Вигнання в рай
Шрифт:
Звичайно, те що хн тла теж врешт стануть одню плоттю, теж нхто не намагався заперечувати, чи якось сором"язливо замовчати, це було саме собою й так зрозумло. Псля веслля вони стануть також одню плоттю, це було природно й беззаперечно, але все ж було другорядним, пдпорядкованим духовному днанню моментом, а тому й згадувати про чисто плотське, як щось окреме, було не те що незручно чи соромно - це було просто не доречно, просто не мало някого н змсту, н смислу. Просто диний дух, дина душа стане диною плоттю, й це не стане чимось новим, оскльки душ вже стали диною душею.
Взагал то, для Сергя це було таким окрилюючим, таким незвичним, таким новим вдчуттям, адже це чи не вперше в його житт зовсм знмало з його вдносин з жноцтвом те соромцьке почуття провини й грховност,
це було справдешньою радстю не тльки для самих закоханих, а й радстю й щастям для всх оточуючих, все село Веселе було й справд веселим, не тямлячись вд щастя кохання ц улюбленою всм селом пари. Та здавалося, що вся природа навкруг захоплено радла цим коханням, буяючи неймоврно життрадсним лтом - всм справд здавалося, що такого прекрасного лта на хнй пам"ят ще нколи не бувало.
Нарешт це прекрасне лто добгло до свого прекрасного закнчення, вщуючи не менш прекрасну оснь. Робота над розписом храму була завершена. Сергй не те щоб був задоволений з сво роботи - вн не знав яку дяку скласти Богу за те, що вдалося таки вдтворити в цьому розпис справжню Божу красу.
Це був не просто розпис - це було втлення найвищих стин, це була передана кольорами два проповдь, що переконувала в неможливост ншого щастя, окрм щастя днання з стиною, добром красою, вдкритих нам благою встю Божественного одкровення.
Може були пдстави трактувати це, як якусь примху художника, але нхто не поставив цього Сергв на карб, вс поставилися з розумнням до його бажання поки що не оприлюднювати для широкого загалу зроблений ним розпис до офцйного освячення храму, яке було заплановане на середину жовтня, на свято Покрови Пресвято Богородиц - тод, власне мало вдбутися й довгоочкуване всма веслля Сергя й Оксани. А до того щасливого для всх часу Сергй мав ще похати вдреставрувати ще один храм Божий в одному з схдноукранських мстечок, вдпрацьовуючи таким чином повернення до храму села Веселого т само знаменито кони Богородиц чотирнадцятого столття, адже кону цю мав уже ось-ось викупити й передати отцю Михайлу меценат, який замовляв Сергв реставрацю - це, власне, й була, так би мовити, передоплата за реставрацю. Сергй мав надю закнчити цю роботу якнайшвидше й повернутися вже назавжди до сво смейно гаван.
15.
Наступного ранку Сергй мав уже покидати Веселе хати виконувати нове замовлення. Робота з реставрац храму була не така вже й забарна, часу на це повинно було б пти не так вже багато, так що Сергй мав надю вже невдовз повернутися. Але покидати це, вже майже рдне, село Веселе й вже зовсм рдних отця Михайла та Оксану не хотлося. На душ було тоскно, пригнчували яксь недобр передчуття.
Пд вечр Сергй виршив пройтись селом околицями, щоб попрощатися з улюбленими мсцями. Не те, щоб вн мав щось проти присутност Оксани пд час цього його прощання з Веселим, але чомусь таки хотлося в цей час побути зовсм одному, та вн не знав, як про це сказати свой коханй. Але ж, побачивши стан, в якому знаходився наречений, вдчувши якимось невдомим, знаним лише щиро закоханим чистим серцям, почуттям найглибш душевн потреби Сергя, Оксана сама запропонувала Сергв пройтися й попрощатися з селом на самот. Вдячний двчин за розумння, вн взяв свою куртку й пшов.
Пройшовши повльно селом, статечно прощаючись з селянами, адже вс вже знали про його завтрашнй вд"зд, Сергй вийшов за село й довго ще йшов околицею, йшов, аж поки не зайшов досить таки далеко в степ. Широкий, неозорий укранський степ на початку вересня, на початку осен.
