Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Ця звістка приголомшила Каспара, кинула у відчай.
А увечері в ротній казармі розпач охопив усіх, чути було скарги, нарікання, гнівне розчарування; але відчувалась тут і повна апатія і навіть злорадність.
— Вони дістали по заслузі,— сказав Фріц Кляйнпауль. — Чого вони бунтували? Що ми можемо зробити? Ми тільки солдати, що тут багато роздумувати?
Себіш знову ввійшов у свою роль. Хіба він цього відразу не знав? Хто сіє обурення, той робить на догоду дияволу. Але його ніхто не слухав…
Раніше ніж завжди рекрути полягали спати: вони шукали спочинку і забуття. Коли вже були погашені ліхтарі, раптом глухий, начебто зовсім нелюдський голос, який, здавалось, доносився звідкись з-під землі, спитав:
— Себіш, Себіш, а ти подумав про те, що зрада зажене тебе в могилу?
В темній ротній казармі залунав голос приголомшеного, до смерті наляканого Себіша. Себіш присягався, голосно ревучи, що не він зрадив, а Кніфельс. Постіль кравця була порожньою. Вранці він скаржився на сильний біль всередині і тепер лежав, очевидно, цілий і здоровий, у спальні для слабосилих.
Чи правду сказав Себіш? У приміщенні настала моторошна тиша.
— Хто, власне кажучи, наважується загрожувати мені, вірному, чесному солдатові? — раптом закричав Себіш глухим голосом. — Хто це такий, що підтримує заарештованих, негідників і дезертирів?
В казарму вже влетів унтер-офіцер, і Себіш поспішно розповів йому, що трапилось. Але унтер-офіцер, який своїм допитуванням забрав у солдатів добру частину їх нічного спокою, так і не зміг витягти з них, хто загрожував Себішу.
В голові Каспара ворушилися припущення: невже фельдшер міг чревовіщати? Але Каспар остерігався висловити своє припущення. Він не наважився спитати про це навіть самого Шмельцле.
Наступного дня о шостій годині ранку батальйон Еммеріха підняли по тривозі і повели на лобне місце, де височіла нова шибениця. Загін став замкненим колом навколо шибениці. Потім сюди пригнали натовп солдатських жінок і обозних, щоб і вони були свідками виконання вироку. Нарешті, в супроводі профосів і вартових привели закутих в кайдани бунтарів; вони були дуже кволі, їх палила гарячка від ран.
Залунала команда. Два тюремних служителі потягли одного із закованих у кайдани — це був горбатий Кутц — на шибеницю і накинули йому на шию петлю. Знову команда, і засуджений був повішений.
— Привіт чортовій бабусі! — закричав хтось. Це був Фріц Кляйнпауль.
Деякі офіцери і навіть багато солдатів грубо засміялись. Ці вівці більше тримались м’ясників, ніж овець.
Ще одну нескінченно довгу хвилину стояли солдати в жахливому напруженні.
Чи буде ще хто-небудь повішений? Хто наступний кандидат у смертники?
Нарешті було дано наказ повернутись у казарми.
Зрадник Кніфельс, між іншим, більше не показався в ротній казармі Гессенського батальйону: він виторгував собі своїм підлим вчинком місце унтер-офіцера гвардії, але через те, що тут, у фортеці, його життю загрожувала небезпека, йому надали свободу разом з пригорщею дукатів.
Невдала спроба втечі призвела до того, що число солдатів, які ще зберігали в собі іскру почуття власної гідності, ставало все меншим. Більшість була внутрішньо зламана; вони думали, що немає ніякої рації бунтувати проти ландграфа. Це так само марно, як гніватись на небо, піднімати проти нього кулаки.
Довго ніхто не наважувався відверто говорити з своїми товаришами. Нещастя фільтрує друзів.
— Так-так, — сказав згодом Шмельцле, — якщо дитина утопиться, колодязь накривають.
Розділ одинадцятий
4 березня, незадовго перед роздачею вечері, в ротній казармі зовсім несподівано з’явилися Анзельм, Дібольд, Рюбенкеніг і Зеекатц. Це звільнення після майже десятиденного ув’язнення і для них самих було настільки несподіваним, що їхні зблідлі обличчя виражали подив. Вони мали вигляд людей, які прожили довго в темряві і були осліплені раптовим променем світла. Солдати із страхом цуралися тих, що повернулися, немов вони були прокажені. Каспар і Шмельцле не мали в той вечір нагоди поговорити з ними. Занадто багато очей було спрямовано на них. Здавалось, ув’язнення ще більше озлило друзів. Ледве проковтнувши з жадобою їжу, вони впали і поснули глибоким сном.
Останніми днями багато велося розмов про виступ з фортеці. Солдатам так уже набридло чекати, що вони вже самі прагнули досягти нарешті свого місця призначення. Повернення арештантів, здавалося, підтверджувало вірогідність поширюваних чуток.
І справді, наступного ранку, о шостій годині, в ротну казарму влетів Купш.
— Слухати всій слонячій стайні! Ми виступаємо в похід! Почистити як слід мундири, підфарбувати і напомадити вуса, поголитись і укласти ранці. Перед виступом буде проведено ще парад на кассельських луках, ландграф Фрідріх бажає там попрощатися з своїм військом. Все повинно виблискувати і сяяти.
Загальна бадьорість і пожвавлення передались навіть звільненим арештантам. Вони насідали на Шмельцле, щоб той поскріб їхні бороди. Багато страждань може знести і забути людина.
Навколо старого знахаря скоро виникла справжня голярня з усім, що до цього належить: мильною піною, шерхотом, коли правили бритву, і жвавою бесідою, яку старий і зараз безупинно підтримував, хоча першим під руки йому потрапив Рюбенкеніг, у якого виросла дуже непокірна борода.
В головах Анзельма і Дібольда все ще снувались думки про визволення, тому швидко зав’язалася тиха розмова про невдалу втечу. Студент твердо вирішив, що дезертирство до американських борців за свободу — єдиний вихід для кожної чесної людини в рядах гессенців. Перемога американців була б перемогою всього людства, сказав він. Чи, може, друзі вважають, що цілком справедливо боронити привілеї англійського короля в боротьбі проти мирних людей, таких, як і вони самі, проти селян, конюхів, підмайстрів, поетів, нещасливих студентів, священиків-втікачів, перукарів чи торговців сиром, яких називають бунтарями лише за те, що вони не хотять далі терпіти панування тирана і його чиновників, а хотять утворити своє власне вільне народне представництво.
— Ех, якби у нас сто або двісті років тому зробили так само, як американці, то ми б тепер не були рабами, — закінчив він.
— Ти… ти, отже, думаєш… ми повинні. Ми повинні боротися проти гессенців? — спитав Зеекатц з острахом. — Проти наших власних братів? Але ж ми не коні, які можуть служити на кожному фронті.
Рюбенкеніг хотів було і собі втрутитися, але йому перешкоджала дерев’яна кулька, яку він тримав у роті. До того ж Шмельцле, ще більше натягуючи своїм кістлявим вказівним пальцем щоку товстуна і майстерно зскрібаючи його довгу щетину, звелів йому сидіти спокійно.