Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Анзельм зустрів його запитливим поглядом.
Каспар не встиг вимовити й слова, як почалася така страшенна качка і корабель раптом так штовхнуло, що фельдшер звалився з постелі.
— Ми тонемо! Тепер нам кінець! — заскиглив плаксивий голос з верхніх нар. Це був торговець сиром з Кігцбюгеля, безнадійно хворий на цингу.
— Замовкни! Твій крик нічого не допоможе, — накинувся на нього Зеекатц.
Проте той продовжував, незважаючи ні на що, голосити.
— Маріє й Ісусе, у мене в Кітцбюгелі крамниця, і я торгую сиром! Моя бідна дружина і мої бідні діти! Що мені робити? Тут я загину. Я все відкладав, не витратив жодного гелера з платні. Я мушу повернутись на батьківщину, люди!
— Сьогодні купець — завтра жебрак, — промовив Рюбенкеніг з похмурим задоволенням. — Навіщо заощаджувати, старий? Якщо доля і зглянеться на нас і ми залишимось живими, то бідні люди все одно прийдуть і заберуть від нас своє. Ти не можеш бути певним, що з тебе не здеруть навіть твій незграбний домашній халат.
Житель Кітцбюгеля звісив над краєм нар своє вусате обличчя, зрите великими порами, і глянув вниз на Рюбенкеніга. Позад нього показалася голова Себіша.
— Так, цього разу Рюбенкеніг має рацію, — прокаркав він. — Проте не падай духом, сусіде. Адже доля міністерських чобіт товстуна ще теж невідома. Точнісінько так, як ти можеш позбутися своєї лавки, він збудеться і своїх чобіт, або чоботи його. — Себіш сміявся, аж поки йому в голову не полетіла щітка. Тоді він знітився і одразу ж замовк.
Анзельм притягнув до себе Каспара.
— У тебе щоденник? — прошепотів він. — Чи ще й досі там?
— Що? О боже, Анзельм! — Каспара кинуло в піт. — Він залишився там, я забув про нього. Мені зараз же ще раз треба…
Чути було, як важко, з хрипінням дихав Шмельцле.
— Що? — збентежено спитав Анзельм, хоч і добре усе зрозумів.
— Його не було вже там? — прошепотів Дібольд.
— Він залишив його там, оце-то так, — пробурмотів Рюбенкеніг.
Каспар кинувся з перегородки, услід за ним побігли Анзельм і Дібольд, а потім поплентався також і Шмельцле. Але їм довелося ще довгенько чекати, поки відчинився люк вгорі сходів, що вели до кают. Коли вони нарешті ступили на палубу, негода вже вщухла. Але кораблі були ще мокрі і яскраво виблискували вологою в сутінках. Півострів Сенді-Гук, ніби довгий тонкий, трохи зігнутий палець, виступав у тумані з порослого чагарником і деревом пагористого побережжя. Хвилі прибою ударялись об рівний берег великої бухти і, розкочуючись по світлому піску, майже сягали міста з наметів, що лежало в сірій імлі світанку. На вершині півострова височів сліпучо-білий восьмигранний маяк, вікна якого відливали червонуватим блиском сонця, що тільки-но починало сходити.
Шмельцле ледве стримував радісне хвилювання. Ось тут, перед ними, лежала країна, яка за описами вчених повинна бути у сім разів більшою за Європу! Анзельм підганяв усіх. Але біля дверей перегородки, куди клали мерців, вони зупинилися, немов укопані. Шторм геть зніс частину даху. Група матросів у червоних мундирах під наглядом корабельного унтер-офіцера саме ліквідовувала наслідки шторму. В руках унтер-офіцера був щоденник Каспара, і він перегортав його сторінки. Серце хлопця зупинилось. А ось до наглядача підійшов матрос. Каспар упізнав у ньому того самого, схожого на мулата, смаглявого хлопця, якого він зустрів у перший же ранок їхньої подорожі, коли той розмовляв з Метою; матрос, здається, переклав кілька рядків, і обидва засміялись. Потім матрос узяв коричньовий зошит і пішов геть з палуби.
Друзі пішли слідом за ним.
— Містер, ей, містер! — Каспар смикнув юнака за рукав і запитливим жестом показав на зошит.
Моряк відповів:
— Для мого офіцера, mу bоy [21] .
Поки він говорив, листівка вилетіла на підлогу. Каспар хотів за нею нахилитися, але матрос випередив його. Він розгорнув аркуш, вражено свиснув і ламаною німецькою мовою суворо запитав:
— Тобі належить?
