Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
На краю табору, так як і в Цігенгайні, по-домашньому розташувалися солдатські дружини. Там уже на кущах і деревах тріпотіла випрана білизна, і тут же поряд кілька бездоглядних солдатських дітей шарпали одне одного з-за шматка цвілого сухаря, що його викинув якийсь гренадер.
Усе було залито сяйвом палючого сонця. Навіть в убогому затінку не можна було сховатись від нещадної спеки.
До того ж їх обсідала сила-силенна мошки, яка була набагато більшою і кусливішою, ніж удома, в Гессені. Здавалося, не було ніякої можливості боронитись від жалких роїв.
Сподівання солдатів, що в Америці вони одержуватимуть нарешті кращу їжу, теж не справдилися. Флот з провізією ще не прибув з Англії. Свіжих харчів у штаті Айленд майже зовсім не було, бо все їстівне вже давно було з’їдене розміщеними тут англійськими солдатами і революціонерами, які вчиняли сюди наскоки. Для гессенців це означало і надалі затягти тугіше ремінь і задовольнятися злиденним корабельним харчуванням. Тільки кільком щасливим удалося роздобути в негрів трохи картоплі і кілька корців індійського зерна. Інші вдерлися до садів і принесли кілька динь, цибулин, огірків і недостиглих яблук.
Одні тягали дрова, підтримували вогонь. Другі ж готували з борошна, солі й води тісто. Треті пекли на плескатих кусках дерева або на корі щось подібне до хліба, четверті ліпили з тіста кульки і пекли їх на жару. Від вогнища до вогнища передавалися підібрані по дорозі або подаровані неграми бляшані мисочки, сковорідки і келихи; в них солдати розтоплювали сало і таким способом готували соус для страшенно давлючих кукурудзяних перепічок. Незабаром солдати сиділи або лежали навколо вогнищ; здавалось, що вони про все навкруги забули і думають лише про те, як би зберегти свої зуби. Поблизу вогнищ були прив’язані коні; в опалки їм засипали кукурудзи, яку називали тут індійським зерном.
Коли було вгамовано перший голод, пройшла перша втома, скрізь зав’язалися розмови.
— Країна тут начебто гарна, чи не так? Багата і родюча, тільки ще мало оброблена. Повірте мені, тут можна для своїх нащадків нажити справжнє багатство, якщо придбати землю.
— Ви помітили: колоністам тут, певно, добре живеться. Адже ж селяни так гарно одягнені, як у нас удома знатні люди.
Але яка нам користь навіть з найкращої країни, коли ми солдати і повинні бути козлами відпущення! — Це був Анзельм.
— Так, яка нам користь? Для мене існує тільки Віндгаузен. — Фріц Кляйнпауль зітхнув.
Раптом з’явився фельдфебель Купш і відразу ж загорлав:
— Ей, ви, певно, думали, що віднині більше не буде муштри, га? Вам дуже б хотілося краще ледарювати, чи не так? Авжеж, це б вас дуже влаштовувало? Але щоб ви знали, у нас такого не буде. Тут мусить бути порядок, і все щоб було як слід! Нехай оті червоні мундири побачать, на що здатні ми, гессенці! Вперед, швидше! Рюбенкеніг, Кляйнпауль, ви будете у бригаді пічників. Негайно треба збудувати печі, щоб ми знову мали пристойний хліб. А наш філософчик, певно, думає, що може від цього відкрутитися. Люди з білими руками, як відомо, люблять здебільшого роботу інших. Вперед, марш свинячим галопом в бригаду, що будуватиме відхожі місця!
Каспар і кілька інших солдатів були відправлені на роботу в будинок Кука, в той час як другу групу Купш послав на «Мері Елізабет» за багажем.
— І щоб там нічого не забули і не загубили по дорозі! А решті почистити й помити будинок зверху донизу. Так, щоб усе блищало, коли пан майор перебереться. Гей, хлопці, добре розтуляйте вуха, щоб мені потім ніхто не приходив і не казав, що він нічого не знає!
