Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
— Я з усією енергією наполягатиму на тому, щоб виплата утримання провадилась англійськими військовими скарбниками, — прокаркав він розлючено. — Адже ж вам добре відомо, що раніше були випадки, коли від найманців утаювали різницю між нашого і гессенською платою і привласнювали її собі. Тепер цього я не можу допустити ні в якому разі, бо для нас дуже важливо, щоб солдати з охотою несли свою службу в Америці…
— Що означає: «Цього не можна допустити». Але, прошу вас, ви ж не насмілюєтесь цим сказати, пане полковник, що найсвітліший князь затаює гроші? — загримав Шліффен. Його обличчя стало червоним і суворим. — Чого вам треба взагалі від нас? Будь ласка, не забувайте, що ви нас просили поставляти вам військо, а не ми самі вам нав’язувались!
Фаукітт цього разу не залишився в боргу перед міністром. Між ними зав’язалась запекла суперечка, і обидва державні діячі забули про всякі правила ввічливості.
Шліффен, здавалося, був зовсім не-підготовлений до такого непокірного поводження Фаукітта.
— Я, безумовно, визнаю, що під час останньої війни гессенським солдатам довелось зазнати чимало лиха через ганебне шахрайство, — спробував він, нарешті, заспокоїти його. — На жаль, ми все ж мусимо відмовитись від якогось особливого пункту в договорі, бо це б могло, напевне, викликати незадоволення найсвітлішого князя. Але ви можете цілком покластися на те, mon tres cher аті [10] , що гессенці цього разу будуть утримуватися так само добре, якщо не краще, ніж у 1745 році, коли вони були в Англії. Все ж плата повинна видаватись безпосередньо військовими скарбниками ландграфа. Від цього я нізащо не відступлюсь. — Шліффен усміхнувся самими губами, але очі його залишились серйозні.
10
Мій дорогий друже (франц.).
Капітан Еммеріх ледве стримував себе, щоб не розреготатися вголос, І обличчя його зробилося червоним, як рак.
Нарешті Фаукітт поступився. Все ж він залишав за собою право перевірити боєздатність військ перед їх прийняттям, бо, як він сказав, під прапори може стати більше бродяг і різних пройдисвітів, ніж цього б воліла Англія. Шліффен усе пообіцяв, і втомлений англієць замовк.
Тепер бесіда зробилася дуже чемною. Говорили лише про незначні речі, причому розмову вів невтомний Шліффен. Але й під час цієї самої мирної розмови вій не міг пропустити нагоди, щоб не полаяти ділових конкурентів Гессена, Один якийсь на ім’я Делізле, що видає себе за ліценціата [11] медицини та великого чародія і запевняє, що володіє філософським каменем, зупинився у герцога Брауншвейзького, і Шліффен хотів би знати, чи справді під час спроб алхіміка вилетіла через димар, а також потрапила до кишені хитрого шарлатана величезна сума грошей. Зате міністр захоплено вихваляв міланського кавалера і вченого, якого найняв на службу гессенський ландграф Фрідріх. Шліффен запевняв, що сам був присутній, коли цей світоч алхіміків з трьох розтоплених куль, галуну, селітри, таємничого порошку і двох краплин олії виготовив в залізному панцирі золоту пластинку, яку він подарував ландграфові Фрідріху.
11
Ліценціат — званння у вищих учбових закладах, особливо поширене на теологічних факультетах.
— Гессенці скоро будуть купатися в золоті, пане полковник. І тоді у його світлості князя буде тільки одне бажання — будь-якими способами полегшити долю своїх підданих. Отже, для наших добрих гессенців відкриваються тепер чудові перспективи.
Шліффен говорив з захопленням:
— О, найсвітліший князь! Він наш дорогоцінний діамант — справжній батько своєї країни! Хіба б у нас була без нього така велика кількість казарм і церков, шкіл, шпиталей, наших чудових виховних закладів для дворянських дітей обох статей, і навіть виховний будинок для підкидьків! В нашому музеї міститься обсерваторія, бібліотека, різноманітні рідкісні речі.
В такому ж дусі точилася розмова ще кілька хвилин, поки полковник Фаукітт не глянув на годинник і почав ввічливо прощатися:
— До побачення, ваше превосходительство. Було дуже приємно. І, будь ласка, не забудьте: пунктуальна поставка.
