Незвичайна пригода Каспара Шмека

Веддінг Алекс

— Чим більше я старію, тим кращими стають панночки, — сказав він до хазяїна. Той соковито, розкотисто засміявся. Лише тоді Купш звісив свого схожого на суницю носа над самою тарілкою і понюхав соковитий шматок м’яса, збоку якого лежало засмажене яйце. Потім він накинувся на печеню, обходячи навколо яйця, яке він хотів з’їсти під кінець.

— Ну, як м’ясо, добре присмажилось? Ніжне? — Себіш жалібно нахилився над столом і висмикнув кілька сочевиць, що застрягли у вусах.

— М-м-м, — не підводячи очей, буркнув Купш, рот якого був набитий по саме нікуди. Біля Купша примостився хазяїн і почав з ним шепотітися. У нього є на приміті, сказав він, для пана фельдфебеля кілька ще досить дужих чоловіків, яким під шістдесят років, і кожний на зріст щонайменше п’ять футів вісім дюймів, одним словом,

саме те, що треба. Потім він розповів про невдачу одного вербувальника на ім’я Фінгергут, з яким трапився тут учора ввечері неприємний випадок. Фінгергут замовив у одного молодого столяра, напрочуд вродливого, сильного чоловіка, труну завдовжки шість футів. Коли замовлена річ була приставлена, Фінгергут відмовився прийняти її на тій підставі, що труна буцімто вийшла занадто короткою. Столяр, який сам був ростом майже в шість футів, розлютився і ліг в труну, щоб довести, що він вірно виконав замовлення. Але цього тільки й треба було хитрому вербувальникові. Він швидко захрьопнув віко, поспішно забив його цвяхами і навантажив щойно завербованого рекрута, який кричав щосили, на заздалегідь приготовану тачку Та коли Фінгергут учора вночі зупинився тут зі своєю здобиччю і хотів звільнити прекрасного полоненого з його незручного положення, виявилось, що він задихнувся в труні. Що ви скажете на це?

Купш розсміявся, немов почув надзвичайний дотеп.

— Так, в наші дні треба обдурювати, коли хочеш бути чесним чоловіком. Вербувальник був хитрий, дідько його вхопи. — Він немов сказав сам до себе: — Краще поганяти осла, ніж носити мішки, ха-ха-ха. Проте він не до кінця був хитрим. — Купш розрізав яйце і з задоволенням з’їв його. Потім він вимочав шматком хліба жовток з тарілки — А тепер пішли спати! — сказав він, потягнувся і підвівся з-за столу. — Гей, пане хазяїне, ось моя зброя. — Купш вручив йому шаблю і пістолет і наказав зробити те ж Саме капралам. — Відомо, що за люди наші рекрути. Так можна І поплатитись, як що заснеш, і хлопці матимуть нагоду навести зброю на наглядачів, — пояснив він Себішу, який дивувався з заходів Купша. — Раніше так часто траплялося, але біда навчає. По-перше, хлопці повинні спати без одягу, так буде певніше, що вони не втечуть. По-друге, конвой теж віддає свій одяг на збереження хазяїнові, щоб бува вночі полонені не напали на капрала або фельдфебеля, що теж часом бувало, і не пограбували його одяг. По-третє, весь час повинна горіти свічка, а інша стояти напоготові, щоб на випадок чого все можна було швидко помітити. Крім того, не забувай, Себіш, що у нас є два доги, які від найменшого шереху відразу зірвуться на ноги. І до того ж хазяїн на всю ніч замкне нашу кімнату для приїжджих. Чого це ти зробив таке збентежене обличчя? У нас є тут урильник, так що тобі непотрібно буде виходити вночі. Ну і як же зможе хто-небудь утекти, коли ще й на вікнах тут грати? Ех, стара болотяна курко, що ти скажеш на це? Хитро придумано, правда?

— Атож атож, може й так, — промурмотів Себіш і почав розтирати шишку на своєму черепі. — Гм, я у цьому всьому не можу хутко розібратись

— І зовсім не потрібно. Справа йде як по маслу! Це вже я краще за тебе розумію, адже ж ти тільки рядовий. — Під час розмови фельдфебель роздягнувся догола. Його бридкі криві ноги і вже трохи зігнута роками спина вкрилася гусячою шкірою. Він простягнув хазяїнові свій одяг і, човгаючи ногами, підійшов до однієї з лойових свічок і загасив її. Потім, тремтячи від холоду. Купш заліз під ковдру на купу соломи, яку поклали у вільній частині великого приміщення.

Також і рекрути та конвой уже приготувалися до сну

Коли хазяїн збирав одяг, більшість з них уже вмостилися на соломі. Тільки Рюбенкеніг ніяк не міг утихомиритись. Він навіть вночі не хотів розлучатися із своїми чобітьми і боровся за них. як тигриця за своїх малят. Кінець кінцем, пін таки віддав їх, бо втомлені чоловіки просили дати їм нарешті спокій

Деякі ще чули, як хазяїн сказав Купшєві «на добраніч» і замкнув двері.

