Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Позаду маршируючих залишалися села, а попереду з’являлись все нові й нові. Дібольд думав про рідну домівку, про матір, сестер і братів, город, про сливу за будинком, кущі агрусу в садочку, про радість збирання врожаю, про ділове пожвавлення під час качання меду. Серце його розм’якло, як віск, і йому здалося, ніби він не зможе зробити більше ані жодного кроку. Але він волочив у такт свої ноги далі й далі, як й інші маршируючі. Вони йшли, спотикаючись то об нори, то об оголене коріння дерев або велике каміння, яке начебто насіяв сам диявол. Всім здавалося, що вони задихнуться під тягарем, який вони несли. Коли солдати розстібали вузьке обмундирування, то валила пара, немов з киплячого казана. Незабаром усі були мокрі до рубця і знемагали від спраги.
Особливо страждав монах-утікач Кніхтель. Його спина нила під ранцем; безсилі ноги палали вогнем; кістляве обличчя посиніло від холоду. Ті, що марширували поряд з ним, з усієї сили підтримували його. Кніхтелю будь-що-будь хотілось сісти на землю, аніж марширувати далі.
— Якщо я переберусь за океан, — сказав він з болем, — то там почнуться справжні злидні. Ні їжі, ні грошей, нужда, убозтво, труднощі — ось ті перспективи, які чекають на нас, поки який-небудь американець не прострелить нам легені або не оскальпують нас індійці.
— От зараз монастирська душа таки має рацію, — зауважив один з солдатів, — проте бравий хлопчина мусить витримати до кінця.
Спереду заревів голос: «Спокійно!» В туманній далині вже виступав темною смугою Кассельський міст через Фульду. За ним виднілися, немов намальовані сірою крейдою, обриси укріпленого замка, лісу, підйомних мостів і ровів. Наче короткочасна усмішка на заплаканому обличчі, блимнув сонячний промінь на свинцевому небі. Солдати раптом нахилили голови і міцно вхопилися за трикутні капелюхи, бо сильний порив вітру зненацька налетів на них. Каспар не міг притримати свій капелюх, він якраз бив у барабан.
«Як смішно, — думав він, роздивляючись довжелезні колони солдатів, що із співом посувалися дорогою, — ось на всіх нас натягли однакові мундири, у всіх на головах однакові трикутні капелюхи. Але в наших головах не все має однаковий вигляд, тут уже ніяка муштра нічого не вдіє». Йому здалося, що серце його ось-ось перестане битися — такий нестерпний сум і журба сповнили його, бо, певно, не було вже ніякої змоги втекти, повернутись назад або боротись. Може, то привабливий плескіт річки викликав у Каспара з такою силою болючу тугу за свободою. Гарячими очима дивився він на Фульду. От якби зараз отам, внизу, стояв Адам і ловив рибу!.. — Туга за тим часом, коли Каспар ще не був солдатом, огорнула його. Тепер, як настав час прощання, забулися всі прикрості минулого і воно здавалося таким світлим. Каспар згадав про свої мандрівки до бурхливої річки; з якою охотою він побіг би зараз до неї, наче до старого приятеля, порився, як це часто бувало раніше, на смітнику в різному мотлосі, старому посуді, жерстяних коробках і черевиках. «А мені ж так хотілося піти геть з Касселя», раптом промайнула у Каспара думка, і сувора зморшка лягла навколо його рота. Каспар змужнів і став більш дорослим, хоч його обличчя не втратило виразу дитячої невинності.
Голова маршової колони досягла передмістя. Під звуки бадьорої музики і з розгорнутими прапорами військо вступило в місто. Вікна, в яких вигравало сонце, тремтіли від могутнього маршу. У вузьких провулках між низькими будиночками сяяла яскрава блакить чистого неба. Але чи витримає примхлива весняна погода, поки відбудеться прощальний парад? Жінки, що несли кошики з ранковими закупками, сумно зітхаючи, зупинялись. Але зате діти раділи. Розчервонівшись, бігли вони з радісними вигуками біля музикантів та барабанщиків.
