Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Розділ чотирнадцятий
Флот досяг мети. Барабанний дроб і сигнали горна, скрип рей та човнів, вереск жінок та лемент дітей, англійська і німецька команди, солдатські пісні, радісні салюти з гармат і гвинтівок створили різноголосу музику, у супроводі якої почалося висадження на берег першої групи гессенського допоміжного війська, на яке англійці вже давно так нетерпляче чекали.
Море, обрамоване берегами Нового світу, виблискувало у ранішній зорі, наче чисте велетенське дзеркало. Не було ані найменшого вітерця. Щільні ряди парусних суден, на палубах яких кишіло повно людей, протискувались до порту, в якому уже стояло на якорі чимало англійських військових кораблів. Над ними з пронизливим криком літали сполохані зграї чайок. Лоцмани в маленьких швидких човнах розрізали виблискуючу воду, що бризками розліталась під ударами весел. Вони вказували новоприбулим шлях до місця
Погляди всіх були жадібно спрямовані на берег, що мав далеко привабливіший вигляд, ніж англійський з його голими крейдяними скелями. Тут гессенці нарешті знову побачили суходіл з деревами і чагарником, як удома, з будівлями і фруктовими садами. З берега доносився п’янкий запах смерек і лоскотав ніздрі солдатам на «Мері Елізабет», і їм здавалось, що після такої довгої і тяжкої подорожі не під силу більше витримати на кораблі ані жодної хвилини. О, їм так страшенно хотілося ступити на тверду землю штату Айленд, хоча вони і довідались, що розташований напроти острів Лонг-Айленд і навіть місто Нью-Йорк, яке було зовсім близько, захоплені небезпечними бунтівниками і що в руках англійців знаходиться лише цей маленький острів. Але вони мусили чекати, поки не настане їхня черга. Нарешті перед обідом, об 11-їй годині,— сонне вже стояло високо на небі, і повітря було задушним і гарячим, мов над паруючим водяним казаном— «Мері Елізабет» під вітрилами підплила близько до берега. Все на кораблі забігало, заметушилося, бо ж земля була вже зовсім близько.
Тут був табір англійців, між наметами все мерехтіло від червоних мундирів і виблискувало зброєю. І на березі теж було велике пожвавлення, бо тут збирався всілякий гуляючий народ, серед якого було багато панночок з високими зачісками. Бухта, що витягнулась далеко на північ, поступово звужувалась. Тепер усі товпилися по корабельних східцях до веслових човнів. Кожен хотів бути першим. Солдати мало не валилися з ніг під своїм багажем; незвично вологе повітря забивало їм дух; одяг прилипав до шкіри; піт роз’їдав очі і лив по розпалених обличчях. І все ж вони відтискували один одного набік, щоб добратися раніше до трапа. Тут нічого не допомагало — ні накази фельдфебеля, ані крики переляканої солдатської дружини; нікого тут не зворушував вигляд новонародженого, замотаного в лахміття, який повинен був дістатися до човна разом з своєю матір’ю, ані падіння солдата, що нав’ючений ранцем, патронташем, польовим казанком та іншим спорядженням, зникнув у воді і більше не з’явився на поверхні. Щільно один біля одного сиділи гессенці в хитких веслових човнах, позаду яких пливли прив’язані вірьовками коні; вони іржали від страху і бризкали на всі боки водою.
Коли гессенці ступили на сушу, їм здавалося, що земля хитається під їхніми ногами; вони рухались зігнувшись і весь час обережно балансували. Залитий промінням краєвид, привабливість нового після такої довгої одноманітної подорожі і те, що ворога не було ані видно, ані чути, ніби він взагалі не існував, сприяло хорошому настроєві. Вони потрапили у все зростаючий потік полків, шо висаджувалися на берег. Усе змішалось в якійсь страшенній метушні: ось вивантажують гармати, бочки з порохом, коней; там рухається процесія носилок, на яких лежать, голосно стогнучи і скаржачись, хворі на цингу, ще трохи далі вони опинились серед возів, екіпажів, тачок, ящиків, негрів, червоних мундирів, одягнених в сіре квакерів — жінок і чоловіків, що не розуміли жодного німецького слова, і молодих дівчат, які всі без винятку здавалися їм гарними, як на картині. Вони побачили навіть одного індійця; сидячи в каное, він спокійно дивився на море. Його блискуче волосся було чорне, як смола, а строго симетричне обличчя здавалося вилитим з міді.
Дібольд, сповнений щастя, обняв перше кленове дерево, що зустрілось йому на дорозі; він притулив свої бородаті щоки до вкритого мохом стовбура, наче до обличчя любимого друга.
— З цього дерева можна було б виточити чудові стільці, правда? — запитав його Зеекатц.
— А також ложе для рушничці, — встряв Фріц Кляйнпауль.
— Тут хороша земля, жирна. — Дібольд нахилився і пропустив між пальцями жменю землі.
Каспар зірвав стокротку і встромив її в петлю. Фельдфебель Купш услід за цим нарвав цілий оберемок квітів, шо гойдалися на духмяному літньому вітрі. Сопучи, він занурив у них свого великого носа.
