Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Анзельм, що спостерігав цю сцену, дзвінко розсміявся.
— Що вона сказала? — допитувався Еммеріх. — Чого треба цим людям?
Анзельм охоче відповів:
— Панночка сказала, шо ваша німецька мова дуже схожа на англійську. Це вірні королю втікачі з Лонг-Айленда, які сподіваються знайти захист в англійців. Вони шукають будинок якогось містера Кука.
— Звідки ж я можу знати, де мешкає цей містер? — буркнув Еммеріх і, важко ступаючи, пішов геть.
Втікачі тим часом подалися далі. Але відразу ж до них, розмахуючи руками, підійшов великими кроками якийсь гладкий, велетенський чоловік у зеленому камчатному халаті. Він ішов
А ось вже нове видовище привернуло до себе увагу Каспара. На березі, трохи осторонь від кораблів, солдатів піднімали з носилок і клали у викопані в землі ями. Але це були ще зовсім не мертві; вони ворушились, кричали і лаялись.
Каспар зблід. Це були хворі на цингу, яких закопували так, що тільки голова виднілася з землі. Страшно було дивитись, як задихались ці, поховані живцем, люди. Але ніхто не звертав на них уваги. Рили все нові ями і закопували все нових хворих. Офіцерів, звичайно, не було серед них. Навряд чи вони терпіли в чому-небудь нестаток під час подорожі. Лише кілька чоловік хворіли на морську хворобу. Якщо дощ мочить слуг, то на панів тільки капає.
Серед закопаних Каспар раптом побачив знайоме, хоч і спотворене жахом обличчя. Це був Себіш. І він, здавалось, теж помітив Каспара: в його каламутних очах прокинулось життя, він марно силкувався заговорити.
Саме в цей момент мимо проходив фельдфебель Купш, його, очевидно, розважало це видовище. Каспар вийшов з шеренги, виструнчився перед Купшем і схвильовано сказав:
— Пане фельдфебель, чому ховають людей? Адже ж вони не мертві?
— Наказ зверху. Побути кілька годин закопаним у землі — це найпевніші ліки проти цинги.
— Може, це знищить цингу, але разом з нею і людей, — випалив Каспар. — Хіба ж можна в таку спеку закопувати людей у пісок? Цього ніхто не витримає.
— Назад в шеренгу. Солдатові не дозволяється питати. Ти, зухвалий хлопчисько, думаєш, що розумієш більше за генерала? — Фельдфебель загрозливо поглянув на Каспара. Потім вій поволі обернувся і підійшов до закопаних. — А, друг Себіш! — сказав він насмішкувато і мало не наступив на носа старому, що жалібно стогнав. — Ну, старий хрін, як справи? Боже мій, у тебе на голові вже навіть мурашки бігають. Нічого. Це добре проти ревматизму. Якщо прийде чорт, щоб тебе ухопити, то ти безупинно дмухай йому в обличчя, тоді залишишся живим. Але будь насторожі і ні на мить не переставай дмухати, а то відразу помреш.
Себіш не мовив більше ані звуку. Тим розпачливішими були його гримаси, якими він намагався ублагати фельдфебеля допомогти йому. Але Купш відвернувся од нього, бо хворий, що лежав біля Себіша, почав шуміти. Раптом під командою обер-фельдшера прибігло багато солдатів, озброєних заступами. Навколо закопаного, що, здавалося, вже умирав, стовпилися цивільні.
— Геть! Геть! Забирайтесь! — втрутився Купш. — Наче діти. Ви мене ще не знаєте, який я, коли мене розгнівають. — Він роздавав праворуч і ліворуч штовхани. — Чи ви бачили коли-небудь такий непокірний народ? Розходьтеся по домівках, бо я вас навчу бігати! Що, не розумієте німецької мови? Швидко забирайтеся звідси!
Солдати з піднятими заступами кинулися на юрбу. Купш піддавав їм сміливості. От де вони можуть нарешті показати свою владу.