Кілька чоловік ще позіхали і потягалися, потім всі поснули мертвим сном

Лише Каспар все ще не спав. Він хоч і лежав із заплющеними очима, але крізь повіки вважалися йому спалахи тьмяної лойової свічки. Він чув хропіння чоловіків, а в ньому самому ще голосніше билося схвильоване

серце. Замкнуті вони і безпорадні, як дурні миші, що потрапляли в пастку пана Гемпеля. Але хіба ж розум може їх захистити від наступу ландграфських посіпак? Ландграф могутній, а вони всі безсилі. Чи справді вони безсилі? Чи завжди вони будуть такими безсилими і все покірно терпітимуть? Каспар зітхнув і трохи розплющив очі. Бідний Адам! Он там лежав він, зразок для нього, його чудовий друг, довірений червоношкірих і приборкувач крокодилів; і він також змучений, смертельно втомлений і безпорадний. Місячне світло падало через вікно на обличчя Адама, і воно здавалося блідим і прозорим. Втішно, що світ більший, ніж земля. Що є ще місяць. Місяць, і сонце, і зірки. Вони є також і в Америці; але коли тут ніч, то там день, — розповідав йому Адам. Рано-вранці, коли вони підуть далі, там уже, певно, світитиме місяць… Каспар не міг заснути, йому хотілося подивитися на місяць. Він трохи піднявся і обережно торкнувся кінчиками ніг підлоги. Раптом один з собак загавкав, і Купш рявкнув крізь сон:

— Лягти! Чого це ти сів, проклятий хлопчиську!

Наступної секунди Каспар лежав на спині, міцно стуливши повіки. В кімнаті знову зробилося тихо, тільки чути було хропіння чоловіків, що розносилось розмірено, як цокання багатьох годинників у лавці годинникаря. Розмірено і присипляюче. Перед тим як очі Каспара заплющилися, його погляд упав на тінь від трикутного капелюха фельдфебеля Купша, якого забув хазяїн на столі. Полум’я свічки тремтіло, і в ньому гойдалась величезна тінь, наче корабель на високих хвилях…

Розбуджений глухим тріском, Каспар прокинувся; його першим почуттям був страх не за самого себе, а за Адама.

— Фазан! Султан! — кричав фельдфебель Купш. — От чорт, що трапилося з собаками? Ей, капрале Вернер, до дверей! Де кремінь? Хто погасив світло? А, бодай би дідько його вхопив, що це таке?

Шум і грюкіт стояли в кімнаті; з-за дверей доносився голос хазяїна, потім почувся брязкіт зв’язки ключів.

Нарешті двері розчинились. Лише на якусь секунду постать хазяїна з’явилася в полум’ї світильника, який він тримав у руках. Наступної ж миті поштовх звалив його на землю. Світильник погас. В темряві, освітленій лише місяцем, якась тінь майнула над хазяїном, що лежав на підлозі. Купш і капрали кричали, лаялися і давали безглузді накази негайно ж засвітити світло.

Нарешті хазяїн, ойкаючи і стогнучи, підвівся і, пововтузившись, запалив світильник. В його слабкому світлі Купш перший помітив обох догів, що лежали нерухомо на підлозі. Він став біля них навколішки, почав їх бити і трясти. Потім скрикнув:

— Боже мій, адже ж вони… та їх же хтось задушив! — Купш тремтів — може, від холоду? А може, й від страху, який його раптово пройняв? Але відразу ж він опанував себе і суворо оглянув рекрутів, які з свого солом’яного ложа із злорадністю і цікавістю стежили за тим, що відбувалось у кімнаті.

— Добре, пане фельдфебель, що хоч вас самого не задушили, — сказав удавано співчутливим тоном Рюбенкеніг.

— Мовчати! — заревів Купш на нього. — Твоєї думки ніхто не питає.

— Фельдфебель Купш! Фельдфебель Купш! — закричав раптом Фріц Кляйнпауль. — Вейрауха немає.

— Так, так, вірно, — донеслося з Себішевого ложа.

Каспар ще раніше помітив відсутність Адама. Ще коли над хазяїном промайнула тінь, Каспар був упевнений, що впішнав друга. Повідомлення Фріца Кляйнпауля дуже перелякало його, хоч він і не міг сподіватись, що втеча друга могла б лишатись довго непоміченою.

— Вперед, капрали, за ним! — скомандував Купш. — Прокляття, де наші мундири і зброя?

«Адам повинен їх випередити, вони не зможуть його зловити», повторював Каспар у думці, нібито цим міг затримати переслічувачів рибалки. На щастя, хазяїн на якийсь час загаявся, поки, ще не отямившись від пережитого страху, вийняв із шафи одяг і пістолет.

Купш, здавалось, мало не збожеволій через затримку. Він бушував, кричав, лаявся з рекрутами; одягнений лише в трикутний капелюх, квапив своїх людей, а вони нічого не могли зробити, бо, як і він сам, поки що чекали на свій одяг. Нарешті хазяїн повернувся. Капрали, яких несамовито підганяв Купш, похапцем одяглись і повискакували. За останнім з них двері з грюкотом зачинилися, дзвінко клацнув замок.