— Так, — сказав Каспар нерішуче.
— Ні, це неправда, вона належить нам, — перебили його троє друзів.
21
Мій хлопче (англ.).
Матрос намагався ще й далі зберігти суворий вигляд, але пустотливі вогники в очах його видали.
— Ось! Добре заховай j не розкидайся! — промовив він, повертаючи зошит Каспарові.
— Спасибі, ой, спасибі! — викрикнув хлопець.
— Прошу пробачення, ви англієць чи німець? — спитав Анзельм.
— Тому що я німецькою мовою Speake [22] ,— відповів матрос. Він захитав головою. — 3 сотню слів я схопив на кораблі, а то навчився від дядька в Гонновері. Я не англієць. Я американець. Вільний американець, так точно! Син свободи, так називатись наше об’єднання. Ви, гессенці. запам’ятайте собі це і скажіть також усім товаришам американці зроблять ваше життя нешасний. Ви хоробрі? Добре, ми також хоробрі, і ми багато, багато, і ми знаємо ліс, поле, сховиша. Ви нічого не знаєте тут у країна. І ви прибули для дуже погана справа. А наша справа — дуже хороша справа. Всі чоловіки, жінки вільні мусять бути; жоден король, жоден королівський губернатор не повинен нам робити закони: ми самі повинні обирати суддів, губернаторів; народ мусить робити закони; всі повниш жити в мирі і шасливо. Ми боремось за це!
22
Розмовляю (англ.).
Анзельм не міг утриматись, щоб не обійняти матроса. Але той швидко відсторонив його і боязко оглядівся на всі боки.
— Обережно! Обережно! Небезпека, — застеріг він.
— Який вигляд має ваша армія? — поцікавився Дібольд.
— Ох, наша армія не така красива, як ваша, — сказав матрос. — Наша армія — визвольна армія Солдат — брат офіцера. Не так, як у вас. У нас барон ні на цент не кращий від містера Сміта чи містера Міллера. Про це ви ніколи не чули, чи не так?
— Так, хто далеко звідси, той нічого про це не чув, — сказав Рюбенкеніг, що теж приєднався до товаришів. — Ох, це все нав’язали нам силою.
Американець кивнув. Потім пильно подивився на всі боки палуби, чи за ним не стежать.
— Сотні років Англія веде війну, щоб скрізь панував англійський король і щоб мати колонії. Але тепер — досить. Скоро великі держави будуть з нами, американцями: Франція. Іспанія, Голландія. Увесь світ допоможе нам Деякі тому, що наш ворог — це їхній ворог; інші тому, що вони знають: майбутнє належить нам. Належить синам свободи.
— Це чудові слова, — сказав Рюбенкеніг, — але у вас, як і в нас, кінець кінцем поплатиться за це маленька людина.
Матрос насунув свою шапку на лоба.
— Гм, — сказав він задумливо, — гаразд, я заплачу, коли мою справу треба оплатити; а ви платите за чужу справу. Ми боремось за нашу країну, наше щастя, наше майбутнє. А ви? Ось! — сказав він серйозно і, витягши з куртки портрет, показав його Каспарові. Інші теж ближче нахилили свої голови. На портреті був зображений вродливий юнак, що опирався на колону. — Це мій брат Чарльз. Англійські солдати підстрелили його під час різанини у Бостоні. Йому ще не було сімнадцяти років. Я тепер замість нього в нашій армії. Я можу виконувати корисну службу на кораблях. Зрозуміло?
— Чоловіче, чого ти раніше не познайомився з нами? — сказав Дібольд із жалем і докором.
— Чого? — Американець хитро посміхнувся. — У німців не узнаєш, хто наймит, а хто князівський слуга. Мене могли б зрадити. Адже ви теж, може, зрадники, чи не так?
— Так теж могло б бути, — пробуркотів Дібольд.
— Можливо, — сказав матрос. Але тепер це не дуже небезпечно. Look! [23] — В цю хвилину друзі помітили, що до корабля причалює швидкий темний каное. Хтось тихо по-пташиному крикнув з човна, матрос відповів. — Це мої друзі! Я раз-два — і зникну, — сказав він. — Моя служба тут закінчилась. Отже, до побачення! І якщо ви справді захочете до нас прийти, — закінчив він, — добре запам’ятайте пароль: Freedom’s friend, це означає «друг свободи»! — Промовивши ці слова, він почав спускатися по леєру. Каное відчалив і швидко поплив до берега.
23
Гляньте (англ.).