Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
— Звичайно, — сказав Шмельцле суворо, — ви повинні вести більш помірний спосіб життя. І цукру ви теж вживаєте занадто багато.
— Цей чоловік — чаклун, — прошепотів Фріц Кляйнпауль.
— Він має рацію, — відказаз Себіш, — фельдфебель страшенно любить цукор. Навіть у рейнське вино кидає грудочки улюбленого цукру!
— Ага! — вигукнув медик. — Наче я знав про це! Ось внутрішні ліки проти пристрасті до цукру. Чотирнадцять пілюль за тринадцять крейцерів!
Знову Купш мусив полізти в кишеню.
— Він навмисне наганяє страх на своїх пацієнтів, — поскаржився він.
Але й це, здається, анітрохи не вплинуло на непорушно-спокійного Шмельцле.
— Може б ти також і мою ногу оглянув? — гукнув Рюбенкеніг до медика. — Мене вкусив один підлий дог.
Купш навіть не наважився втрутитися.
— Що, дуже погано, друже? — спитав товстун стурбовано, коли лікар нахилився над його ногою. Але Шмельцле звелів, щоб принесли води і чистий клапоть полотна, промив мовчки рану, помастив маззю і за всіма правилами мистецтва зробив перев’язку. Лиш після цього він підвів очі, підморгнув Рюбенкенігу і тихо сказав;
— Хто справді хворий, я визначаю безпомилково. Тепер у тебе знову буде все гаразд, ти ж сильний, як кінь. Ні, облиш це. Рекрут з рекрута не бере нічого. Потім він додав уголос: — Він повинен дуже берегтися. Доки нога не загоїться, про стройове навчання навіть не може бути й мови.
Обличчя Рюбенкеніга раптом зробилося серйозним, що йому раніше ніколи не вдавалося навіть під загрозами і примусом. Зніяковілий і зворушений, дивився він на Шмельцле, який саме робив реверанс обом жінкам.
— Я ні на що не скаржусь, друже, почуваю себе добре, — попередила його стара.
Лікар задоволено закліпав очима.
— Для вас, пані, у мене є еліксир, що перетворює старого в молодого.
— Ні, дякую вам за це. Я б не хотіла ще раз починати заново життя. А от як ви дивитесь на те, щоб підкріпити свій шлунок?
Мета вже збігала за пляшкою горілки і тепер простягала її лікареві з ввічливим реверансом.
Шмельцле жадібно почав пити.
— Оце вам, мадмуазель, — сказав він згодом і дістав з ранця подарунок. — Препарат краси, хоч він вам поки що зовсім не потрібний. Збережіть це напізніше. — Він задоволено розсміявся, бо дівчина почервоніла. — В маленьких баночках часто бувають найкращі мазі.
— Нам уже пора їхати далі, чи не так, тітуню? — сказала гарненька небога старій, яка вже сиділа на козлах.
У Каспара від розчарування видовжилось обличчя.
— Бувайте здорові до Цігенгайна, — крикнула маркітантка Катрін та її юна родичка до рекрутів, що зібралися навколо. Підвода рушила в дорогу.
Каспар стояв на віддалі кількох кроків від своїх друзів і захоплено махав Меті, що дивилася на нього.
Загін знову рушив у путь. Каспар так влаштувався, що став сусідом Шмельцле. У медика язик повертався, ніби намащений маслом. Коли йому вірити, то він знав Америку, як свої п’ять пальці». Він захоплювався безмежними перспективами Нового світу. Кожному з рекрутів старий малював блискуче майбутнє. Зеекатц нібито буде за океаном скуповувати в індійців чудові хутра і оброблячи їх. Анзельм одружиться з вродливою спадкоємицею і відкриє університет в Нью-Йорку. Каспара він посилав в експедицію на дикий Захід, у прерії, де водяться бізони і течуть золотоносні ріки. Дібольд Шульман уже не буде більше за океаном батраком; він одержить землю для поселення і заснує велику ферму сотнею негрів-рабів.
— Ні, — заперечив запально Дібольд. — Ні, ні, мене самого надто мучили, щоб я ще захотів мати рабів.
Тут втрутився Себіш:
— Тільки не хвилюйся, одноокий, тоді я візьму ферму і плантацію, коли ти не хочеш.
— Ти як кухар повинен спочатку перетворити солону воду ріки Гудзон на солодку, — вирішив однак Шмельцле. — Чи матимеш ти право ще щось інше робити, ми побачимо пізніше.
— Перетворити солону воду річки на Солодку, — перекривив Себіш медика. Він був ображений і зробив плаксиве обличчя. — Ти кажеш так, бо не хочеш, щоб я мав ферму і власних рабів-негрів.
— Хто ж каже, що тобі не бажають їх мати, — втрутився Рюбенкеніг. — Звичайно, ти житимеш на фермі. Ми тобі від щирого серця зичимо її мати. Ти будеш там кухарем для сотні рабів-негрів.
Розлігся такий оглушливий регіт, що Купш прожогом підлетів до рекрутів. Себіш, не шкодуючи слів, постарався обмовити Дібольда і Шмельцле. Фельдфебель закричав:
Якщо ви зараз же не заспокоїтесь, хлопці, я вас всіх так відлупцюю, що вам ворота фортеці здадуться ліверною ковбасою!
Вони й справді не помітили, що фортеця вже була недалеко від них… Побачивши її, всі одразу принишкли.
— От ми і в духовці,— зітхнув Дібольд.
Фортеця Цігенгайн була відома в усьому краю під назвою «духовки», тому що вона мала лише один вхід. Кожен рекрут» кинувши погляд на страшні кам'яні мури, за якими повинна була бути остаточно похована їхня свобода, поринув у свої власні сумні думки. З ваганням проходили вони через важкі ворота, по обидва боки яких стояла варта; як тільки всі зайшли, ворота відразу ж зачинились. «Духовка» поглинула їх. Дерева, поля, пташки залишились по той бік воріт. Кам’яні каземати, постові будки, учбові плаци, цейхгаузи, гармати, древка знамен, — більше нічого не можна було побачити. Навіть небо здавалось замкненим у чотирикутник сірих мурів. Великий страх пройняв їх, страх, який ще більше посилився, коли раптом почувся верескливий голос, що, здавалося, доносився з камери самотнього ув’язнення.
— Увага! Ш-ш-шн-куйсь! — скомандував фельдфебель Купш.
Його голос раптом прозвучав так, ніби він тільки й створений був для того, щоб командувати; криві ноги фельдфебеля, не згинаючись, немов ніжки циркуля, підлітали до самого кінчика його носа. Прискореним кроком він повів загін рекрутів через двір до однієї з ротних казарм. В обличчя завербованим ударило затхле повітря, страшенний гамір і крики. Купш увіпхнув рекрутів всередину, а сам повернувся кругом і пішов, залишивши їх напризволяще.
Рюбенкеніг, а за ним й інші нерішуче протиснулись на середину кімнати, яка кишіла зовсім незнайомими людьми.
— Ей, прелатське черево! — крикнув хтось до нього.
Рюбенкеніг швидко пристосувався до нового становища. Його чималий червоний ніс виблискував на веселому обличчі.
— Ти маєш рацію, я досить-таки кругленький. Іграшка долі!
— Тобі не до лиця бути рекрутом! Тобі б більше пасувало їздити в колясці! — почулося з солом’яної постелі на брудній підлозі.
Здоровенний хлопчина з рябим обличчям, потягаючись, підвівся з соломи і недбалою ходою підійшов до новоприбулих.