Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Каспар обережно підвівся. Хто навчав Себіша мовчати? Десь у темряві лежали друзі, незнайомі товариші. Каспар багато дав би за те, щоб побачити їх обличчя… Раптом Каспар згадав про Рюбенкеніга, як той розгублено знизав плечима.
— І ти справді віриш, що це буде наукою для Себіша? — почув він його недовірливе питання.
— Що трапилося? Ти боїшся? — хтось прошепотів біля Каспара.
— Анзельм? — Каспар мимоволі зітхнув.
— Не хвилюйся. Спи вже.
Хлопець ліг на спину. Благотворний спокій і глибокий сон скоро огорнули його після великих турбот та хвилювань перед тим далеко більшим, що чекало на них.
Був один з тих зимових ранків, коли замерзлі пташки лежали на узбіччі дороги. По дорозі до учбового плацу крижаний вітер гнав над головами солдатів сніг. «Трам-там-там! А-трам-там-там!» Відбиваючи полковий барабанний дроб. Каспар з військовою виправкою марширував на правому фланзі четвертого піхотного батальйону разом з іншими двадцятьма музикантами і барабанщиками. Його палаюче, червоне, мов помідор, од вітру обличчя, на якому ще видно було сліди від лежання на соломі, було спрямоване, згідно військового статуту, на переднього солдата. І все ж Каспар, тільки-но його розбудили різкі звуки сурми, переживав всією душею все те, що відбувалося навколо нього. Перший виступ з своїм батальйоном був би, очевидно, для юного музиканта великою подією, коли б він не знав, що це буде останній виступ перед втечею.
Під час шикування солдатів було на що подивитись. Понад 500 чоловік з гвинтівками на плечі вистроювалися на казарменому дворі в колону по два, точно на крок один від одного, немов ця відстань була виміряна циркулем. Потім з’явився майор Еммеріх, щоб оглянути загін. Таким пишним і неприступним Каспар його ще ніколи не бачив.
— Колона! Стій! — Наказ прозвучав, як удар батога. Батальойон застиг, наче вкопаний. Каспар спіткнувся, зробив ще один крок вперед, але поштовх переднього солдата відкинув його назад. Саме після цього пролунала нова команда.
— Рушниці на руку! Марш! — Один рух — положення всіх гвинтівок змінилося, і загін почав рухатися, ніби велетенська багатоніжка. Тепер люди марширували легше, зімкнутим строєм, твердими, приглушуваними снігом кроками.
Але з гвинтівками сьогодні, між іншим, щось було негаразд, і це, здавалось, непокоїло солдатів і унтер-офіцерів. Щоранку, відразу після переклички, загонам, перед тим як вони мали відправлятися на учбовий плац, роздавали порох і кулі. Рештки боєприпасів здавалися після навчання при вході в казарму. Унтер-офіцери, озброєні спеціальними шустами, вибивали заряди з гвинтівок, старший сержант приймав порох і кулі і здавав все квартирмейстеру. Сьогодні ж про видачу боєприпасів забули або випустили з уваги. Чия це провина і кого притягнуть за це до відповідальності? Адже батальйон ще добре пам’ятав, як кілька тижнів тому одного ранку цілком несподівано з’явився ландграф Фрідріх і задав доброго перцю, помітивши на деяких солдатах нечищені чоботи і тьмяні гудзики на мундирах. Після тих фатальних відвідин ландграфа командири рот мали тепер звичку щоранку під час переклички солдатів з педантичною точністю перевіряти стан їхньої зброї, боєприпасів і особливо форми.
Батальйон повернув тепер праворуч. потім знову ліворуч, і кожного разу Еммеріх перевіряв, чи додержуються офіцери належної відстані між взводами. Зляканий шепіт пробіг раптом, як довга хвиля, по першій шерензі. В задніх шеренгах всі витягнули голови. Сусід Каспара смертельно зблід і, затремтівши усім тілом, прошепотів:
— Прокляті варвари!
Що трапилося! Каспар відразу побачив, що замість двадцяти офіцерів і унтер-офіцерів, що, як звичайно, раніше чекали на учбовому плаці рядовий склад, їх стояла там сотня. Гармати були розставлені по обидва фланги сторожового підрозділу. Біля них стояли з запаленими гнотами каноніри. Каспар зрозумів, що справа погана і план їхньої втечі, напевне, зраджений. Серце хлопця так шалено забилося під курткою, як серце спійманої пташки, що тремтить в руці людини.
— Рушниці до ноги! Колона стій! Направо, шикуйсь!
