Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Вже минуло щось із півгодини, як рекрутів полишили на самих себе. Вони так гаряче бажали рибалці щасливої втечі, що кожна хвилина невідомості здавалася їм вічністю. Це взагалі було понад людські сили, так здавалося їм, в цю люту зимову ніч утікати без одягу і взуття. Як буде захищатися Адам від озброєних ландграфських слуг, якщо вони його наздоженуть?
Каспар почував себе таким нещасним, що не міг більше ні про що думати, нічого собі уявити. Він знову повалився на солому, охопив голову обома руками, все його тіло тремтіло від хвилювання. У нього тільки тоді відлягло од серця, коли він почув, що Купш і капрали повернулися. Що б там не трапилось, але настане кінець цьому нестерпному
Двері відчинились. Рекрути витягли шиї, коли конвоїри з грюкотом увійшли до кімнати. Адама не було з ними. Що ж трапилось? Може, вони його вбили?
Каспар відчув, як сльози навернулися йому на очі.
— Ми йшли по його слідах на снігу, — роздратовано розповідав заспаний Купш хазяїнові. — Аж до самої річки. Він, певно, втопився, цей проклятий пройдисвіт. Аби тільки завдати нам збитку!
— Але він одержав по заслузі, так-так, втрутився Себіш, який згадав про своє вимушене купання у Фульді і про те, як рибалка його потім висміяв.
Рекрути збентежєно переглядалися. Тільки Каспар не був збентежений. Адже ж він знав, як добре вміє плавати його друг в крижаній воді річки. Адам не втопився, це точно, він знає це. Адам живий! «П'ять пальців діють так само добре, як і гак човна», вчувався йому голосі, Адама. Перед його очима постав, як живий, його друг. Він знову бачив, як з води, відсапуючись, наче морж, виринув Адам, червоний і голий.
Каспар голосно зітхнув, ніби згадав про те, якого страху він зазнав, коли Адам зник в ополонці,
— Ну, нема чого тобі так зітхати, дурний хлопчиську, — сказав йому Себіш. — Якби він не втікав, то й не втопився б. Мораль історії така; завжди будь слухняним, мій хлопче, тоді з тобою нічого не трапиться і ти проживеш сто років.
Каспар похитав головою і відвернувся од нього.
— Кому, кому, а мені за це доведеться поплатитися, — пробурмотів Купш, з обмерзлих чобіт якого стікала вода. — Такий збиток!
— І треба ж, щоб отаке трапилося з тобою відразу ж, з першого кроку, — сказав Себіш співчутливо, але разом з тим і зловтішно. — Це справить погане враження, га?
Купш сумно кивнув.
— Знаєш, — почав Себіш, — ти спитав мене вчора вночі перед тим. як ми мали лягти спати, чи хитро придумані застережні заходи? Гм, я обміркував це все і можу сказати тільки одне: ні!
— Краще б ти мені сказав це вчора увечері! — гнівно накинувся на нього фельдфебель. Ти ж взагалі завжди себе вважав за великого пророка. Сьогодні я й сам такий розумний, як і ти. Може, ти принаймні хоч зараз порадиш, що мені робити, га?
— Аякже, чому б і ні? — відказав Себіш. Якби я був на твоєму місці, я б не поводився з майбутнім офіцерським кухарем і своїм старим другом Себішем як із звичайним рекрутом. Це мало поганим кінчитися, так-так.
Кров ударила Kyпшеві в голову. Ще трохи, і обидва б назавжди посварились. Але Купш в останній момент все-таки стримався. Він уже зазнав немалої шкоди і мусив бути обережним.
Каспар потягнув студента в куток і прошепотів:
— Адам живий! Адам на свободі!
— Що? Звідки ж ти знаєш?..
Тоді Каспар розповів, як майстерно вміє Адам плавати.
— То він щасливо вийшов з цієї біди, — згодився Анзельм. — Коли його ще не виказав який-небудь селянин. Ти ж знаєш, що вони одержують одного дуката за кожного дезертира-рекрута, якого вони видадуть. Якщо ж вони дадуть якому-небудь дезертирові пройти через своє село, то все село буде оштрафоване. — Студент допитливо подивився на Каспара. — Але якщо Адам не повернеться назад… Гм, якщо йому пощастить… Хлопче, тоді ти знову втратив свого Адама… Але я залишуся з тобою, Каспаре, чи не так? — Анзельм по-дружньому поклав руку хлопцеві на плече.
