Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
На кораблі стояв страшенний шум. Лунали команди, пронизливо свистів сигнальний свисток. До цього всього примішувався гомін, крики, зойки. Потім раптом настала тиша. Тільки, здається, посилили варту; Каспар чув, як вона крокувала недалеко від дверей.
Поволі удари серця стихали. Хвилювання вщухало. Каспар спробував спокійно все обміркувати. Йому треба тут терпляче і тихо вичікувати, — щоб не привернути чиєї-небудь уваги. Через те, що висадка на берег напевне не розпочнеться до світанку, то він ще має час вибрати сприятливий момент, щоб утекти з перегородки. Страшенна втома охопила його. І все ж хлопець не міг заснути. Думки, спогади, почуття якимсь нестримним вихором проносилися в голові Каспара.
В його уяві ще раз постала картина, як на початку травня флот залишив Портсмут. Була чудова погода, і 150 транспортних кораблів з 12500 чоловіками на борту під вітрилами попливли з англійського порту. Вітер завзято надимав незліченні вітрила; сонце світило на чистому небі; всі милувались спокоєм і чудовою красою моря, як зненацька англійський провіантмейстер прожогом вибіг на палубу і, наче божевільний, зарепетував:
— Пожежа! Пожежа!
Він хотів націдити з однієї бочки рому, але занадто близько підійшов з свічкою до отвору для чопа і запалив алкогольний газ.
Гессенцям уже здавалося, що вони згорять, потопляться в морі. Вони кинулися з гарячої, наповненої димом середини корабля на палубу; сигнальні постріли про нещастя, що прогуркотіли з мортир далеко по водній поверхні, посіяли ще більшу паніку. Багато хто стрибав у волу, і екіпажі противопожежних суден, які швидко поспішили на допомогу, мусили рятувати їх. Тільки тоді пожежу було загашено.
Через два-три дні після пожежі на «Мері Елізабет» налетів супротивний північний вітер. Маленький юнга капітана з’явився у каюті Еммеріха і міцно прив'язав вірьовками все, що могло впасти.
— Гопля, — пробуркотів Себіш, який саме з Каспаром слав постелі.— Що б це могло означати?
Але скоро він мав можливість дізнатися про це. В каюту влетів матрос і наказав Себішу негайно загасити в печі деревне вугілля, на якому він хотів зварити обід для Еммеріха. Паруси і парусні штоки згорнули, верхівки щогол опустили, кінець кінцем закріпили також і кермо. В одну мить небо затяглося чорними, як ніч, хмарами. Раптом всіх осліпило страшне, яскравобіле світло, з оглушливим тріском загримів грім. Хвилі пінились і клекотіли, як у вогні. Еммеріха, який саме піднявся, щоб дати заслати свою постіль, і став у дверях каюти, хвиля, що з усією силою вдарила на палубу, промочила до рубця, і він, перелякавшись, утік в каюту; та ж сама хвиля добралась також до Каспара і Себіша. Ледве вони встигли увійти в перегородку для рядового складу, як матроси задраїли всі входи й люки корабля смолою і варом, забили гвіздками і обтягли клейонкою. Також і дверні люки на верхній палубі закрили, так що у солдатів було таке почуття, немов їх поховали живцем. Без керма корабель кидало на всі боки; він то опускався, то піднімався на високих, як гори, хвилях, що бились об борт і заливали палубу. Пронизливо свистіли боцманські свистки, що перемішувалися з криками моряків, розпачливим плачем жінок та дітей в їхній перегородці, рокотанням дзвонів, далеким приглушеним звуком сигнальних пострілів.
Раптом зовсім поблизу із страшенною силою загуркотів грім; всі втратили рівновагу і розкотилися, як горошини, на всі боки. Кухлі, миски та інше начиння, що не було прибите або прив’язане, загуркотіло вслід за ними. Темне черево корабля сповнилося несамовитими криками, зойками і плачем. Мабуть, крім Кніхтеля-монаха, якому обридло життя, не було нікого, кому б зараз не хотілося краще бути на своїй батьківщині або хоч навіть у Цігенгайні. Ліпше Кніхтель був задоволений.
— Який кінець! — тріумфував він. — Люди, настав нам кінець.
Проте незабаром негода ущухла. Матроси прийшли в перегородки до солдатів, щоб подивитися, чи все там гаразд.
— Більше вітру! Добрячий вітер! — в хорошому настрої вигукували вони, світячи ліхтарями в перекошені від страху обличчя гессенських сухопутних щурів і запевняючи їх, що під час справжнього шторму ще не таке буде.
