Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах
Шрифт:
личезний успіх, отримує медаль і похвальні відзиви у
пресі. Російський ілюстрований журнал «Всесвітня ілю-
страція» вмістив на першій сторінці репродукцію кар-
тини «Жан і Жак» і надрукував статтю про художницю.
У червні 1883 року помер батько, йому не було і п'я-
тидесяти років. Маруся картає себе за те, що не змогла
поїхати до нього і доглядати за ним до самого кінця.
312
У неї багато нових задумів, але все частіше
шена переривати працю. Маруся усвідомлює, що ско-
ро помре, але сподівається, що живопис, якщо і не про-
довжить її життя, то не дозволить зникнути безслідно.
Про це вона пише в «Щоденнику»: «Так багато справ
у житті, а життя таке недовге! Я не знаю, чи встигну
здійснити навіть те, що задумала... «Святі жінки», «Ве-
ликий
барельєф», «Весна», «Юлій
Цезарь»,
«Аріад-
на»... Я відчуваю в собі таке духовне піднесення, такі
поривання до великого, що ноги мої вже не торкають-
ся землі. Що мене постійно переслідує, так це острах,
що я не встигну виконати всього задуманого... Адже я
не проживу довго... Я живу тільки чвертю життя і тому
мені здається, що свічка розбита на чотири частини і
горить з усіх кінців... »
У Салоні 1884 року пейзаж «Осінь» і жанрова кар-
тина «Мітинг» мали великий успіх. Не було жодного
журналу, який би не писав про її картини. Вони при-
несли Башкирцевій довгоочікувану славу. Вона щас-
лива, тому що відбулася як художниця. Але вона ще
мріє відбутися як письменниця. Маруся хоче, щоб
який-небудь письменник оцінив її «Щоденник» як лі-
тературний твір. Із цією метою вона, зберігаючи ано-
німність, почала листування з Ґі де Мопассаном, який
глибоко розумів жінок. Але листування з письменни-
ком розчарувало її, вона прийшла до висновку, що він
не та людина, яку вона шукає. Про їх відносини напи-
сав біограф Мопассана Арман Лану.
Образ художниці в останні місяці її життя описав
в передмові до каталогу першої посмертної виставки
її картин відомий французький письменник і критик
313
Франсуа Коппе. Він спілкувався з нею всього один раз
протягом однієї години, але запам'ятав назавжди. Коп-
пе побачив дівчину невисокого зросту, худу, дуже кра-
сиву, з темними очима, що світилися розумом, з важ-
ким вузлом золотавого волосся. Вона випромінювала
чарівність, але за ніжністю і грацією відчувалася воля
і енергія: «Все виявляло в цій чарівній дівчині великий
розум. Під жіночою привабливістю відчувалася метале-
ва, справді
дарунок Улісса юному Ахіллу: меч, прихований серед
жіночих убрань». Коппе піднявся з нею в майстерню:
«У кутку, на стелажах до стелі, розміщалися книги —
численні томи на численних полицях, тут були всі виз-
начні творіння людського духу. Вони були всі на своїх
мовах: французи, німці, росіяни, англійці, італійці, ста-
родавні римляни і греки. І це зовсім не були книги «бі-
бліотечні», виставлені напоказ, це були пошарпані, чи-
тані-перечитані і простудійовані книги. Платон лежав
на столі, розкритий на якійсь сторінці». Поруч стояв
розчинений рояль, за ним величезним віялом блакит-
ніла арфа. Увесь інший простір заповнювали картини,
пюпітри з початими картинами, папки з малюнками і
ескізами статуй.
Маруся дуже любила життя в усіх його проявах і,
будучи надзвичайно обдарованою від природи особою,
бажала слави і величі. В останній рік свого життя вона
написала в «Щоденнику»: «Мені здається, що ніхто не
любить всього так, як я люблю: мистецтво, живопис,
музику, книги, світло, одяг, розкіш, шум, тишу, сміх,
журбу, тугу, любов, холод, сонце, пори року, усяку по-
году, спокійні рівнини Росії і гори навколо Неаполя,
314
сніг зимою, дощ восени, весну з її тривогою, спокійні
літні дні і чудові ночі з блискаючими зірками... я все лю-
блю до обожнювання. Все уявляється мені зі своїх ці-
кавих і чудових боків: я хотіла б усе бачити, усе мати,
усе обійняти, злитися з усім і померти, якщо треба, че-
рез два роки або у 30 років, померти з екстазом, щоб
зазнати цю останню таємницю, цей кінець всього або
божественний початок».
Із середини жовтня 1884 року Маруся вже не ви-
ходила з дому. Її весь час знобило. Вона передчувала
близькість смерті. 19 жовтня до неї прийшли попро-
щатися її вчителі Жульєн і Робер-Флері. Її відвідував
смертельно хворий Жуль Бастьєн-Лепаж, французь-
кий художник, з яким Марусю єднала романтична
дружба. 20 жовтня вона останній раз зробила запис у
«Щоденнику». 31 жовтня 1884 року Марія Башкирце-
ва померла, не доживши до 24 років 23 дні. Її поховали
в Парижі на кладовищі Пассі.
Мрія художниці «залишитися на землі» здійснила-
ся. Вона встигла написати близько 150 картин, 200 ри-
сунків і акварелей, створити скульптурні етюди, стати