Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Але Каспар нісся, як заєць, що рятує свою шкуру.
Розгніваний фельдфебель припинив переслідування, коли побачив, як розпатлала дівчина, добігши до трапа, схопила за руку стару Катрін і під її захистом гордо зійшла з корабля.
Коли Каспар через кілька годин повернувся, він приніс з собою безліч новин. Він дійсно зустрів у шинку двох англійських матросів і, як було домовлено, віддав їм повідомлення. Від матросів Каспар довідався, що в- місті Гілдесгаймі відбулась запекла сутичка між вальдекськими вербувальниками і солдатами з одного боку, і ремісниками та горожанами з другого. Також і в Брауншвейзі вербування рекрутів наробило властям неприємностей. Перед посадкою па кораблі збунтувалися два піхотнн полки, бо їх хотіли відіслати без черевиків і плащів
— Без черевиків і плащів, — обурювався Дібольд. — 3 цим можна було б ще миритись заради справи, яку розумієш і любиш. А це заради чого?
— Тієї ж самої думки були також і англійські матроси, — зауважив Каспар і ляснув себе по лобі; адже ж мало він не забув про найважливіше! І він витяг листівки, які дали йому матроси для друзів на «Мері Елізабет».
На щастя, корабель якраз навантажували для дальшої подорожі свіжим м’ясом, пивом і водою, і всі виповзли на палубу. Лише тісне коло друзів залишилось у перегородці. Вони спільно прочитали листівку і довго обговорювали її. Це було звернення до гессенських та інших німецьких солдатів, яких їхні князі продали Англії. Автором листівки був один француз, граф Мірабо, який присвятив себе боротьбі за свободу і тому змушений був жити в Голландії як вигнанець.
— Було б справді диво, коли б хоч один раз з якого-небудь графського синка вийшло щось путнє,— пробубонів Рюбенкеніг. — Добре йому балакати. Був би він серед нас, то, мабуть, теж би тремтів за своє життя.
— Інколи і слово теж подвиг, — заперечив йому Анзельм. — Слово теж буває дуже небезпечним, інакше чого панові Мірабо треба було б жити в Голландії.
Друзі, у яких під час дискусії розпалилися голови, погодилися із студентом. Листівка Мірабо потрясе світ і навіть найзатурканішому солдатові відкриє очі. Добре насіння швидко зійде.
Лише одну з цінних листівок друзі хотіли зберегти для себе. Каспар, на якого могла бути найменша підозра, узявся її сховати. Решту листівок друзі з гарячковою поспішністю порозкидали на окремих койках. Потім вони змішались, збуджені і радісні, серед солдатів на палубі.
Раптом зчинився гвалт. Каспар побіг слідом за іншими до солдатських перегородок і зупинився біля дверей. Усередині все аж вирувало від збудження. Купш і Себіш збирали листівки, перевертали ліжка, скрізь стромляли свого носа. Тимчасом майор Еммеріх вчинив суворий допит. Він викликав поодинці солдатів і, то погрожуючи, то умовляючи, вимагав від них признатися, звідки взялися листівки. Каспар збентежено слідкував за допитом солдатів. Деякі з готовністю давали показання, намагаючись довести свою невинність. Інші затято мовчали. У третіх на обличчях було написано задоволення, що хтось сказав за них краще, ніж вони самі були здатні.
В той час Каспарові пощастило непомітно прослизнути в перегородку біля якірного вала. Переборюючи страх, він підняв дошку підлоги і сховав під нею листівку і щоденник; так, і щоденник, хоч в ньому і не було нічого підозрілого. Але хіба вже те одне, що ти ведеш щоденник, не викликає підозри?
Розділ тринадцятий
Часто протягом багатомісячної подорожі Каспар і його друзі намагались пригадати слова Мірабо. «Чи ж знаєте ви, на який народ збираєтесь напасти? Чи знаєте ви, яка сила таїться в боротьбі за свободу? Ви не знаєте цього, сліпі люди…»
Каспар поспішно розгорнув палітурку щоденника і витяг листівку. О, тут стояли речення, які пояснював їм Анзельм і. читаючи їх уголос, підкреслював. «Ви не знаєте її, сліпі люди, вам здається, що ви вільні, в той час, як ви плазуєте перед ненависною владою свавілля. Ви не знаєте її. Аджеж заради примхи і зажерливості тирана ви піднімаєте зброю проти людей, які мають великі заслуги перед усім людством, бо обстоюють його справу і готують йому притулок… Німці! Хто вам прищепив цю запеклу войовничість, цю жадобу вбивати і огидну відданість тиранії? Цю вірність своїм князям, про яку згадували ще ваші предки; цю звичку підкорятися, не думаючи, що є обов’язки святіші за покору і важливіші, ніж всі інші; цю легковірність, яка велить вам в усьому керуватись наказами деяких тупоголових і честолюбних людей, — от в чому полягають ваші помилки. Але ви станете злочинцями, якщо не зупинитесь на краю безодні».
