Екологи, або Копроконська історія
Шрифт:
Зійшло «сонце», небо стало світлим, піднявся легкий холодний вітерець.
Солдат на ім'я Гарт увійшов до старого катера, щоб знову завести двигун, який Гел так довго не міг заглушити, даремно, хоча, хто його знає, може і впорається.
Варко сів на переднє сидіння, напевне, щоб мене не бачити.
Нак поряд. Я не помітила, як заснула, притулившись до рудого солдата. А Довгий накрив своєю курткою мо"i ноги.
Прокинулась я вже на подвір'"i палацу. Нак відніс мене сонну назад до підвалу, обережно зняв кайдани, забрав куртку пана Варко,
Варко зайшов до свого кабінету. Після безсонно"i ночі він почувався дуже втомленим, страшенно боліла голова. Виникало велике бажання послати подалі ненормальних екологів-калтокійців, які мабуть зачарували і його людей. Послати також президента — «завойовника Світу» і разом з ним міністра-ката, що втікає, як тільки щось починає загрожувати його безцінному здоров'ю.
Варко сів за свій робочий стіл, покритий синім сукном, поклав руки на м'яку тканину, а голову на руки, і ніби провалився в небуття, як мрець у могилу, де темно і нема ні майбутнього, ні теперішнього, тільки вічна густа непрониклива темрява, де немає снів.
Та пролунав телефонний дзвінок, який змусив Варко повернутись у реальність. От якби знайти ще у собі сили розплющити очі, та простягнути руку, взяти слухавку і заговорити… Дзвінок не вщухав і Варко змусив себе підвести голову, першим імпульсом було зіштовхнути телефон зі столу, та втримався і, зціпивши зуби, взяв слухавку, приклав "i"i, червону, до вуха і промовив:
— Я тебе слухаю…
В слухавці щось забелькотіло, а потім істеричний голос пана міністра з погано прихованою злістю запитав:
— Що ти пригнав до ангару?!
Варко посміхнувся. І помислити не міг, що злість міністра буде для нього такою втіхою:
— Те, що ти так хотів побачити…
— Я хотів бачити калтокійський бойовий катер з надновим гравітаційним двигуном і повним набором сучасного озброєння, я хотів побачити той клятий біологічний комп'ютер, який сам може розробити стратегію бою! — кричав міністр, голос його зірвався, він почав кашляти.
— Е ні, друже, — аж надто лагідно відповів Варко, він розвернувся на своєму міністерському кріслі і тепер з насмішкою розглядав портрет Такароне на стіні, - ти хотів бачити катер, на якому прилетіли екологи, і судячи з твого нервового крику, він перед тобою, сво"i претензі"i будь ласка тримай при собі, - і Варко поклав слухавку поряд з червоним телефоном.
Міністр промовив довгу нецензурну тираду, згадав усіх: і пана Варко, і його підлеглих, ще вимагав негайно розстріляти прибульців. Телефон, і без того червоний, почав ніби потроху нагріватись.
У Варко зникла сонливість а настрій піднявся, він тихенько запитав у портрета президента: «Що Такароне? Як вони тебе? І я думаю, це ще не всі "iх сюрпризи. Ти ж за власним бажанням притягнув калтокійську заразу на нашу планету… А я поспостерігаю…». Міністр, ще горланив у слухавці. Варко викликав ад'ютанта і попросив принести каву, та пігулки від головного болю.
Я
Охоронець подивився на мене, як на ідіотку, знизав плечима і пішов до внутрішнього телефону на стіні, щось сказав у слухавку і повернувся на свій пост. Я дивилась на нього з надією і відчаєм, він знітився і співчутливо промовив: «Як звільниться, прийде…»
І Варко прийшов. Зайшов до моє"i камери. Навіть страшний пістолет з кобури не виймав.
Охоронник зачинив грати за його спиною, відійшов у тінь, залишивши нас на самоті.
Я сиділа, загорнувшись у ковдри, та мені все одно було холодно.
Варко мовчки сів поряд, трохи згорбився, нахилив голову, уважно дивився на мене, великий, сильний і якийсь нещасний, ніби за цей день постарів на десятки років, він тихо і спокійно запитав:
— Чому ти репетуєш на весь підвал?
— Він помирає, - відповіла я, ледь не крізь сльози.
— Ви спілкуєтесь на відстані? — Варко не запитував — стверджував.
— Якщо я буду відповідати на ваші запитання, ви витягнете Гела звідти? — тихо питала я, ніби не почувши запитання.
— Гел, — повторив Варко ім'я мого брата, — це ім'я йому підходить — Гел… А ще ти обіцяла відповідати на усі запитання? Я вже запитав — про телепатію. А ти не почула.
— Ми близнюки — я відчуваю його, — прошепотіла я.
— Близнюки… — Варко саркастично посміхнувся, — я помітив що ви близнюки. Та твоя істерика вказує на впевненість у тому що він помирає, а не про якісь там ефемерні відчуття близнюків, — і дивлячись мені у очі, - а я теж дещо відчуваю. Наприклад, що ви читаєте мо"i думки, хоча до цього часу я вважав такі здібності нісенітницею.
Я теж не відводила погляду, а він чекав, чекав що я почну хоч щось говорити, я мовчала. Його погляд став гострим, а саркастична посмішка зникла, рота перекривила гримаса зневаги:
— Тво"i обіцянки, дівчино, нічого не важать. Ти плачеш і тобі шкода брата, та ти зовсім не хочеш йому допомогти. Думаєш розчулити мене відчаєм, чи дівочими сльозами?
— Так, я трохи володію телепатією, та ваші думки не завжди можу прочитати, — відповіла я, тепер вже розглядаючи пропалену цигаркою дірку у старому матраці.
— Це вже трохи нагадує діалог, — Варко знову посміхнувся і вже ніби знущаючись запитав: — А чому ти не завжди можеш прочитати мо"i думки?
— Їх хтось блокує, - я все ще вивчала стару дірку у старому матраці, аби тільки не дивитись йому у вічі.
— З тебе кожне слово потрібно витягати…
— Хтось з ваших.
— Хто? — він таки виказав нетерпіння, і я зрозуміла, що Варко мало що знає про цю справу. Але мені потрібно ще й дізнатись, що він знає. Отако"i…
— Не знаю, думки ж блокують. Доступу до них у мене нема.