Був уже вечр. Сутенло. Це був один з тих перших прохолодних вересневих вечорв псля теплого дня, котр були наче першими натяками на майбутн
Сергй вийшов на високий пагорб, оглянув розкинутий перед ним розлогий предковчний степ, неозорсть якого огорталася вечрнм присмерком: пронизало гостре вдчуття днання з долею цього степу, долею цього краю, з долею Украни - вн неначе провалився в минуле, з глибини якого тльки й можна було побачити сучасне й майбутн таким, яким його визначив сам Господь.
Здолу вже почав сивти туман, небо затяглося хмарами. У груди, в спину, в боки вдаряв втер, вдаряли втри. Слпота захмареного осннього неба нби являла лик слпого кобзаря - вн холодними пальцями втрв обмацував Сергве лице, шукаючи подобу Наливайка, Павлюка, Срка Кривоноса, вн холодними пальцями втрв обмацував безмежнсть цього степу, шукаючи подобу безмежност козацько звитяги; на неозорй кобз цього степу вн холодними пальцями втрв, вдаряючи у струни перемог втрат, печально вигравав мрйливу думу про те, що вже минулого не повернути; йому у суголосся Сергве серце, немов невтомний довбиш, в литаври пам"ят билося, й билося, й билося, наснажуючи безсилля споминв всесиллям ври в те, що цей степ ще повстане могуттю счового товариства...
О, ц уявн розмрен речитативи кобзаревих дум, вони накочувались гомоном розгонистих осннх втрв вдаряли Сергв в груди, неначе у Днпровськ береги вдаряють хвил, як ще пам"ятають слди козацьких чайок, хвил, як викочуючись в море, у буйнй нездоланност козацько потуги вдаряють у береги мперй, змиваючи на охололому пску минулих часв слди всесилля султанв, царв, королв...
Ц розмрен речитативи кобзаревих дум, у ритм хнього розгонистого ладу крзь хащ неприборканих столть могуттю непереможно ходи козацьких полкв крокувала велич Хмельницького й Виговського, Нечая й Дорошенка, Мазепи й Сагайдачного, пдносячи оцей вечрнй присмерк до велич осягнень вчност - Сергй, немов тримаючи у себе на долонях криваву шаблю вечрньо заграви, все намагався збагнути, чи вддаль помж ним небокрам бльш суттва, анж вддаль помж ним гркотою Берестечка: вн гадав, чи це вечрн небо на цй кривавй шабл заграви присяга на вчну врнсть свой прозорост зраджу вдразу ж з темрявою ноч, чи це гетьманське владолюбство на кривавй шабл перемог присяга на вчну врнсть небесам козацьких вольностей зраджу х з темрявою пдступност царв, султанв, королв...
Сергй гадав, чому ж колись безмежжя цього степу розкидалося, немов готов до обймв руки двчини, що зустрчала з переможного походу козака свого, - чому ж тепер безмежжя цього степу розкинулось розпачливо заломленими матер руками над мертвим сином. Сергй гадав, чому колись ултку степове рзнотрав"я буяло рзнобарв"ям руху незламно-життдайно ходи запорзьких счових кошв - чому тепер ц трави степов так хиляться безсило, немов чуби тих козакв, що повростали своми кстяками в цю землю, не в змоз бльше дивитися на те, як москал мордують. вн гадав, чому колись узимку цей степ лежав, мов чистий блий лист паперу, на якому мць козацького дотепу ще напише дошкульну вдповдь пис турецького султана - чому ж тепер безмежжя заснженого цього степу так легко сплутати з безмежжям снгв сибрських, коли, в яку годину чорну безмежжя вол цього степу переросло в безмежжя сибрсько проклято невол...
доки вн так соб гадав, вже нч упала на цей степ, немов зловсний чорний ворон на труп козацький, викльовуючи оч свтла, а вже прямо пд ногами Сергя поплив холодний нчний туман з присмаком счово руни, , насмерть приторочений до сдел дикост московсько орди, потк козацьких душ поплив супроти теч Днпрово на пвнч в рабство. так хотлось врити, що через темряву задушливо ноч, крзь хащ стогонв мльйонв невинно убнних безсмертних душ колись таки протиснеться легкою свтлою ходою наш ранок й рожевим поцлунком досвтку розбудить сплячу красуню Украну, вона повстане з постел вчного козацького степу й вдкри ясн безмежн оч вол...