Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Анзельм дивився услід блакитним хмаркам диму, що виходили з люльки.
— А що вони зможуть вдіяти проти тисячі п’ятисот озброєних чоловіків, — спитав він замислено. — Крім того, населення в таких випадках чинить активний і пасивний опір. Ти думаєш, що воно погодиться бути стрільцями і поліцейськими шпигами чужих князів?
Але Рюбенкеніга не можна було переконати.
— Я передбачаю невдачу, — пророкував він. — Дуже рідко така спроба кінчається щасливо.
Фельдшер здивовано підвів голову і запитливо поглянув в обличчя Рюбенкенігу.
— З якого часу ти став таким песимістом, товстун?
— Я, на жаль, вже не раз був очевидцем таких подій. Адже ж мій батько був здоровилом лейб-полку Старого Фріца. Хлопцем в Потсдамі я був присутнім на всіляких військових екзекуціях. Там одного разу здоровенні гренадери-серби змовились підпалити місто і із зброєю в руках дезертирувати. Страти, що почалися після цього, відрізання носів завдали королеві збиток в тридцять тисяч талярів. Ех, номери ми тільки, номери та й більш нічого!
— Це не зовсім вірно, — заперечив Анзельм. — Разом ми сильні!
Рюбенкеніг все ж недовірливо похитав головою.
— Наша доля вже вирішена. Ми так само мало можемо змінити її, як тріпотлива риба, яку несуть у сітці на кухню, щоб па великому бенкеті непомітно проковтнути в маленьких паштетах.
Каспарові стало моторошно від слів Рюбенкеніга. Невже він має рацію? Невже вони справді лише беззахисні тріпотливі рибки, приречені на таку гірку долю?
— Ні, ні, — крикнув він розпачливо, — наша втеча мусить удатися! Адже ж і у нас буде зброя! Рюбенкеніг, невже ти хочеш ухилитися від участі у втечі?
— Я не збираюсь ухилятись! — сердито налетів на нього Рюбенкеніг. — Я, звичайно, зроблю те, шо буде вирішено. Але я не вірю в успіх. Ох, що ти розумієш у цьому, малеча!
Рюбенкеніг скочив, збентежено зітнув плечима і швидко відійшов.
Фельдшер і Кутц ще кілька хвилин сиділи в нерішучості. Потім встали, сказали «Отже, до завтра!» і лягли спати. Також пішов і Зеекатц. Він присів навпочіпки біля кравця і заграв губами на гребінці тужливу мелодію, яку той співав; солов’їний голос кравця звучав приглушено, бо більшість рекрутів уже лягла спати.
В Страсбурзі на окопах Початок нещастя мого… Я хотів утікать до французів, Я хотів утікати до пруссів, Та нічого не вийшло з того, Та нічого не вийшло з того.Чому вони співають пісню дезертирів саме тепер?
Глибокий сум охопив Каспара. Він переводив погляд з одного рекрута на іншого. Пісня ніби носилася в повітрі і зворушила рекрутів до глибини душі. їх очі блищали, як у хмелю, і їм здавалося, начебто вони бачили крізь товсті стіни фортеці видіння свободи.
— Лягай уже спати, Каспарє, — промовив Анзельм. Хлопець ніби прокинувся з свого пригніченого стану.
— Ти мусиш завтра вранці бути бадьорим, коли ми прийдемо на учбовий плац. — Очі Анзельма пустотливо блищали за скельцями окулярів. — Коли прийде час і ти повинен будеш постояти за себе, твій вік не матиме ніякого значення, — додав він, уже йдучи.
Каспар ліг, проводжаючи Анзельма вдячним поглядом. Студент підходив до багатьох рекрутів: на короткий час він підсідав до них на постіль або тягнув їх у куток і тихо розмовляв з ними.
Та ось Анзельм швидко повернувся до свого місця, бо прийшов солдат караулу і погасив ліхтарі. В казармі, скупо освітленій місяцем, мовчки лежали чоловіки, але то тут, то там поряд з хропінням чулося зітхання і кашель, і по цьому Каспар добре знав, що також і інші ще не сплять. Нещастя має гострий слух. Ось Каспар почув тихий скрипучий голос Себіша. Здається він з кимсь говорив про Анзельма. Себіш твердив, що студент філософії буде винний у всьому, якщо їх всіх спіткає нещастя. Шепіт не припинявся. Потім нарешті настала тиша.
Справді, що ж принесе завтрашній день? Тривога і страх чергувалися з радісними картинами. Завтра в цей самий час… Каспар уявляв собі, як внизу в темному дворі казарми вже спатиме міцним сном пані Дітцельн, але три тисячі вух рекрутів прислухатимуться до його сигналу. «Трам-там-там, трам-там-там! А-трам-там-там». Руки Каспара рухалися в повітрі. Півтори тисячі товаришів, що прагнуть до свободи, він підніме на ноги своїм диким барбанним дробом.
— Рятуйте! Що ви там робите? Хтось насуває мені мішок на голову!
Почулися глухі удари, і потім знову той самий голос кликав на допомогу, але тепер він звучав приглушено. Це був голос Себіша.
— І це лише початок, — погрозливо сказав чийсь голос. — Ти будеш вбитий, якщо не прикусиш свого язика.
«Що там відбувається? Хто там загрожує?» Каспар свердлив своїм поглядом темряву. Від нар Себіша шугнув клубок людських тіней і розсіявся в усіх напрямках.
Казарма розчинилась навстіж, знову з’явився вартовий.
— Що тут трапилось? — заревів він і посвітив навкруги ліхтарем. — Хто тут з вас шумить?
Всі удали ліби сплять, як убиті. Тільки Себіш ворушився на своїй постелі і тихо стогнав.
— Це ти, хлопче, зчинив шум?
— Я… я… прошу, я… мені щось приснилось, пробелькотав Себіш. — Приснилось, так-так.
— Тримай язик за зубами!
Одне-два вимовлених пошепки слова і приглушене хихикання пробігало то тут, то там. Вартовий повертав загрозливо голову на всі боки. Нарешті він, щось буркочучи, сів на дерев’яному ослоні біля дверей і загасив світло. Скоро всі спали чи принаймні робили вигляд, ніби сплять. Заспокоївся і Себіш, Біля них, як дрючок біля собаки, знаходилась варта, тримаючи, як солдати мали звичай казати, й уві сні одне око розплющеним.