Відділившись од групи офіцерів, до колони підійшов з лютим виразом генерал-лейтенант фон Гайстер. Він вимахував нагайкою, яку тримав у стиснутій руці і, здавалося, що він от-от почне шмагати нею по головах солдатів.
— Біля воріт ще більше гармат, — гримнув він, — ви не хотіли б там пройтись?
Загони стояли зімкнутим строєм, скам’янілі від переляку. Офіцери, що стояли колом, позирали один на одного і злобно посміхались. Каспар ледве не розревівся вголос.
Гайстер почав перед шибеницею справжню проповідь ката. Під кінець він подав знак своєму ад’ютантові, і той прочитав довгий список прізвищ. Це були прізвища тих, що вважалися призвідцями і особливо запеклими злочинцями, над якими мав відбутися суд. їм наказано було вийти з шеренги і вишикуватись в один ряд перед фронтом батальйону. В числі перших були Анзельм і Рюбенкеніг. Рюбенкеніг, блідий, як полотно, начебто був спокійним; у Анзельма був незалежний, гордовитий вигляд, що завжди з’являвся на його обличчі, коли він зазнавав якоїсь невдачі. Дібольд вийшов важкими кроками, як ломовий кінь, що тягне за собою віз. Серед викликаних знаходились також Кутц і Зеекатц.
Старого Шмельцле, на щастя, там не було; також і Каспар, який весь час з биттям серця чекав на виклик свого імені, був немов якимсь дивом помилуваний. Тим часом Еммеріх вишикував двісті чоловік батальйону подвійною шеренгою. Їм роздали шпіцрутени, які профос і його помічники звичайно нарізували в кінці учбового плацу і тепер уже теж приготували на запас. Тоді стало ясно, що бунтарів, перед тим як відвести до в’язниці, проженуть крізь заляканий довгий стрій.
Барабанщики, які вишикувались по обидва боки подвійної шеренги, ударили за знаком Дітцельна загальний дроб. Обвинувачених почали проганяти крізь стрій шпіцрутенів. Каспарові було б набагато легше з риском для життя перебігти на бік засуджених, ніж бити в барабан під час їхніх мук. Руки його тремтіли, по щоках котилися сльози. Він більше не міг дивитись, як Анзельма, Рюбенкеніга, Дібольда і решту били палицями. Групу чесних людей провели крізь стрій шістнадцять разів. На них сипалися не тільки удари, а й злива грубої лайки та образ. Каспар і небагато інших, які ще зберігали в собі іскру почуття власної гідності, стояли глибоко вражені, дивлячись на страждання своїх товаришів по нещастю, і їхні серця обливались кров’ю.
Їм здавалося, що цей жах триває вже вічність. На шістнадцятому разі останні з покараних із стогоном і зойками упали непритомні, куртки лопнули на їх посічених спинах, з яких шматками звисала шкіра, а по штанах стікала кров. Вони й харкали кров’ю. Навіть могутній, як ведмідь. Дібольд, що непохитно і швидко пробігав, паче блискавка, крізь стрій, не міг більше триматися на ногах і задихався. Каспарові було тяжко зберегти спокій, самовладання. Треба було бути камінним, щоб лишатися спокійним. Каспар стояв на віддалі одного кроку від Дібольда і не міг простягти до нього руки, не міг йому допомогти, втішити. Але Дібольдові й не потрібна була втіха. Він сам ще міг втішити Каспара, коли побачив його перекошене жалібне обличчя.
— Від такого видовища робиться недобре на душі, мій хлопче, — сказав він тихо крізь міцно стиснуті зуби, — але це загострює розум і загартовує серце для майбутніх часів.
Справді, в очах Дібольда світилися впертість і мужність, немов батрак вважав ганебним схилятись перед неминучими ударами долі.
Вдома, на кухні, тамбур-мажор, беручи до уваги юний вік Каспара, дав йому лише двадцять п’ять ударів за те, що він завжди перешіптувався з «головними мерзотниками». Після цього Каспар почував себе зовсім розбитим. Але ще боліснішим за побої був спогад про муки друзів. Їх стогін звучав у його вухах. Невже правду казала пані Дітцельн, подругами якої були дружина головиного профоса і дружина тюремного воротаря, запевняючи, що «більшість негідників» за бунт і повстання, порушення договору про вступ на службу і спробу дезертирувати без усяких зволікань нібито будуть засуджені на страту, а решту на не-визначений час закують в кайдани і відправлять в Кассель. Це означало навіки бути закутим в кайдани, до самої смерті.