— Розійдись! — кричали вони.
Колоністи почали повільно розходитись. Значить, їм правду розповідали про гессенців, які
Раптом між ними опинився Еммеріх. У загальному гвалті і крику ніхто не помітив його приходу.
— А бодай би дідько вас ухопив, у вас полова в голові, чи що? — загорлав він на солдатів. — Фельдфебель Купш, ти стоїш тут і спокійно на все це дивишся! А хіба ж ти не знаєш, що ми не повинні підбурювати проти себе населення! Ще зовсім не виключено, що незабаром всі непокірні особи знову стануть вірними і слухняними підданими короля. Як мені пояснити тоді англійцям поведінку моїх людей? Що тут трапилось, власне кажучи?
Купш, як поганий учень, марно намагався щось відповісти.
Його випередив один рядовий:
— Осмілюсь доповісти, пане майор, ось уже один помер!
Купш швидко обернувся:
— Справді, він уже помер!
Еммеріхові, очевидно, було неприємно дивитись на мерця.
— Зараз же закопати його зовсім, — сказав він з огидою.
У цю хвилину почувся плаксивий голос Себіша.
— Осмілюсь доповісти, пане майор, я також тут. Себіш. Пане майор, будьте ласкаві…
Еммеріх загорлав:
— Прокляття! Що робить тут мій кухар! Негайно ж відкопати! Себіш, запишись у список виснажених! Не шкодуй горілки, все одно вона йде за рахунок полку. Ей, Купш, тягни його, допоможи йому! І потурбуйся про те, щоб мої валізки ще до вечора були в будинку містера Кука. Гей, Каспаре, ти відповідатимеш за них! Я буду у сера Гоу в «Троянді і вінку» — не ферма ген там, на височині, — якщо раптово у вас виникне якесь питання. Але тільки в крайньому разі. Я не хочу, щоб мені заважали, зрозуміло?
Над головою померлого вже виріс невеликий свіжий пагорок землі, коли воскреслий з мертвих Себіш, трусячись усім тілом, виліз за допомогою Купша з ями. Тепер Купш сумлінно охороняв кожен крок свого старого друга-гуляки; він скоріше ніс його, ніж вів. Коли вони проходили мимо носилок, з них піднявся схожий на скелет, блідим, як привид, Шмельцле. Біля нього був Анзельм, що підтримував його.
— О, тут, мабуть, від самого лиш видовища могил зцілишся, — глумився Купш. — От бачиш, Шмельцле, інколи генерали бувають кращими лікарями, ніж фельдшери, чи не так? І їхні ліки не коштують жодного крейцера.
Шмельцле почував себе занадто кволим, щоб вступати в суперечку. В нього нестерпно боліла голова. Йому здавалося, що мозок його висить на нитці і від кожного кроку боляче здригається. Анзельм насилу тримав його, озираючись на всі боки, чи немає кого поблизу, хто б допоміг йому. До нього підскочив Каспар. Тепер вони обидва взяли Шмельцле попід руки і повели його в напрямку до табору гессенців, що розташувався біля англійців; червоні і блакитні мундири створювали разючий контраст, ніби фарби на полотнищі різноколірного прапора.
Уже і в гессенців задиміли перші вогнища. Проте ще скрізь панувало велике безладдя. За винятком кількох полотняних наметів, спішно споруджених для фельдфебеля І капралів, решта новоприбулих не мала жодного притулку. Кілька будинків були призначені для житла офіцерам. Замащені землею чоловіки викопали, як кроти в землі, печери, щоб мати хоч якесь сховище. Інші, украй розморені незвичним кліматом, лягли просто на сонці, розкидавши руки й ноги. З їх широко розтулених ротів неприємно тхнуло; дехто з них спробував освіжитися купанням у морі, проте відразу ж їм знову робилося так само гаряче й душно, як і до цього.