Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
— Ану дай йому здачі, Карле! Не давай себе скривдити, — нацьковували рябого його товариші.
Але рябий Карл зовсім не чекав, що Анзельм буде оборонятись; він з’їхав з ослона і повалився на підлогу. Грубий крик і регіт змінилися здивуванням і страшною тишею.
Анзельм піднявся, роздобув собі нову миску із супом і сів біля Каспара і Рюбенкеніга в кінці столу. Рябий все ще нерухомо лежав на підлозі. Його приятелі почали перешіптуватися. Час минав.
— Карл мертвий, — крикнув раптом один з них. Другий підвівся і налив лежачому на підлозі в ніздрі горілки. Уявний мертвий, кашлянувши, розплющив очі.
— Прокляття, здається, я був знепритомнів, — сказав він сонливо, витер рукою лоба і, стогнучи, поповз на свою постіль.
— Що, невже студент філософії зміг це зробити? — Фріцові Кляй'нпаулю аж не вірилося. — Підійди, дай і мені такий удар, щоб я міг переконатися в цьому. — Він насідав на Анзельма і підставив йому своє обличчя. Та Анзельм був далекий від цього. Він нахилив голову над своєю мискою і мовчки продовжував їсти. Фріц ще деякий час постояв, чекаючи. Потім він ударив себе з усієї сили в підборіддя так, то воно аж затріщало. Проте він не звалився, а захитався і відійшов убік, дурнувато посміхаючись.
— Всі мітили в Анзельма, — прошепотів Каспар Рюбенкенігу і студентові.— Добре, що ти їм показав! Але як ти не побоявся? Адже хлопцеві не бракує сили, щоб покалічити будь кого!
Справа не лише в грубій силі, а в тому, який дух ховається за силою. Звичайно, н боявся. Але я сказав собі: якщо я зараз виявлюсь боягузом і знесу образу, то вони будуть тоді мене дедалі все більше принижувати. Але якщо я проти них повстану, то примушу їх поважати мене так, що вони і в майбутньому й пальцем мене не зачеплять.
Був ранній вечір. Але рекрути-старожили були знесилені муштрою, а новоприбулі втомлені маршем. Один за одним вкладалися вони спати. Тільки деякі з них сиділи купками, розмовляли, грали в карти або марили з розплющеними очима. Лише Рюбенкеніг не втрачав бадьорості він з цікавістю розгулював серед цього мурашника незнайомих людей, що мали такий поганий вигляд. Вони йому охоче розповідали, як з допомогою облудних умовлянь, підступності, насилля або тому, що не мали іншого виходу, потрапили до численної армії короля. Тут було багато зовсім літніх чоловіків і не менше підлітків, що ледве сягали п’яти футів. Тут були підмайстри і майстри, селяни і наймити, яких забрали прямо від плуга. Тут був також і бродячий поет з Єни, збанкрутілий купець з Відня, позументник з Ганновера, звільнений поштовий писар з Касселя, старший начальник округи з Мейиінгена, кравець з Дарштадта, торговець сиром з Кітцбюгеля, прусський гусарський вахмістр і навіть один, який називав себе звільненим на пенсію шведським державним радником. Скоро веселий Рюбенкеніг уже добре знав кожного з своїх нових товаришів по нещастю, і коли він, нарешті, наговорився і ліг на свою солом’яну постіль, то всі вже і його знали, як облупленого.
В ротній казармі настала тиша. Тільки один раз ще почувся шум і регіт, коли двоє молотих хлопчаків намалювали сплячому рекрутові щипцями для знімання нагару вуса, Але потім нарешті і вони втихомирились, ніхто не гомонів більше. Знадвору доносився дзвін бубонців, цокіт копит, гуркіт коліс. Звідкілясь долинув звук мисливського рога, але тільки на одну коротку мить. З пар чулося зітханнч і тихий стогін, з постелі медика гучне хропіння.
Голос команди пробудив втомлених рекрутів від першого сну. Один з капралів просунув голову в казарму і закричав:
— Чого похнюпили носи? Зараз же зробити веселий вигляд, поблизу знаходиться генерал-лейтенант фон Гайстер; пін не може терпіти нахнюплених рекрутів.
Зеекатц пробурмотів:
— Панові генерал-лейтенантові легко бути веселим. Нехай лиш спробує бути веселим в нашій шкурі!
Капрал загорланив:
— Хто там бурчить, га? Тут швидко відучать бурчати… Ану, давайте співати!
Маленький, худорлявий чоловік, що, здавалося, навіть і вночі не знімав свого бундючного темного капелюха, бо він і тепер стирчав на його на диво круглій голові, напрочуд гарним, чистим голосом заспівав:
Молодь весело мандрує І човнами Рейн хвилює, В Бельті синіх вод черкає І радіє, і співає.Анзельм знову розплющив очі. На його розумному обличчі блукала меланхолійна усмішка. Пісня знаходилася у кричущому протиріччі з дійсністю, в якій вони жили, і справила на нього глибоке враження.
— Цe Кніфельс з Дармштадта, якого називають тут цігенгайнським соловейком, — пояснив йому добре обізнаний з усім Рюбенкеніг. — Цей чоловік був мандрівним кравцем. Вони схопили його на одному з постоялих дворів.
— Ану лиш припини, нарешті, лящати. — крикнув Зеекатц до Кніфельса. — Хіба ти не бачиш, що ми втомилися і хочемо спати?
— Чолов’яга плазує перед капралом, наче собака! — пробурмотів Дібольд.
Очі кравця лукаво заблищали; він показав на дерев’яну скриньку, що стояла під його нарами.
— Як вам здається, хіба б не краще мені було мандрувати із своїм інструментом? А в неділю бути біля своєї родини? Але тепер я опинився тут і мушу з цим миритися; треба камзол по шматку відрізані, а іноді і шлейф укорочувати.
— Так-так, чоловік правду каже, — Себіш з цікавістю присунувся до нього.
— Свою власну голову треба мати, — відрізав йому батрак.
Кравець Кніфельс заперечливо махнув рукою:
— А я зовсім іншої думки, мій сину. Зрештою, це зовсім непогана доля, насамперед для таких молодих хлопців, як ви, поїхати до Америки. Як багато вже людей переселилося на той бік добровільно. І навіть не на кошти короля, як ми. Адже ж їм ще довелося сім чи вісім років даремно працювати, щоб відшкодувати вартість морської подорожі в цю обітовану країну. Хіба я неправду кажу? Боже мій, я, справді, і мріяти не міг, що на старості літ мені ще доведеться вирушити в таку чудову морську подорож.
— Чоловік точнісінько так говорить, як наш лікар, — зауважив Фріц Кляйнпауль.
Кравець з симпатією поглянув на Шмельцле. Але Шмельцле заперечливо підняв свою кістляву руку.
Кніфельс непевно засміявся, бо тільки тепер помітив під дверима суворого генерал-лейтенанта фон Гайстера. старого офіцера, на грудях якого красувалась відзнака Золотого Лева поряд з орденом за військову хоробрість; він уже стояв хтозна-як довго. Обличчя Кніфельса стало зовсім збентеженим, і він наступної ж миті почав співати: