Незвичайна пригода Каспара Шмека

Веддінг Алекс

Ура! До Америки! На добраніч, Німеччино рідна? Ви, гессенці, на караул. Ландграфа стрічайте гідно!

Співаючи, він подавав рекрутам знаки, щоб вони його підтримали. І справді, кілька хлопців почало йому підтягати, а Фріц Кляйнпауль, звичайно, першим;

Ви, веселі бунтарі, Бережіться, бо будете бідні. У раї до Америки! На добраніч, Німеччино рідна!

Тільки-но двері знову зачинилися, як рекрути з полегшенням припинили співи. В голову Кніфельса

полетів чобіт Зеекатца. Рот кравця з жовтими зубами зник під неохайними гренадерськими вусами, що зрослися докупи, його солов’їний голос перелякано обірвався.

— Та нехай вій співає! — втрутився Каспар. — У нього такий чудовий голос.

Але Дібольд буркотливо відказав:

— Зеекатц вірно зробив. Хоч у мене й одне око, але я бачу, що кравець — це фальшивий крейцер! На нього не можна покладатися, ненадійна він людина.

Розділ десятий

— Можна вже мені йти? — запитав Каспар. — Пан тамбур-мажор наказав мені, щоб я потренувався вибивати великий і малий барабанний дроб. Завтра я повинен бути на учбовому плаці разом з усіма.

Але дружина тамбур-мажора Дітцельн енергійно захитала головою. Це була голова хакжі з гладенько зачісаним цупким волоссям, що вузлом було сколене па потилиці. Вона ще нижче схилилася над в’язанням, спиці ще проворніше замиготіли в її руках; стиха вона бурмотіла: — Раз, два, три, чотири, що ти сказав, Каспаре? П’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, що ти, шибенику, тут у мене не залишишся? — Вона підвела очі і пильно подивилась па наймолодшого учня її чоловіка, який, мабуть, і на цей раз намагався ухилитись від роботи на її кухні. її ясноблакитні скляні очі не зносили жодного заперечення. Що, вона сама повинна робити всю чорну роботу? Ох, цей хлопчина з таким жвавим обличчям не хоче їй коритись. Але вона все одно прибере його до рук. Правда, це робити — все одно, що наливати воду в діряву бочку, бо через деякий час приборканий хлопець поїде до Америки, і тоді вона знову повинна буде мучитись з новачком… Вона встала, підійшла до плити і, сердито буркаючи, почала поратися біля горщиків, в яких варилась каша і якась м’ясна страва на обід. Рудий мопс, що спав біля її ніг, прокинувшись, потягнувся і почав ходити слідом за нею.

— Ти зможеш і пізніше потренуватися вибивати барабанний дроб. Спочатку пробарабань так, щоб мої горщики були чистими!

Очі Каспара вперто заблищали. Він не витримав і брякнув:

— Хай чорт за мене робить! Виходить, що я міг би залишитися тим самим кухарчуком. А годували мене в «Золотому якорі» краще, як тут!

— Про те, що ти бажаєш назад в «Золотий якір», ми вже чули! — На обличчі фрау Дітцельн з’явилась солоденька посмішка, що викликала якесь огидне, моторошне почуття. — Кухарчуком ти ще знову зможеш стати! Але запам’ятай одне: лише в солдатському мундирі чоловіки справді красиві, повір уже мені. — 3 цими словами вона, човгаючи ногами, вийшла з кухні, а за нею подріботів моле. — Коли ти управишся з горщиками, Каспаре, то, між іншим, можеш ще трохи вкоротити рукава своєї форменої куртки. Вони лише тобі заважають під час роботи, — вигукнула вона, причинивши двері.— А також і на учбовому плаці юні барабанщики тамбур-мажора Дітцельна повинні мати пристойний вигляд!

Каспар подивився їй услід куточком ока, навіть не повертаючи голови. Коли двері нарешті зачинились, він припав до вікна, механічно тручи деркучою ганчіркою з піском дно горщика. Була, мабуть, шоста година ранку; сигнал горна, що сповіщав ранкову зорю, вже давно прозвучав, але на небі ще блищали зірки. Був уже кінець лютого, і після тривалих дощів настали страшенні холоди. Пронизливий північний вітер проносився через опустілий двір казарми, шмагав по наметах, розташованих уздовж стін фортеці, де тулились солдатські жінки та їхні діти, гнав густі клуби снігу через учбовий плац, на якому муштрували в снігу по коліна бідолах-рекрутів.