Знову Каспар
Розділ дев’ятий
Солом’яна постіль, на якій знову простягнувся фельдфебель Купш, цього разу в повному обмундируванні, шаруділа і тріщала. Втеча Вейрауха і задушені доги не виходили у нього з голови. Врешті, що хотів Себіш цим сказати: застережні заходи були не цілком надійними. Що ж можна було ще зробити? До якого б нового заходу ти не вдався, все одно хлопці додумаються, як би його обійти. Мішок з блохами легше охороняти, ніж непокірну партію рекрутів. А непокірними вони були всі. І навіщо тільки він залишив свою спокійну службу в ландграфській комендатурі і пустився на цю непевну авантюру! Купш зітхнув; змучений докорами, збентежений і роздратований, він всупереч всьому своєму бажанню не міг більше спокійно лежати, хоч і був страшенно втомлений. Найрозумнішим, мабуть, буде у цьому випадку відразу вирушити в дорогу, поки ще не трапилось якесь лихо, тим більше, що немає вже нещасних догів.
— Встати! Встати! Продовжувати марш. Швидше встати!
Але особливо ніхто не хотів поспішати. Замість того, щоб негайно піднятись, рекрути лише потягались, і навіть капрали, як здалося Купшеві, не виявляли бажання підкоритись йому.
Гнівно поводячи очима, бігав Купш сюди й туди і репетував, що вся партія за безладдя під час підйому одержить на сніданок лише хліб і воду.
Тоді відкрив рота одноокий рекрут, який до цього весь час мовчав. Нескладно він пояснив, що панові фельдфебелю може статить так, що він позбудеться ще одного чоловіка, якщо він, батрак Дібольд Шульман з села Гедра, не одержить свого супу.
— Бунт! — ревів Купш. — Я тебе навчу дисципліни!
Дібольд байдуже здвигнув плечима.
Купш був у нестямі; він схопив свій пістолет і ладен був покарати батрака для прикладу іншим.
Але підмайстер Зеекатц поспішив на допомогу Дібольду. Він пояснив фельдфебелю, що армія, як каже старе прислів’я, погано марширує на голодний шлунок, а це означає, що голодні солдати — погані солдати; певне, і пан фельдфебель хотів би похвастати своїми рекрутами, а не здати напівмертві страхіття, яких поперелякуються пани офіцери. Він цим хотів сказати не що інше, як: «Дотримуйтесь хорошого». Все це Зеекатц промовив, на подив рекрутам, цілком спокійно.
Навіть Себіш і Фріц Кляйнпауль лишили Купша напризволяще, бо і в них бурчало в животі. Фельдфебелю не залишилось нічого іншого, коли він не хотів усіх настроїти проти себе, як замовити на сніданок суп. І коли паруючий казан, нарешті, стояв на столі, Купш сам простежив, щоб усі добре понабивали собі черева, бо хазяїнові треба було заплатити повністю за весь суп.
Нарешті вирушили в дорогу. Над річкою хвилями ходила холодна імла. На небі ще сяяли крижаним блиском зорі. Більшу частину шляху до Цігенгайна вони ще минулого дня залишили позаду. Тепер дорога проходила через Швальмгрунд, в кінці якого стояла фортеця. Мета маршу була вже не так далеко, хоч її ще не було видно, і милі здавалися коротшими. Принаймні так здавалося Купшеві, якому робилося млосно від одної думки, як йому доведеться виправдовуватись за втрату в ешелоні. Невдача зробила його скромнішим. Він крокував, наче на ходулях, біля Себіша, який за ніч забув про свою злобу і був балакучий, як у минулі дні, коли вони сиділи за столом завсідників у «Золотому якорі». Він не міг нахвалитися благодатним краєм, в якому мав розташуватися їхній гарнізон, адже Швальмгрунд славиться своїм маслом і сиром.