— Гарантую. І пунктуальна оплата, ха-ха-ха!
Вони обнялися і холодно поглянули один на одного через плече. Еммеріх скорчив всезнаючу задоволену гримасу, по-військовому пристукнувши підборами. Потім він еластичною ходою пішов у сусідню кімнату, щоб принести плащі.
— Але про дюбук ми все ж забули, — нагадав Шліффен англійцеві.— Про ваш знаменитий дюбук і про негра з «Тисяча і одної ночі». Ну, то як?
— А й справді! Самбо! Самбо! Куди ж це подівся негр?
По спині Каспара пробіг мороз, коли мова торкнулася негра. Він сховався за портьєру і стояв там, витягнувшись як струна.
Шліффен заплескав у долоні.
— Ей, Погане! Приведи сюди негра!
Каспар повернувся на закаблуках, щоб утекти. Але саме в цю мить на порозі з’явились два лакеї і перешкодили йому здійснити цей намір.
— Ну, де ж хлопець? — прокаркав Фаукітт.
Лакеї втягли в кімнату дивовижного Самбо, який відчайдушно опирався. Обличчя його було в плямах, тюрбан сповз набік, і сам він весь трусився.
— What’s that? [12] — Англієць аж онімів від подиву. — Are you crazy? [13] — заревів він потім. — Don’t yon dare… My dear general, I don’t quite understand… [14]
Фаукітт розлютився ще більше, коли удаваний Самбо на зливу англійських слів відповів по-німецькому: «Ваша милість, люлька роз… роз… розбилась».
12
Що це таке?
13
Ти збожеволів?
14
Як ти смієш… Мій дорогий генерале, я нічого не розумію.
Міністр Шліффен аж за боки брався від реготу.
— А я й не знав, пане полковник, — видавив він, — що серед негрів теж є німецькі найманці.
Кров ударила в голову Фаукіттові. Щось буркочучи, вїн підійшов до Каспара і крутонув його за вухо.
— Але повірте мені, ваше превосхо дительство, це ж зовсім не він! Слово честі, я нічого не розумію.
За дверима почувся шепіт і якась метушня. Наступної ж миті до кімнати, як на загад, вбіг справжній Самбо, щоб підтвердити слова свого пана. Він швидко нахилився, підняв розбиті частини водяної люльки, дістав якусь запасну частину з свого сурдутика, вмить склав дюбук і подав його англійцеві, схвильовано лопочучи багатослівне пояснення своєї невинності. Фаукітт взяв водяну люльку обома руками і суворо оглянув її з усіх боків. До всього цікавий міністр Шліффен встромив диковину між зуби і зробив першу затяжку. Полковник Фаукітт, негр і обидва камер-лакеї, здається, зосередили всю свою увагу на тому, щоб відгадати, чи сподобається люлька міністрові.
Саме в цей час повернувся Еммеріх. Малесенька іскорка надії знову спалахнула в Каспара. Надія, але не радість… Від того, що він тільки-но почув і побачив, боляче стискалося його серце.
— Капітан Еммеріх, — крикнув він свистячим, приглушеним голосом.
Еммеріх повернув голову в бік Каспара і остовпів. Недовірливо і пильно зміряв він міцну, дебелу постать хлопця Раптова блідість видала, що він, незважаючи на переодягнення, впізнав свого покровителя за часів злиденного животіння в «Золотому якорі». Все ж він удав, ніби зовсім не знає хлопця.
— Широка борода! — Каспар боязко смикнув капітана за рукав.
Еммеріх струснув його, немов хворого чумою.
— Що це все значить? Що ти тут робиш? І в цьому костюмі?
Каспар розпачливо махнув рукою.
— Капітане, ви мусите допомогти! Рибалку Адама вербувальники силоміць схопили на вулиці і забрали в рекрути. І студента також. І ще інших. Вони ж не хотять їхати до Америки. Ох, пане капітане!
— А, сто чортів! — вилаявся Еммеріх, намагаючись приглушити свій голос. — Що за баламутство! Яке мені й тобі до того діло, чи хотять вони, чи ні?