Екологи, або Копроконська історія
Шрифт:
— Хіба тільки штучні люди здатні на таке? — дивувався Варко, бо мав надію, що лікар, врешті решт, зрозуміє його натяки.
І лікар зрозумів, та на секунду втратив можливість розмовляти, стояв відкривши рота і дивився на Варко ошелешеним поглядом. Варко чекав на відповідь. Лікар вагався, та здогади були надто дивними, щоб ними не поділитись, і вчений зміг з себе видавити лише:
— Ні, пане Ліро, цього не може бути…
— Хіба ви не вивчали всі ці дивні чутки, міфи і легенди з лікарем Коре?
Лікар Норе вже ніби нічого не чув і не
— Та ми ж "iх так і не знайшли… — Миттєва пауза і він швидко заговорив ніби сам до себе: — Так тому і не знайшли, ми шукали стародавні цивілізаці"i, казкові міста на захованих від людського ока планетах, та не могли і помислити, що вони можуть бути просто серед нас, і цей хлопчисько… Це диво, пане Ліро. Та я все ще не можу повірити, я мушу його детально оглянути…
— Я чомусь так і думав, — промовив Варко, присівши поруч з чужинцем.
Нак все ще тримав флягу у руці, був здивований поведінкою командира і лікаря. З цікавості аж нахилився уперед, аби чути усі слова що мимоволі злітали з вуст лікаря і ті які скупо кидав пан Варко. А Варко, взявши Гела за комір мокро"i сорочки, несподівано струсонув його і голосно крикнув: «Справжнє ім'я, солдате! З яко"i ти планети?!»
І говорити і дивитись Гелу було важко, тіло боліло, ніби тисячі кірідових голок проштрикнули його і застрягли у кожному м'язі, та він примусив себе розплющити очі, на обличчі навіть з'явилась якась подоба криво"i посмішки, і Варко почув відповідь, тихо та чітко:
— Гелард до Рідас, екологічна комісія Коаліці"i.
— Ти мала, вперта тварюко, — зі злим захватом проговорив Варко, — а якщо я знову поверну тебе до ціє"i ями?..
— То краще вже застрельте, — спокійно прошепотів Гел.
— До камери його, — наказав Варко, і відпустив ту мокру почорнілу сорочку, підвівся, і хотів було іти.
Та лікар зупинив його:
— Але ж, пане Ліро, ви ж самі розумієте! Я мушу його дослідити! Заради науки…
— Не кричіть, пане лікарю. Особливо про якісь там досліди. Нам потрібно поговорити наодинці, ідемо до вашого кабінету…
— Але ж, пане Ліро! — з відчаєм закричав лікар Норе.
— Лікарю це наказ, — гримнув на вченого політик Варко.
Гел лежав на підлозі загорнутий у куртку, немов мертвий. Нак важко зітхнув, дивлячись на в'язня:
— От дитина нерозумна, чому ж тебе сюди занесло? І саме я мушу з тобою оце зараз панькатись?
— Та візьми за патли, та тягни до камери, — порадив здоровань з підбитим оком, — чим це бісеня краще від іншо"i наволочі, яка тут сидить? Розумію, дівчисько — мале і гарненьке, я тобі навіть позаздрив, коли ти "i"i виніс… А цю сволоту треба б було ще й провчити. Хочеш, я його до камери закину, як
— Ото вже правда, віддай його нам, ми його затягнемо до камери. Потім тричі подумає перед тим, як стрибати по головам, як пустельний стрибунець, — розсміявся худорлявий солдат, який не брав участі у нічному побо"iщі.
— Дурні ви обидва, — промовив Нак, беручи легке, тонке тіло в'язня на руки.
— Це чому дурні? — вишкірився старший здоровань з підбитим оком, порівнявшись з Наком, пістолет він вже тримав дулом до долу. Цей старий дуже поважав Старшого солдата Нака, не раз вони були разом у бойових операціях. Нак витягнув напівживого здорованя з палаючого бронетранспортера, тому здоровань був йому зобов'язаний життям, до того ж вони були друзями: — Чому дурні?
Молодший теж зацікавлено подивився на старших солдат, а четвертий, зовсім ще хлопчисько, взагалі мовчав, його б ніхто не слухав, він тільки-но був зарахований до спеціального загону і права голосу не мав.
— Тому дурні, що не слухали розпорядження командира, в'язень має бути поки цілим, бити його не можна, — відповів "iм Нак.
Нак приніс Гела до нашо"i тюремно"i камери, загорнутого у військову куртку, обережно поклав на настил. Подивився на мене, перелякану, співчутливо, і віддав мені фляжку з медичним спиртом. Порадив:
— Змусь його ще випити і, не знаю… може розітри його, чи що там потрібно в таких випадках.
Потім зняв з Гела всі кайдани, і вийшов з камери залишаючи нас вдвох.
Я допомогла брату лягти на спину, обняла обхопивши сво"iми маленькими руками його плечі і голову. Пробувала зігріти, та все було марно.
Не ті ми зараз, якими були колись.
Варко зайшов до лікарського кабінету, сів за стіл, біля стіни. Мусив все обмислити… Найкраще це робити там, де не нема телефонів і ад'ютантів, де ніхто не заважає.
Лікар, щоб заспоко"iтись, заходився готувати чай. Пристрій для кип'ятіння води у нього давно зламався, новий він так і не замовив (як завжди, брак часу, тим більше ненавидів заповняти усілякі там папірці), тому кип'ятив воду за допомогою двох лез, сірників, ниток і дротиків, та ще й у баночці з-під якихось консервів. Варко дивлячись на це творіння самодіяльно умільця, та на почорнілу розетку, посміхнувся сво"iм думкам: «Якщо у підвалі буде пожежа, не потрібно буде проводити розслідування…»
Вода закипіла. Лікар дістав з шухляди два старих горнятка кинув туди по парі листків тапірго і залив окропом. Теж сів і, обхопивши долонями своє горнятко, подивився на Варко чекаючи обіцяно"i розмови.
Варко підтягнув своє горнятко до себе, спостерігав, як вода забарвлюється червоним кольором.
Але лікар зненацька оговтався, у нього виникла здогадка, яка все перекреслила, і сподівання, і радість відкриття:
— Але ж, пане Ліро… я чув що "iх двоє, брат і сестра… А у стародавніх так не буває. Не буває, щоб були брати чи сестри…