Купш і Себіш постали перед очима Каспара. І не тільки вони двоє. Ой, як мало було тих, які наважувалися самостійно думати і знали, в чому полягають їх людські обов’язки. Каспар, зітхнувши, читав далі; щоки його розгорілися, вуха пашіли: «Людина в усьому світі має право на щастя. Це найвищий закон, це найсправедливіший вердикт. Колоністи не виїжджають, а обробляють дикі землі, зміцнюють могутність і збільшують славу метрополії для того, щоб вона їх же самих пригноблювала. А якщо їх пригноблюють, то вони мають право скинути ярмо, бо ярмо зроблене не для людей… Тікайте з землі, що заплямована деспотизмом! Через море тікайте до Америки! І обійміть там своїх братів, захистіть цей благородний народ від нещадного хижацтва його переслідувачів. Поділіть з ним щастя і помножте його силу. Допоможіть йому вашою працьовитістю, розділіть з ним його достаток і збільшуйте багатство країни. Ось у чому полягає мета суспільства, ось у чому обов’язок людини, якій природою призначено любити свого ближнього, а не вбивати його».
Схвильований Каспар зупинився. Не дивно, що офіцери так пильно полювали на листівки. Пронизливі крики і зойки солдатів, яких шмагали за те, що вони хотіли приховати листівки, годинами лунали у ті дні з «Мері Елізабет», сповнюючи все далеко навколо жахом. Ще кілька тижнів після того, як були знайдені перші листівки, унтер-офіцери і донощики переслідували кожного, хто викликав хоча б найменшу підозру якимсь словом або вчинком. І Себіш також чатував на «винних», як чорт на бідну душу.
— Від самого сніданку я тебе не бачив, де це ти пропадав? — піддав він Каспара у перший же вечір перехресному допиту. — Ой Каспаре, Каспаре, ти мені не крути, бо я все одно виведу тебе на чисту воду! Чи не краще тобі в усьому признатися і очистити свою совість, бо ж однаково ми про все дізнаємось, і тобі буде далеко гірше
Але Каспар уперто твердив, що він увесь час пролежав на палубі, гріючись на сонці, і нічого не знає про листівки. Він ще й тепер виразно уявляє собі, як недовірливо зіщулились тоді очі Себіша.
— Тебе підвищать у чині, мій хлопче, коли ти допоможеш нам напасти на слід, — спробував Купш і собі умовити Каспара. Але Каспар затявся на своєму і нічого не сказав.
Враз лукава усмішка зникла з обличчя Каспара. Він здригнувся від чийогось різкого крику… Сховати листівку в щоденник і засунути коричньовий зошит під дошку було справою кількох секунд. Наступної ж миті Каспар лежав, охоплений звірячим страхом, під носилками для мертвих. Ше раз, тепер зовсім близько. тишу розрізав пронизливий крик, такий жахливий, що Каспар ще ніколи в житті не чув, щоб людина могла так кричати. Біля перегородки, здавалося, двоє чоловіків зчепилися у боротьбі не на життя, а на смерть. З приглушеним тріском тіла ударились об тонку дощану стіну, почувся жахливий стогін і сопіння. Раптом засувка піддалась під могутнім натиском, двері розчинилися, і в приміщення з гуркотом вкотився штурвальний. Слідом за ним увірвався п’яний матрос, у якого кров текла по сорочці. Він сильно рвонув штурвального вгору, блиснув ніж. Зчепившись знову, обидва п’яні вилетіли клубком з перегородки і продовжували свій поєдинок у темряві. Раптом почулося хрипіння і услід за цим крики: «Рятуйте, вбивають!» Серце Каспара стислось, ніби хто схопив його залізними кліщами. Нарешті стало чути, як по палубі біжать люди…
Якусь коротку мить Каспар, паралізований від жаху, нерішуче вглядався в темряву, не знаючи, що робити. Потім кинувся до дверей і зачинив їх. Засувка була зламана. Що буде, коли вони ще раз увірвуться сюди? Що буде, коли його тут викриють? А якщо вони знайдуть тут листівку? З усієї сили Каспар навалився на двері, аж коліна його затремтіли. Він підтягнув ногою нари, підсунув їх до самих дверей і ліг на них.
Тепер йому не лишалося нічого іншого, як сподіватись, що ніхто не пробуватиме відчинити двері перегородки. Серце його шалено калатало.