— Краще вже бути сухопутним гессенським щуром, ніж англійським тюленем, — ще тремтячи усім тілом, буркнув Себіш, коли моряки пішли.
Моряки вірно напророчили. Справді,' в майбутньому були ще гірші шторми, під час яких часто багато кораблів відганяло від флоту, і по кілька днів їх не було видно, ніби вони десь загубилися; одного разу «Мері Елізабет» понесло вітром, наче полохливого коня; при цьому вона занадто близько підійшла до корабля командира ескадри і зламала передню носову частину; іншого разу дала течу, і вода з такою силою ринула в діру, що через кілька хвилин бочки в трюмі плавали, ніби маленькі кораблі. Треба було і вдень і вночі викачувати насосом воду, поки течу в боку корабля сяк-так забили клоччям і залили смолою.
Транспорт проплив під вітрилами мимо Іспанії і Португалії і вийшов в Атлантичний океан. Дні потяглися один за одним нескінченним ланцюгом. Усі, хто знаходився на борту, тужили за землею. Кожна хмара уявлялася їм смугою землі. Вони коротали час за грою в карти, рибною ловлею, співами. Інколи бувала така велика спека, що солдати купалися в чані з солоною водою, а вночі під час штилю лежали на палубі без верхнього одягу. Але більшу частину свого часу вони проводили все ж у своїх перегородках в якомусь байдужому, безнадійному отупінні, страждаючи від паразитів, корости, висипки. Але раптом з цього стану байдужості їх вивів ворог, якого вони почали боятися більше, ніж шторму. Цим ворогом була цинга, яку називали ще скорб утом — жахлива хвороба, від якої чорніли, гнили, розкладались ясна. Жування завдавало такого великого болю, що майже неможливо було їсти. До того ж зуби починали хитатись; їх можна було так легко витягати з щелепів, як шпильки з подушечки для голок. У багатьох мертвіли і розпухали стегна. Після цього здебільшого наставала смерть. Щодня померлих кидали за борт, і гессенці, які часто бували свідками того, як великі риби та ракоподібні чудовиська накидалися на трупи, ледве вони потрапляли у воду, чи не більше жахалися перспективи стати поживою морських страхіть, аніж самої смерті.
Причиною цієї епідемії була зіпсована, пересолена їжа і питна вода, що ставала тим тухлішою, чим довше тривала подорож. Тижнями і місяцями гессенці не бачили нічого, крім води, і все ж вони не мали достатньої кількості її, щоб вгамувати свою спрагу. До того ж від пересоленого м’яса ще. дужче хотілося пити. Англійські солдати принаймні мали змогу купити в буфеті пиво або сидр; на утримання ж гессенців видавались такі мізерні суми і так нерегулярно виплачувались ландграфськими скарбниками, що вони не мали жодної змоги дозволити собі поліпшити харчування.
Хто пив смердючу бурду, що звалася питною водою, мусив затуляти собі носа. Кава мала присмак мулу, чай — варених чобіт. Скоро в запасах води з’явилися довгі, завтовшки в палець черви, так що перед питтям воду треба було проціджувати через хустку або фільтровий камінь. Але багато солдатів, аби не втрачати жодної краплини з свого дорогоцінного раціону води — двох малесеньких черпаків на день — не робили й цього. Ці два черпачки видавалися не лише для вгамування спраги; цією водою треба було і помитись, і розмочити сухарі, і зварити горох, кашу та м’ясо. Багато солдатів перестали вмиватись. На них нападали паразити і короста.
Гессенці сперечалися за кожний ковток дорогоцінної вологи і почали, як тільки траплялася нагода, красти запаси води. Провіантмейстер нарешті знайшов вихід: на ніч забирав з собою на ліжко ключ від крана великого казана і наказував охороняти себе під час сну двом вартовим.
Каспар і його друзі вирішили не піддаватись епідемії. За порадами Шмельцле вони часто приймали солоні ванни, мили ноги теплою морською водою та полоскали рота, розтирали і чистили ясна оцтом, пили морську воду натщесерце. Але кінець кінцем самого фельдшера за кілька днів перед прибуттям здолала тяжка хвороба. І сам він, що так часто, володіючи даром розповідати різні неймовірні історії, розвеселяв своїх товаришів, раптом звалився від цинги, і замість химерних легенд, сповнених дивовижних пригод, з його рота вилітали нарікання і туга за батьківщиною.