Правда, звідси, з вікна, було весело дивитись, як вся команда вишикувалась в бездоганно рівну колону; як відразу клацали всі підбори і багато людей рухалося, паче олов’яні солдатики, яких поресовує невидима рука. Біля гармат, що стояли коло входу (їх рекрути охрестили «Люцифер" і «Буркотливий ведмідь»),

всі робили поворот ліворуч і рухались вперед замкненою лінією на стрільбище. Чи не карбував часом ландграф солдатів, наче свої пфеніги? Здавалося, що всі вони в своїх блакитних мундирах з червоними вилогами і в жовтих жилетах були тієї ж самої чеканки; всі вони робили одні й ті самі рухи, і їхні губи співали одну й ту саму пісню, окремі уривки якої доносилися до Каспара. Ось Каспар помітив четвертий батальйон, що був трохи менший за інші; на чолі шеренги він побачив фельдфебеля Купша, якого неважко було пізнати по тому, як він вимахував своїми кривими ногами. Каспар притулився лобом до шибки. Де Анзельм? Де Рюбенкеніг? Чи знову вигнали сьогодні на плац, незважаючи на лютий холод, старого фельдшера і хворого монаха? Хоч як Каспар напружував зір, щоб відшукати своїх товаришів, з якими він вночі поділяв ротну казарму, задуху і холод, втому і паразитів, він не зміг їх помітити в цьому натовпі людей. В сивому сніжному повітрі пролунав залп. Блиснув і вибухнув вогонь уздовж всього довгого фронту батальйону. Задеренчали віконні шибки. Біля стрільбища високо здійнялися хмарки диму. Кілька солдатів бігали коло мішеней і подавали сигнали червоними прапорцями.

На дворі пролунав сміх. Там з’явився мопс Дітцельна, і кілька рекрутів почастували його стусанами. Може, Каспарові покликати собаку, або, може, побігти і принести його в дім?

— Каспар!

Він одразу кинув погляд на горщик, який ще й досі тримав у руках, і почав його швидко-швидко чистити. Пані Дітцельн стояла посеред кухні.

— А що це ти тут знову виробляєш?

— Я працюю, пані тамбур-мажорша.

— Якщо тут така підозріла тиша, то з роботою, певно, щось негаразд, — буркнула пані Дітцельн, оглядаючи горщики. — Ти вже міг би далеко більше почистити.

В цей час вона помітила на дворі свого мопса і з криком розчини па вікно. Рекрути кинулись врозтіч: один з них почав лицемірно гладити пса. Пані Дітцельн, репетуючи па все горло, кинулася з кухні. З горщиків, що стояли на плиті, розходився дух каші й м’яса і бив Каспарові в ніс. У фортеці шаленів голод, наче пошесть. Одним стрибком Каспар опинився біля плити, виловив шматок м’яса з горщика і гарячим жадібно проковтнув його. Зараз же після цього повернулась тамбур-мажорша. Та Каспар вже знову сидів за своєю роботою, якою, здавалось, займався з великим старанням; він з усією люттю тер горщики, зганяючи на них свою злість. Чи довго йому ще доведеться зносити муштру фрау Дітцельн?

Нещастя Каспара у фортеці почалося відразу ж, з першого ранку, на речовому складі, коли нові рекрути повинні були одержати своє обмундирування. Його схопив тамбур-мажор Дітцельн і відвів у спеціальний склад. Там йому кинули, на радість кількох юних барабанщиків гвардії, що були одягнені в чудову форму, солдатський одяг; він майже весь сховався в занадто довгій і широкій подертій куртці, рукава якої закривали йому пальці. Ледве Каспар одягнувся, як у нього з’явилося багато обов'язків. Проте вони не полягали в тому, щоб відбивати барабанний дроб і марширувати, як слід було сподіватися. Насамперед, він повинен був крейдою набілити гамаші тамбур-мажора. Потім йому наказано було пошукати воші і напудрити косу свого начальника. А тоді настала черга чистити його черевики з пряжками, а потім полірувати барабанні окуття. Нарешті його послали по табак і пиво, а коли він виконав і це доручення, буркотливий Дітцельн наказав йому піти в його казенну квартиру. Тут пані тамбур-мажорша звеліла нарубати дров, підмести кімнати, вибрати попіл з печей і розпалити вогонь, начистити картоплі, мішати суп, повести на прогулянку мопсика, помити вікна і ще багато дечого.

День кінчався, і Каспар почував себе смертельно втомленим, але про вправи на барабані не було й мови. І так було наспані дні, які тяглися, як в’язка смола, а пізніше тижні і місяці, що збігали, схожі один на одного. Незважаючи на таку силу роботи, Каспар одержував здебільшого лише вівсяну кашу, та й то обмаль. Щоправда, пані хазяйка під час першого ж обіду повчала його, що бог усолоджує їжу і благословляє вівсяне пюре. Але на Каспарові це благословення не давалося взнаки. Він був завжди голодним. І вже через кілька тижнів він зробився тонким і худорлявим, як ноги горобця.