Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Бідний, добрий Шмельцле! Якби не він, то, може, Каспара вже й не було б на світі! Був кінець травня; флот наближався до Азорських островів. Кораблі, здавалося, пливли в морі, як яблука в річці. Каспар сидів спереду на бугшприті і з тугою поглядав на смугу гір, над якими кружляли в ранковому світлі зграї яструбів. Пізніше він міг тільки пригадати, як раптом у нього в носі залоскотала вода, як він став жахливо задихатись, ковтав і ковтав воду, поринаючи все глибше. Він, певне, заснув і скотився в море. Тоді він із жахом зрозумів, що мусить померти. І його охопив великий жаль. Жаль за самим собою і за весь світ. В голові його промайнула Думка, що тепер вже не судилося збутися його палкому бажанню допомогти американським патріотам. Але такий боєць, як Каспар, не повинен загинути! «П’ять пальців діють так само добре, як і гак для човна», раптом почувся йому голос Адама Вейрауха так виразно, немов рибалка був поряд з ним. Так, Адам був біля нього, хоч і знаходився зараз далеко звідси, в Касселі. «Не здавайся, Каспаре, борись!» Каспар почав бити руками й ногами; мало не вмираючи від задухи, він широко відкритими, палаючими очима пильно вдивлявся у зелену, рухливу воду. Зібравши всі сили, він працював руками і ногами. Коли голова Каспара раптом з’явилася на поверхні води «Мері Елізабет» зробила поворот і швидко віддалялася від нього. Каспара відносило кільватером. Його крики про допомогу тонули в стукоті рей та вигуках команди. Корабель ставав усе меншим і меншим. Біля Каспара гойдався його барабан. що разом з ним впав у море. Він ухопився за нього, як за рятівний буй, і втратив свідомість.
— Утопленика не можна грубо торсати або перекидати вниз головою, — почув він потім такий знайомий голос Шмельцле, що доносився ніби через товсту стіну з вати. — Від цього, люди, він може померти, коли ще тільки не мертвий. Щоб повернути утопленику життя, треба розтерти йому руки й ноги щіткою, а тіло обгорнути теплими ковдрами і… — Голос фельдшера став голоснішим, він звучав над обличчям Каспара. Хлопець трохи розплющив очі; його погляд упав на Мету, небогу маркітантки Катрін. Дівчина здригалася від сильного ридання, бо, здавалось, усі спроби повернути Каспара до життя були марними. Нове, дивне почуття щастя заполонило хлопця, він голосно зітхнув і заплющив очі.
— А бодай би я провалився! Він живий, він дихає! — вигукнув незнайомий чоловічий голос. — А ми вже вважали його за мертвого.
— Так, певно, і було б, якби Анзельм не помітив його зникнення, — сказав Шмельцле.
— І якби ти, фельдшере, не умовив капітана, щоб він дав наказ спустити шлюпки, — перебив його на півслові Дібольд, — а це справді було не так легко.
— І якби він не був барабанщиком, — обізвався також і майор Еммеріх. Так, це був він, Еммеріх. Каспар побачив його засмагле, самовдоволене обличчя. — А те, що він барабанщик, а не гренадер, в цьому є частка і моєї вини, так точно! — Еммеріх зареготав. Його регіт нагадував іржання коня. Потім він прогаркавив команду. — Ну, а тепер марш разом з ним в перегородку. Хіба його королівській величності ще не досить завдали збитку хворі на цингу? Фельдшере, ти подбай про те, щоб хлопець скоро знову був на своєму посту, зрозуміло?
Каспар з жахом пригадав, як він тоді день і ніч повинен був лежати біля
Кніхтеля, напівгола постать якого поступово згасала, ледве ворушачись на постелі, ніби вона була із свинцю, Починаючи з Портсмута, монах повністю відрікся від життя. Тільки з допомогою побоїв його можна було примусити встати, вмитись і навіть попоїсти. Лише ром він пив поки що без примусу. Кніхтель завжди лежав з тупим виглядом, про щось роздумуючи, і лише його скляні очі моторошно оберталися в орбітах.
Кінець кінцем всім уже надокучило бити Кніхтеля, і йому дали спокій. Відтоді монах більше не торкався їжі. І хоч нібито не було будь-яких ознак хвороби, проте він ставав усе кволішим і безсилішим. Нарешті інстинкт самозбереження примусив товаришів ізолювати його з їхньої постелі. Кніхтеля забрали в подібну до ящика перегородку, де лежали безнадійно хворі. Незабаром він там і помер. Знайшлося кілька найменш гидливих хлопців, які за пару чарок рому зашили його по-морському в парусину і спустили за борт з ядром на ногах.
