Екологи, або Копроконська історія
Шрифт:
— Оце потрібно передати пану Варко. Читати забороняється.
Лікар вийшов з камери. Йшов, мислив і не міг зрозуміти, чому люди не можуть просто жити і радіти життю? Чому, коли він майже знайшов те, що шукав впродовж життя — мусить мовчати… І ще не розумів він, лікар і вчений: чому, коли з'явилась можливість кричати усім, що він не божевільний, він мусить мовчати… Заради чого?!!
Нак сховав папірець до кишені, ще раз поглянув на нас і, нічого не кажучи, вийшов.
Ще один день закінчився, коли три здорованя в чорних масках і чорних
Добре, хоч рук за спину не заламували, вважали що ми і так надто слабкі, аби пручатись.
Підв'язали мотузками наші злощасні штани і виштовхнули у коридор, все це мовчки. Від того "iхнього мовчання було моторошно.
Я тоді зрозуміла, що були ці солдати дужі, надто дужі, як для простих смертних. А коли один з них стягнув волосся Гела в хвіст і продемонстрував ребром долоні, як він його відріже, я здогадалась — доля знову звела нас з нашими ворогами — Лідеанцями
І ноги мерзнуть на бетонній підлозі, і одяг Гела ще мокрий. І Лідеанці… з тими пістолетами… Ну, що ж… догралися, я у відча"i…
Нас заштовхали до кімнати для допитів.
Я розгубилась, хотілось відволіктись від реальності, от і подумала: «А може була колись ця кімната заставлена дубовими бочками з добрим вином, і те вино тут роками вистоювало у тих бочках і як гарно, мабуть, було б сидіти за великим дубовим столом у такому підвалі, поряд з тією великою дубовою бочкою, пити холодний благородний сяючий у світлі свічок, напій, і відчувати як по всьому тілу розливається веселе тепло, та насолоджуватись спокійною годиною і гарною розмовою з лицарем, який повернувся з завойовницьких походів і теж навчився цінувати життя. І от би на мені був хутряний плащ…»
Та на жаль, не було ні бочки, ні лицаря, ні хутряного плаща. Зате був стіл і заплямований кров'ю табурет, під товстим залізним ланцюгом та яскрава лампа під зеленим абажуром. І ще був стілець біля столу звичайний на чотирьох ніжках, поряд з тим страшним табуретом. А на столі лежали фото-кіно-камера виробництва Пайри, і телепа-передавач, теж звідти.
І… на власні очі це було бачити набагато страшніше.
А ще був міністр, та він нікого вже не хотів у ту ніч допитувати він навіть не бажав того допиту спостерігати. Та й голова йому боліла.
Пити треба менше, пане міністре, то й голова так боліти не буде, а може, дійсно Гел занадто сильно приклав чоботи ката до голови того дурного міністра.
А ще там був сам президент Такароне. Він поспішав завершити задумане? Вважав, що сам зробить все якнайкраще.
І пан Варко теж був. Хоча президент волів би тіє"i ночі у тій кімнаті не бачити пана Варко. Та діватись "iм було вже одне від одного нікуди… І президент думав, що може, воно й добре буде, якщо втовкти Варко пикою у кров тих клятих калтокійців, щоб по вуха, щоб не смів навіть потім пан Варко і помислити про зраду.
А ще я тоді зрозуміла, що пан Такароне, президент планети Копроконе, добре знає процедуру допиту, знає він, що допитувати людину
І я тоді спати хотіла… І я не хотіла бачити тих серйозних людей. А Гел взагалі ще не зовсім отямився після ями.
І ні Нака, ні Довгого, ні навіть того сердитого солдата з підбитим оком там і тій кімнаті не було, нікого з тих, до кого ми вже навіть звикли. А ще я знала що Варко нас не захистить, для нього головне було дізнатись те, що йому ще невідоме щодо планів Такароне і Корде. Мене це теж цікавило та цікавило ще до того, як я потрапила у ту кімнату. Бо у тій кімнаті всі думки повилітали з голови, і у мене була лише одна думка аби все скоріш закінчилось.
Лідеанці штовхнули нас до стільців, змусили сісти.
Президент сів за стіл — серйозний, як вчитель.
— Добрий вечір, панове екологи, — ввічливо, насміхаючись, привітався Такароне.
— Дійсно… добрий, — в'"iдливо буркнув Гел, — тільки вже ніч.
Я сиділа, і мовчки розглядала найновітніші камеру та передавач на столі.
— Добре, ніч, — самовдоволено відповів президент, — і якщо ви станете трохи поступливішими, то ми швидко зробимо заплановану на сьогодні роботу, і ви підете спати.
— Яку роботу? — запитав Гел, його погляд став гострим, як лезо з катер-тоола.
Президент, посміхнувся, гнів в очах Гела був йому добрим знаком:
— За допомогою цих пристро"iв ви встановите зв'язок з вашим командуванням, аби я міг порозмовляти з котримось з тих, хто прийме моє невеличке замовлення.
— З яким командуванням? — зухвало запитав Гел.
Це запитання могло тільки розсердити президента. Але ні, він посміхнувся, дістав з внутрішньо"i кишені пластикову газету, розгорнув "i"i і поклав на стіл, щоб Гел міг прочитати. Я теж подивилась на той аркуш. В очі кинувся заголовок статті: «ФАТАЛЬНА ПОМИЛКА ПІЛОТА?» і фотографі"i обгоріло"i основи пасажирського корабля, на фоні планети. У статті написано що корабель 47С — що йшов рейсом Копроконе-Ракірла був збитий невідомим космічним об'єктом. Спеціальною комісією було виявлено: ця космічна катастрофа не що інше, як добре спланований терористичний акт підпільно"i організаці"i, котра вирішила таким чином призвести до конфлікту Копроконе і Коаліці"i. Адже на тому кораблі на Ракірлу поверталась екологічна комісія, надіслана Коаліцією для перевірки екологічного стану Копроконе на передодні вступу Копроконе до Коаліці"i.
А у куточку невеличкий некролог і маленька фотографія тих двох вікторіанців.
— Тепер екологічно"i комісі"i не існує, - посміхався президент, — і я хочу поговорити з калтокійськими найманцями.
Гел з сумом подивився на цього привітно-усміхненого чоловіка, і тихо запитав:
— І що ви хотіли від тих калтокійців?
— Про це я буду говорити з тво"iм командуванням, хлопчику, ти тільки встановлюєш зв'язок і смиренно виконуєш роль покірного заляканого заручника, — відповів президент Такароне.