Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
— Що? Якась хитра махінація? Що це таке? — Рюбенкеніг штовхнув Анзельма і запитливо глянув на нього.
Але Амбросіус Шмельцле спокійно продовжував далі:
— За молодих років я був помічником хірурга Грос-Кошена в Сенфтенберзі. Цей хірург завідував клінікою. В ній оперували, ампутували, робили трепанації і лікували. Подарунки, які я одержував від пацієнтів на новин рік, коштували щонайменше двадцять гульденів.
Одні хитали головами, інші з глибокою пошаною слухали чудного дивака.
— Я тільки готував мазі і вправляв кості, — продовжував старий. — Хороший лікар повинен завжди бути ще й костоправом.
— Це справді так, — втрутився діловитий капрал. — Я його просто-таки вирвав з рук поліцейського.
— А який же злочин ти вчинив? — суворо спитав Купш.
— Не я! — захищався старий. — А мій патрон. У нього був великий театр на Кінській площі у Фріцларі, де він займався операціями по вирізуванню катаракти. До його почту належало не менш як 50 осіб, серед яких була карлиця, два гайдуки, два сурмачі, три валторністи і моя персона. Ще була у нього дресирована кізка, що ходила на двох ногах, плигала через стільці і вміла танцювати, а також зебра з Маніли. Ну ж і титулів було в пана доктора! Надвірний і таємний радник були серед них найнижчими. Перед кожною операцією патрон з’являвся на Помості, засвідчував свою особу атестатом і привілеями їх світлостей імператорів і королів і пропонував свої послуги, обіцяючи менш як за чверть години повернути сліпим людям зір. При цьому він галасував, як качка, намагаючись перекричати публіку, що збігалася звідусіль.
— Ти й сам добрий базіка, — перебив його Себіш і скорчив зле обличчя; він не міг терпіти, коли хтось інший говорив, бо сам дуже любив правити теревені. — Краще переходь ближче до діла і нарешті розкажи, що ти сам устругнув.
— Я? Нічого. Слово честі. Обов’язком моїм було лише слідкувати за здоров’ям трупи, а також щоденно з помосту виголошувати наукові медичні доповіді в той час, як феноменальний чоловік робив операції. Через те, що хворі на очі, щоб остаточно зцілитись, протягом багатьох днів не повинні були знімати пов’язки, то мій патрон мав деяку перевагу. На жаль, він виїхав з Фріцлара вночі один і без ліхтаря, як летюча миша. Тоді поліцейські схопили мене, щоб зневірені жертви хоч би на кому-небудь змогли помститись. Ох, вік живи, вік учись, а й на старості накоїш дурниць.
— Ну, в такому разі, — сказав Купш, — те, що ти хочеш стати солдатом, не така вже дурниця. Якщо я не помиляюсь, нам можуть стати в пригоді його медичні здібності під час нашої американської кампанії. — Купш задоволено потер руки.
— Так-так, — погодився Себіш. — Як офіцерський кухар я дозволю собі зробити одне зауваження: фельдшер з нього буде підходящий. Для рядових солдатів, я маю на увазі,— додав швидко він.
Старий залишався цілком спокійним. Він повернувся до Себіша і замислено подивився на ґулю на його голові. — Що це у тебе? Гм-гм, скільки тобі років?
Себіш зробив перелякане обличчя.
— П’ятдесят дев’ять.
— П’ятдесят дев’ять? Чудовий, зрілий вік, мій друже, — сказав медик Шмельцле задумливо. — Дай-но я огляну тебе, підійди ближче. Гм-гм-гм-гм.
У тебе також короткозорі очі. Око, сяючий годованець муз, цей всеосягаючий і сам неосяжний, дивний орган, вісник розуму, товмач серця і вікно душі, Око панує над усім. Світ створений для ока,
Себіш щось пробурмотів сам до себе, але потім витяг гаманець з оленячої шкіри і, переборюючи скупість, неквапно відрахував медикові монети на руку.
Після цього він відкрив пляшку і поспіхом осушив її.
— Ну як? — спитав Шмельцле вкрадливо. — Добре? Як ти почуваєш себе?
— Наче справжній бальзам, хоч трохи і відгонить ялівцем, — сказав Себіш. злизуючи останні краплини з вусів. — Так-так, це має, Купш, якусь чудодійну силу, воно розійшлося в голові і по всьому тілу, і я почуваю себе дуже добре.
— От вам і фельдшер лише для солдат, пане офіцерський кухар, — похвалився старий з лукавою гідністю. — Ну, а як пан фельдфебель? Як ваші справи? Ви завжди почуваєте себе добре? О, тільки бачу, що у вас горить палець на нозі. Ой лихо, він має поганий вигляд, вельмишановний! Не робіть такого переляканого обличчя, я маю вам щось хороше сказати. Моя корділева вода поступово знищить запалення. Це найкращі ліки від цього. Все інше — це нікчемне знахарство і обман. Ось маєте, мій пане! Я беру за це двадцять крейцерів.
— Так, але… — запротестував Купш. — Ти ж не захочеш взяти гроші… з свого начальника… з свого фельдфебеля… Адже я міг би згідно закону просто конфіскувати у тебе, як у рекрута, всі ліки. Що б ти тоді зробив?
Але старий хитро похитав головою і постукав сухим, як патик, вказівним пальцем в долоню простягнутої лівої руки.
— Двадцять крейцерів сюди, інакше ніяких ліків, це і так лише половина ціни. Сила зілля різна: одне для тебе отрута, інше ліки. Яка користь вам з того, що ви конфіскуєте мої ліки? Зате якщо я їх матиму, то зможу подавати людям допомогу.
— Людям і собі самому. — Купш зробив кисле обличчя і відрахував гроші.
Шмельцле з обережності перераховував за ним; потім знову кинув на фельдфебеля компетентний погляд і спитав:
— Що ви вчора вечеряли?
— Гамбурзьку печеню з яловичини.
— Покажіть мені ваш язик!
Купш безпорадно, боязко витріщивши на медика очі, висунув язик; вже тепер у ньому не було нічого такого, що наганяло б на рекрутів страх. Навпаки, в такому стані він був скоріше схожий на опудало І став предметом розваги для всього ешелону. Шмельцле довгенько примусив його стояти з висунутим язиком. Потім рішуче промовив:
— Про гамбурзьку печеню з яловичини віднині не може бути й мови, зрозуміло? Проста рекрутська їжа для вас далеко корисніша. Ви хворієте на застудження шлунку, пане фельдфебель, і у вас буває, — він затулив своїми тонкими пальцями носа, — здуття.
Каспар і Мєтч поглянули одне на одного і почали хихотіти.
Лікар відразу завоював на свій бік усіх рекрутів. Вони і навіть капрали, які пригадали, що вчора одержували гіршу їжу, ніж фельдфебель, зловтішно зареготали, аж кров ударила в голову фельдфебелю.