Каспар гучно бив у барабан. Трам-там-там! Трам-там-там! Йому здавалося, що солдати ступали лівою погою чіткіше, коли йому цього хотілося, а потім так само і правою, якщо в нього з’являлося таке бажання; він примушував солдатів марширувати, і маленькі хлопчики і дівчатка з подивом дивилися на нього. Скоро весь Кассель був на ногах. Тисячі людей товпилися, тиснучись одне біля одного, щоб побачити солдатів, які поїдуть через океан воювати в далекій Америці. Повз них через вузькі провулочки текло нестримними потоками військо. Натовп радісно вигукував; люди кивали з вікон, і навіть на дахах було багато цікавих.
Каспар прощався з усіма знайомими місцями, з усіма людьми, яких він хотів запам’ятати назавжди. Він придивлявся до всього так уважно, ніби бачив все це вперше і востаннє. Ось він запримітив підмайстра булочника, що ніс повну корзину запашного, свіжого білого хліба. А он з димаря визирає чорний, як вугіль, сажотрус і весело вимахує мітлою. Одна бабуся, що несла на продаж кошик рясту, з плачем роздарувала свої букетики солдатам! А там якийсь чоловік у чорному гарному вбранні і напрочуд щільному білому парику стоїть і хитає головою.
Тепер вулиці були настільки забиті', що батальйон змушений був зробити коротку зупинку. Сполохані голуби, шумно махаючи крилами, літали над головами солдатів. Осі. Каспар впізнав однорукого податного інспектора Гашке, який з неприхованим презирством дивився на солдатських дружин та їхніх дітей, наче на циган, що навіть не мають воза.
Інші ж глядачі боязко дивились на солдатські родини, уникаючи будь-якого контакту з ними.
— Це самі іноземці,— заявив один пан з білими вусами, — бо князь не хоче посилати жителів своєї країни, отже, самі іноземці, за винятком кількох чоловік, які добровільно напросилися на що справу.
— Е ні, це не зовсім так. Серед них є багато гессенців і навіть людей з Касселя.
— Гм, можливо, що й так. Краще хай вони будуть солдатами, ніж заповнюватимуть каторжні і карні тюрми.
— Мамо, мамо, а що це за такі залізні вози?
— Це гармати, мій хлопче. Ними повбивають лихих американців.
Військо рушило знову далі.
— Ура, до Америки! Хай живе наш князь! На страшний суд ми повернемось знову сюди! — Вигуки лунали з рядів єгерів, молодих хлопців, самонадійність яких викликала захоплення і оплески натовпу. Якийсь незграбний бородатий старик, розмахуючи ціпком, заспівав звучним басом князівський гімн. Люди, що стояли навколо, підхопили його. Потім почали співати навіть і солдати; вони співали, щоб заглушити свою тугу і удати з себе бравих хлопців.
— Для мене є загадкою, яким чином гессенець, живучи в таких страшних злиднях, ще здатний видавати якісь інші звуки, крім скреготу зубів, — звернувся Анзельм до Дібольда, що марширував поруч з ним. Він критично зміряв поглядом чоловіків, які, тимчасово виведені з свого обивательського душевного спокою, співом, жестами і вигуками закликали солдатів до боротьби. Ці покірні піддані були основною опорою держави; це насамперед старі люди, синів яких не було серед найманців, або багаті молоді нероби, які могли відкупитися від військової служби добрим кушем, або молоді дівчата, яким подобались пригожі хлопці у різнобарвних мундирах. Але серед тих, хто із захопленням закликав військових на війну, Анзельм помічав також і убогих людей. Народ був такий несвідомий і так звик до сліпої покори, що грубість і сваволю своїх володарів терпляче зносив, як неминучу долю.