По дорозі Каспарові здалося, що він на деякій відстані упізнав Себіша, який похитувався на своїх коротких ногах, тягнучи нього разу ліву ногу ще більше, ніж завжди. Каспар прискорив ходу, щоб наздогнати його. Незабаром старий повернув ліворуч і зупинився перед одним будинком. У дверях з’явилась дружина фермера.
Солдати, що наближалися, побачивши Себіша, який був, видно, добре напідпитку, вибухнули нестримним реготом.
— Чи є в тебе кури й гуси, жінко? — донеслося до них його питання. — Г а-га-га! Ку-ку-рі-ку! Кури, гуси, яйця. — Він зробив пальцями якийсь непевний рух у повітрі, ніби хотів описати контури яйця. — Жінко, чи є в тебе молоко, га? як? — Він підніс до рота руку у вигляді чашки і, закинувши голову назад, зробив такий рух, наче щось ковтає. Але від цього він так захитався, що втратив рівновагу і мало не впав. Коли Себіш нарешті знову став на рівні ноги, двері зачинилися. Він засміявся, але сміх його прозвучав зловісно. Через маленьке потайне віконце в дверях з жахом дивилося двоє очей на старого і на солдатів, що стояли навколо нього. Тільки тепер Себіш помітив товаришів. Він зареготав разом з ними, захлинаючись від задоволення. Потім несподівано крутнув головою і пошкандибав на город, що знаходився за хатою. Знову в повітрі пролунало «ку-ку-рі-ку», але цього разу вже не з горлянки Себіша. В своїх ревматичних руках він тримав, розпливаючись у широкій посмішці, щось біле, тріпотливе і кілька разів помахав ним у повітрі. — Хто довго питає, той багато блукає,— повчав він молодих хлопців. На його розпаленому обличчі промайнула лукава усмішка.
— Але завчасно не радійте, мої любі, бо здобич призначена для пана майора. Хоч я ще дуже кволий, але обов’язок кличе мене, і офіцерський кухар Себіш добровільно виявив бажання знову приступити до служби. З смаженою куркою вас. — І він віддав солдатам честь.
— Ну, ми теж пішли б добровільно, коли б нам вдалося потрапити у списки виснажених, як ви гадаєте, хлопці? — пожартував один з солдатів. — Старий, ти, мабуть, добряче хильнув, а то б не зробив цього.
Себіш примусив себе випростатися.
— Я дуже добре знаю, що роблю, мій любий. Ніхто ще ніколи не зміг мене споїти. І сам я ніколи не напивався до нестями, зрозуміло? А зараз усі — марш звідси! Ви вже знайшли цей будинок Кука?
— Краще ми спитаємо.
Саме в цей час на вулиці з’явився колоніст, обв’язаний робочим фартухом.
— Просимо до нас, земляки! — радісно привітав він солдатів: — That’s Mister Cook’s house. — Він показав на будинок, з якого саме вийшов. Це була низька, але велична кам’яна будова з галереєю колон, обсаджена старими кленами.
— Ти що, німець, — бовкнув один із солдатів.
— Yes, Folks tschantsch. How is the Bolliitiсk, земляче [25] .
— Як, що? Так-так, а чого ви не розмовляєте німецькою мовою, щоб ми вас могли краще розуміти?
— Oh, еі bin so juhs tu Engiisch, ei no schpiek motsch Deutsch [26] . — Чоловік із зусиллям підшукував німецькі слова, і в його очах з’явився напружений вираз.
— Пробачте на слові, пане земляче. Чи не могли б ви нам дати чогось попоїсти? Ми страшенно голодні.
25
— Так. Люди міняються. Як там справи з політикою? (англ.).
26
— О, я так звик до англійської мови і тепер майже не можу розмовляти по-німецькому (англ.).