Екологи, або Копроконська історія
Шрифт:
З гримасою дитячого невдоволення я підкорилась.
Нак не зовсім уміло замкнув мені кайданки на руках, відчинив двері, вдягнув другу пару на мо"i ноги.
Два його товариші тримали мене під прицілом двох найтійських пістолетів.
Хотілося бі дізнатись скільки у них тих чортових пістолетів загалом?! Так ось що вони для нас приготували — голчасту зброю, а кулі мало того що розривні, ще й кірідові. І хто б це міг надати "iм цю зброю? Цікаво, а Варко хоч частково розуміє чим мені погрожують його солдати. І що один такий пістолет вартує космічно"i яхти.
Я заклякла,
— Може увімкнете запобіжники на тих пістолетах? — удавано спокійно попросила я у Нака.
— Після того що уткнув твій брат, ні. Бачиш, який я зараз красень? — спокійно відповів мені рудий солдат.
— Мені дуже шкода вас… — щиро поспівчувала я, приглядаючись до ново"i форми його носа, — та мені страшно під прицілом.
Нак усміхнувся, думки його теж були трохи блоковані, та я вловила здивування, він таки помітив різницю між тим, як ми поводились під дулами звичайних автоматів, і як ми заклякаємо перед цими пістолетами, через декілька хвилин він доповість про це Варко. Але Варко напевне про це і так вже знає. Тільки чи знає, він справжню причину?
Нак не питаючи мого дозволу безцеремонно підхопив мене на руки, наче дитину, бо не було іншо"i можливості конвоювати мене до машини, на закованих у кайданки ногах ходити неможливо. Довгий, що теж був тут, зав'язав мені очі. І попередив, що хлопці стрілятимуть, навіть якщо доведеться поранити Нака.
Поранити?!! Розривні голчасті кулі з кіріду вбивають людину лише потрапивши до організму: численні скалки розлітаються по тілу без перешкод, розриваючи не тільки м'які тканини а й кістки, а потім і стіну чи борт корабля, ті скалки мають закруглену форму бумерангу, вони кружляють, поки сила інерці"i не вщухне. А копроконці кажуть про поранення. От на"iвні…
Я не бачила очима я відчувала обриси і образи, я сприймала емоці"i, холодний наповнений пахощами осені вітер, краплі дощу, тепло тіл, і тепло двигуна машини.
Велика машина з затемненими броньованими вікнами чекала на мене на подвір'"i, у салоні світила тьмяна лампочка, а біля машини стояв пан Варко — він спостерігав за тим, як мене турботливо садовлять на заднє сидіння тіє"i машини і обережно знімають шарф з мо"iх очей. Варко, ніяк не міг зрозуміти, яким чином ми так впливаємо на нього і його людей. Не розуміє, бо відчуває все на підсвідомому рівні. Це знають дерева і звірі, та цього не розуміють люди… А причина проста: у пана Варко жива душа, чого не можна сказати про президента і його міністра — пана Пантро.
Нак сів поруч зі мною, тепер і у його руці той клятий пістолет, з друго"i сторони Довгий. І навпроти двоє, з пістолетами. Маю надію, що на цій планеті лише три одиниці ціє"i страшно"i збро"i. Та взагалі і одного б вистачило, там у обоймі тисяча тоненьких голчастих куль і стріляє він чергами по десятці.
Водій завів двигун, Варко стрибнув до машини і сів навпроти мене. Не було в його погляді того співчуття, яке так дивувало мене на початку нашого знайомства, він нам
А міністр з нами не по"iхав, бо в цей час ще лікувався від стресу пиятикою.
Не по"iхав, тому що вважав, його здоров'я важливіше за всі таємниці світу.
Не по"iхав, тому що знав — Варко зробить роботу, як треба.
Не по"iхав, тому що тепер йому було страшно працювати з нами.
Машина зрушила з місця. Під колесами сухе листя. Ніхто не заважав мені дивитись у вікно, ми про"iхали повз білого палацу котрий тепер вже не здавався мені гарним, повз клумби з великими квітами, через парк з великими деревами, тут усе велике. І ранкові сутінки та"iли небезпеку. Ви"iхали на дорогу, машина м'яко набрала швидкість. Поряд сидять конво"iри, відчуття у мене дурне, ніби везуть розстрілювати на світанку… не хотіла б…
Варко мовчав. Солдати пошепки обговорювали нічну пригоду у підвалі. Виявилось, що в'язня можливо було зупинити відразу, лише пустити автоматну чергу по ногах. Але панове — бій скінчився, для чого усі ці розмови і припущення? Робота над помилками?.. Зараз у споко"i ви маєте можливість хвилинами обдумувати ді"i… А коли на роздуми часу не було?.. Тоді тільки рішучість Нака вас врятувала.
І наразі — два солдата у лікарні, та це добре, що лише два і що вони залишились живими, та ще помічник «спеціаліста» з загіпсованою щелепою буде з місяць "iсти тільки рідку "iжу.
Ми під'"iхали до місця, де нас з Гелом зупиняв Вогняний велетень. Тут Варко запропонував мені вказати дорогу далі, а я, виявилось, не запам'ятала жодного орієнтиру.
Варко побачивши мій розгублений погляд, прокоментував моє надзвичайне уміння орієнтуватись на місцевості сильним слівцем намагаючись не образити мене саму, і запропонував описати місце посадки. Я розповіла про рів, ліс і галявину, яка виявилась болотом. Варко зітхнув, подивився на мене, як вчитель на неука.
Та я ж не спеціально! Я дійсно не запам'ятала дороги, хіба я буду ризикувати Гелом? От чорт…
Та врятував мене Нак, він несподівано розсміявся і відразу пояснив причину свого сміху:
— Тут недалеко, біля міста лише одне місце, де маленьку річку зробили глибшою, щоб трохи осушити болото, я там рибу ловив з братом. Взагалі влітку це дуже людне місце, а вони там катер свій сховали! От прибульці!
Почувши це сміялись і інші солдати, та Варко припинив ті веселощі:
— Пильність хлопці, не забувайте кого веземо.
Я знітилась і подивилась йому у вічі, він відповів:
— Я твоєму дитячому личку більше не вірю.
«Ну і біс з тобою», — подумала я, не надто мені потрібна твоя довіра… Особливо під прицілом тих клятих пістолетів. Він ніби почув мо"i думки, бо криво посміхнувся, і погляд був лукавим. Та невже? Варко вважає, що може з нами порозумітись? Ні пане Варко, допоки на наших руках кайдани, а у ваших ті пістолети вам з нами буде важко порозумітись. Звільніть нас пане Варко, тоді і поговоримо.