— Ну, от і відспівав своє молодий півень, — сказав солдатам Купш, який наглядав за спуском тіла. — Таки доволі дивно, що йому пощастило обдурити шибеницю.
Після похорону друзі сиділи разом, похнюпивши голови. Хто знає, може померлому й краще, він тепер хоча б матиме спокій. А їм загрожує цинга, шторми, спрага, корабельна аварія; а якщо вони, зрештою, і висадяться на землю, їх скрізь підстерігатимуть різні небезпеки, каліцтво, смерть. Анзельм спробував розвіяти сумний настрій своїх друз'в. Вони повинні прагнути надати своєму життю певного змісту, тоді воно стане кращим, світлішим і вартим того, щоб за нього боротись.
— А в чому ж зміст життя? — запитав із сумнівом Рюбенкеніг.
Дібольд, який під час подорожі ставав усе скупішим на слова, відповів:
— Бути вільним!
Був початок липня, коли матрос-юнга, що сидів на самому вершечку щогли, закричав на все горло:
— Земля, о боже, я бачу землю!
Капітан Джонсон тепер видерся сам на мачту, підніс до очей свою підзорну трубу і потім, звіривши своє припущення по компасу та сонячному кругу, запевнив тих, які позбігалися сюди, що перед ними береги Америки; флот уже знаходиться недалеко від Галіфакського маяка. Скоро на всіх кораблях матроси повидряпувалися на щогли і пильно вдивлялися в далечінь, шукаючи землю.
Перекопавшись, одо подорож наближається до кінця, офіцери влаштували бенкет, сервірувати який наказано було Себішу і Каспарові; це було нелегко, тому що море сильно хвилювалось. Наповнюючи келихи, вони повинні були міцно триматися однією рукою за стіл, щоб не втратити рівноваги. Себіш готував пунш, Г один за одним проголошувались тости, коли в офіцерську кают-компанію із запізненням увійшов Еммеріх. Він звернувся до графа фон дер Ліппе і ввічливо запитав, де його місце — на верхньому чи нижньому кінці столу. Злегка підпилий граф, який походив із одного із суверенних домів, зухвало відповів.
— Майор Еммеріх, де ви сидите, там завжди низ.
Це зауваження призвело до пістолетної дуелі, під час якої Еммеріх застрелив графа. Майор уник смертного вироку військового суду, мабуть, тільки тому, що англійці не хотіли втратити ще одного офіцера.
Мертвого графа зовсім інакше поховали, ніж монаха-втікача Кніхтеля.
— Йому віддають більше почестей, ніж сотні живих солдатів, — ущипливо зауважив Анзельм.
Навіть Еммеріх повинен був вишикуватись і стояв на палубі з застиглим, як залізо, обличчям, зніяковіло уникаючи інших офіцерів. Усі були в строю, повітря здригалось від гарматних пострілів. Нарешті труна, покрита національним прапором Гессена, шубовснула в море.
— Ну що ж, смерть не звертає уваги ні на чини, ні на титули, всі підемо туди, — сказав після цього Купшеві гладкий Рюбенкеніг, який досі не міг забути зауваження фельдфебеля під час похорону Кніхтеля. — В труні ти чи в парусині.
Рядовий ти чи фельдфебель, полковник, генерал чи адмірал. Як ви гадаєте, графів акули теж пожирають?
— Заткни пельку! — гаркнув фельдфебель, охоплений безсилим гнівом.
Незабаром після похорону флот раптом повернув від берега і взяв курс на південь. Висланий наперед корабель «Райдуга» повернувся з наказом головного командування йти до Сенді-Гук, поблизу Нью-Йорка, де повинне сконценттруватися все військо.
Каспар задрімав. Він прокинувся з криком. Двері розчинилися, в каюту ринула хвиля і промочила його до рубчика. За стіною в темряві стогнала палуба, гудів і тріщав геть увесь корабель. Здалеку доносився приглушений звук сигнальних пострілів і молотків. Знову й на цей раз усі люки на кораблі позачиняли і позабивали гвіздками. За якусь секунду Каспар уже зовсім прочумався. Одним стрибком він опинився біля дверей і якраз ще встиг прошмигнути всередину корабля мимо двох здивованих матросів. Кулею влетів він у солдатську перегородку.