Офіцери також почували себе щасливими, що подорож і висадження війська вже залишилися позаду… Адже бунтівники могли б з Ланг-Айленда двома шестифутовиками легко розбити добру частину кораблів, і було зовсім незрозуміло, чому вони не скористались з цієї нагоди. Крім того, зростаюче незадоволення солдатів, про яке знали навіть в генеральному штабі, почало вже непокоїти
Англійські і німецькі генерали та інші вищі офіцери стояли на нашвидку спорудженій трибуні і, обмінявшись першими привітальними словами, схвильовано обговорювали становище. Генерал-лейтенант фон Гайстер стояв всередині поруч з присадкуватим чоловіком, в якому хтось з фельдфебелів упізнав англійського головнокомандуючого, сера Вільяма Гоу. Очима досвідченого штабного офіцера оглядав гессенський генерал лінії географічної карти, розстеленої на довгому столі. Англієць зробив жест рукою в бік острова Лонг-Айленда, що лежав на протилежній стороні. За вірогідними відомостями, — пояснював він, — вісім тисяч чоловік заколотницького війська окопалися на лісистих вершинах Брукліна, тим часом як головнокомандуючий американців, Джордж Вашінгтон, з п’ятьма тисячами чоловік утримує територію поблизу міста Нью-Йорка. Зараз мова йде тільки про те, щоб заколотницькі загони, більша частина яких зовсім не навчена військової справи, а офіцери теж набрані з цивільних, оточити між рікою Гудзон і протокою Лонг-Айленд і там протягом кількох тижнів стерти з лиця землі, що, звичайно, буде неважко для королівської армії, яка нараховує тридцять тисяч добре вимуштруваних солдатів.
Еммеріх також завоював собі місце на трибуні. Він уже кілька разів поривався протиснутись ближче до генералів, щоб краще слідкувати за словами Гоу. Раптом хтось вигукнув його ім’я. Він обернувся і наступної ж миті кинувся до кремезного офіцера з червоною блискучою головою. Це був полковник Ралль, старий товариш по зброї ще за часів російсько-турецької війни; його корабель причалив в штат Айленд на вісім днів раніше від «Мері Елізабет».
Еммеріх підкреслено по-молодецькому спитав:
— Ну, то коли ж ми розтрощимо цю нечисть?
На це Ралль, горезвісний своєю відвагою і всім відомий під прізвиськом «гессенський лев», відповів, розраховуючи, що ці слова дійдуть і до вух начальства:
— Треба сподіватись, що скоро. Як на мене, то можна б і зараз наступати.
Генерали, що якусь хвилину з доброзичливою поблажливістю дивилися, як два старих забіяки радісно поляскували один одного по плечу, знову повернулися з серйозними обличчями до географічної карти.
Каспар, що разом з іншими барабанщиками, горністами і трубачами стояв перед трибуною, чув кожне слово. Він знав ім’я Ралля з давніх розповідей капітана і тепер з цікавістю розглядав чоловіка, який разом з Еммеріхом в турецьку війну нібито полонив пашу з усіма його бунчуками, рабами і верблюдами. Але скоро вже щось інше привернуло увагу Каспара. О, тут було на що подивитись! Хлопець відскочив убік, бо повз нього із свистом пронісся лакований кабріолет, запряжений кіньми у багатій збруї. В кабріолеті сидів колоніст і жував тютюн. Старий, поритий віспою негр біг за екіпажем. Може, це раб? Але чого ж тоді в нього таке радісне обличчя? Проте Каспарові не було коли замислюватись над цим. Скоро в каное з’явився другий Індієць. На голові в нього була шапка, на якій розвівались великі, якскраві махові пера. «Такий індійський капелюх був би чудовим подарунком для Адама», подумав хлопець… Йому здалося також дуже дивним, що індійці не носять чобіт так, як гессенці, а тільки підошви, прив’язані шнурівкою до ніг. Він уявив собі, як би здивувалися обидва, коли б він проспівав їм пісню Червоних Лисів!
А втім, чи взагалі індійці ще захочуть розмовляти з гессенцями? Каспар помітив, що люди дивилися тут на німецьких солдатів як на небезпечних звірів! А разом з тим гессенці боялись американців! «А чи правда, що вони людожери? — шепотіли між собою солдати. — Чи правда, що янкі відрізають полоненим чоловікам носи й вуха, а жінкам груди?»
Тепер увагу Каспара привернула група людей, що висадилась з двох невеликих вузьких веслових човнів; це були навантажені вузлами та валізками жінки, діти і багато старих чоловіків. Люди були ситі і гарно одягнені, і все ж таки в їхньому вигляді і поведінці було щось перелякане і зацьковане. Якусь хвилину вони стояли в нерішучості. Потім найбільш заповзятливі звернулися до кількох гессенських солдатів. Але ті, здавалося, не зрозуміли їх.
Каспар протиснувся до групи, коли одна гарна дівчина, що тримала в клітці папугу, звернулася до майора Еммеріха, який саме зійшов з трибуни. Він, здається, зрадів з нагоди похвастати перед здивованими солдатами своїм знанням англійської мови:
— What do you need? [24] , прекрасна міс? — запитав він, на знак привітання приклавши пальці до крис капелюха. Дівчина почала перешіптуватися з хлопцем, який, очевидно, був її однолітком, і обидва якось збоку пустотливо глянули на майора.
24
Що вам потрібно? (англ.).