаючи і регочучи, за ним уже бігло кілька хлопчаків. Еммеріхові було незручно перед усією колоною, і він пришпорив коня.
Але кравця не так легко було здихатися; він також побіг швидко і кричав:
— Наволоч! Чепуритись і пишатися перед людьми — це-то ви вмієте, а от заплатити за чоботи і сурдут — то де вже там! От шахрай, бодай вас дідько ухопив! — Нарешті один поліцай схопив за комір кравця, що так розбушувався, і відтяг його.
Солдати пройшли через місто і тепер помарширували в долину, до великого Карельського парку, в якому знаходилась також славетна оранжерея ландграфа Фрідріха. Там, де марширували єгері, з найбільшим захопленням лунали вигуки, що закликали на війну.
— Коли я повернуся, у мене буде повний гаманець грошей і я їздитиму екіпажем, запряженим четвериком! — крикнув прищуватий Фріц Кляйнпауль.
Також і інші єгері обіцяли повернутися на батьківщину переможцями.
— Ми повернемось цілі і здорові,— зухвало вигукували вони. — Ура, якби тільки ворог був зараз перед нами.
— Колона, сті-і-ій!
Військо враз завмерло. Каспар витягнув голову. Він саме хотів подивитися на обвиті гірляндами колони помосту, з якого на солдат споглядали члени муніципалітету міста, духовенство, верхівка князівської влади і натовп дів, що тремтіли від холоду в своєму білому одязі.
Цок! Як один, клацнули відразу всі закаблуки.
Потім солдати витягли голови. З тисяч горлянок лунали гучні вигуки привітань, крики і спів, немов могутній шум хвиль з гігантської мушлі.
Якась молода офіцерська дружина, що на весь зріст стояла в колясці, захоплено кричала:
— Ура! Ура! Найсвітліший князь прибув!
— Що? Невже оця паскудна стара потвора і справді є ландграфом? — вихопилось
Фрідріх II, ландграф Гєссен-Касселя, якому, певно, було під п’ятдесят років, під’їхав на коні з розкішною збруєю, проскакавши прямо через натовп в супроводі блискучого численного почту. Тільки-но він з’явився, народ, немов підкошений, опустився на коліна; багаті городяни і дворяни, що прибули на парад в екіпажах, схилили свої непокриті голови. Фріц Кляйнпауль, Себіш і кілька інших солдатів, побачивши князя, від радості аж розплакалися.
Хоч і було наказано, що під час появи ландграфа на дорозі не сміють показуватись усілякі виродки, каліки та потворні хворі, але раптом через натовп, що стояв стіною, протиснувся обідраний інвалід; всі груди його були увішані бронзовими медалями, і він крикнув, вимахуючи своїм костуром і страшенно поводячи очима:
— Вперед, в Америку!
Солдати підхопили цей вигук, і тріумф досяг кульмінації. Викрики сполошили коней. Мерин Еммеріха високо став дибки і, здавалось, готовий був понестися на ландграфський почет. Сповнений жаху шепіт все ще пробігав по рядах, хоч кінь, який так мало розумівся на князівських рангах, вже давно знову стояв спокійно.
Ландграф Фрідріх відповідав на привітання недбалими кивками голови. Його червоне, одутле обличчя, з дряблими відвислими щоками неуважно було звернуте в бік Еммеріха, який робив рапорт. Після цього князь зліз з допомогою свого ад’ютанта з коня і почав з похмурим виглядом обходити фронт солдатів. Тут він підштовхнув одному хлопчині вгору підборіддя, там, навіть не затримуючись ані на одну мить, ударив палицею по не зовсім точно виправленій нозі. Але дійшовши до Рюбенкеиіга. він зупинився і, гнівно буркнувши «диявол!», штовхнув товстуна в черево. Повернувшись до Еммеріха, що стояв червоний, як гиндик, біля нього, він прокаркав:
— Як ця людина змогла випасти собі таке черево?
Перш ніж Еммеріх зміг, заїкаючись, щось відповісти, почувся чудний голос, глухий, неначе він доносився з глибини землі:
— Чоловік цей вміє жити. Пробачте на слові, але це ж солдатське життя на службі у вашої світлості так дуже добре йде йому на користь…
Це був той самий загадковий голос, який недавно серед ночі до смерті налякав Себіша.
Сміливість таємничого черевомовця посіяла серед тих, що стояли навколо, страх і замішання.
Обличчя ландграфа стало розлюченим Він ще раз подивився на чоловіка з надутими щоками. Лінії невдоволення навколо його рота якось непевно засіпалися, але потім поступово розгладились. Ландграф Фрідріх, видно, вирішив усе це сприйняти як вдалий жарт. Посміхаючись, він дав Рюбенкенігу ляпаса і, наказавши видати йому в подарунок від його милості коробку нюхального тютюну, повернувся і пішов далі.
Усі навколо уважно стежили за виразом обличчя князя. Вони зрозуміли, що сміятись дозволено, навіть потрібно. Юнаки, які стояли біля Рюбенкеніга, офіцери і, нарешті, всі солдати й цивільні, що спостерігали за подією, догідливо заприскали і заіржали, захлинаючись від реготу. Вони аж вигиналися і корчилися, задихалися і хрипіли від сміху. Ще довго після того, коли ландграф Фрідріх вже був майже на іншому кінці батальйону, їхні обличчя просто-таки сяяли від втіхи і радості.