Екологи, або Копроконська історія
Шрифт:
Інту"iція підказувала недовірливому Пану Варко, що на цей раз моя відповідь правдива. Він дістав з кобури чорний блискучий пістолет, і суворо запитав:
— Чому вас так лякає ця зброя.
— Вона дуже небезпечна, — я засумнівалась, чи можу я розповісти йому всю правду про дію кіріду. Адже Варко не вагаючись випустить у нас ці кулі коли виникне потреба.
— Небезпечна для кого? — сьогодні пан Ліро був таки більш терплячий ніж нетерплячий.
Але у мене була паніка. Я не могла продовжувати цю розмову, не могла бути спокійною, чомусь
— Може ви накажете щоб перевірили ту яму, я ж його не чую…
— Накажу, та мусиш дати відповідь.
— Ці кулі вбивають, куди б не потрапили. Це ж кірід! — я не помітила, як шепіт перейшов у крик.
— Чим особливий цей кірід?
— Невже ви не розумієте, я не можу спокійно відповідати на ваші запитання, коли він там!
— А мені і не потрібно, аби ти спокійно відповідала, — жорстко мовив він, — мені потрібно, щоб ти говорила правду. Що таке кірід?
— Особливий метал, сплав каатер-толлу і іріда, форми йому можливо надати тільки під час первинно"i обробки, поки ці два метали, з'єднавшись, не охололи. Після охолодження він… — я пробувала пояснити, та нервуючи не могла підібрати потрібних копроконських слів, затиналась, — цей метал найтвердіший, його структура вічна, ні кристали, ні кислота, ні інший, будь який метал, не залишають подряпин навіть на молекулярному рівні, це вічний метал.
Я розповідала, тільки про фізичні властивості кіріду та не згадувала, що на цей метал взагалі ніщо не впливає, не тільки магія, а й уміння керувати матерією взагалі, кірід він, чомусь, поза матерією, де б він не був — він найосновніший, поглинає всі імпульси тіла і душі.
Тому, щоб не дивитись на той пістолет, бо він притягував до себе мій погляд, ніби був змією, я зосередилась на дірці у матраці. Навіть відтягнула край кігтиком і подивилась на те сіре і збите, що наповнювало старий матрац.
Варко слухав. А потім несподівано вхопив мене за руку. Я хотіла висмикнути, та він тримав міцно, а ламати йому пальці зараз не потрібно, тим більше, він підняв пістолет на рівень мого обличчя, змусивши мене заклякнути. Потягнув мене за руку, виявляється для того, щоб уважно подивився на кінчики мо"iх пальців.
— Це ж кігті? — здивувався він.
— Ми ж вікторіанці, у нас така форма нігтів, — бовкнула я, розглядаючи дуло темного пістолета.
— Ти знову почала сво"i шпигунські ігри? — розсердився Варко. — Я зустрічав вікторіанців, у них людські нігті. А ви часом не нодійці?
— Ви вірите у казки? — я розуміла, що цим питанням можу тільки зашкодити Гелу, та погодитись з тим, що ми нодійці, все одне, що зізнатись у тому, що ми калтокійці. Хоча, яка вже різниця.
— Вже починаю, — сердито відповів Варко, — я витягну вашого брата з тіє"i ями, та не тому, що ви розчулили мене сво"iми сльозами, а тому, що він повинен оклигати до наступного допиту. Ціє"i ночі наш президент буде сам з вами говорити.
Я відкрила рота… Новина вкрай неприємна.
Нак отримав наказ: в'язня витягти
Лікар тупцював слідом за величезними широкоплечими солдатами, і перспектива ще раз зустрітися з навіженим хлопчиськом йому, м'яко кажучи, була зовсім не до вподоби…
Нак відчинив двері, потім люк, зазирнув до ями, скривився, ніби йому допікав зубний біль, в'язень був непритомний. Не вагаючись, рудий солдат підхопив те мокре, закуте кайданами, тонке тіло попід руку, і витяг з ями. Всі хто був поряд полегшено зітхнули.
Лікар присів поруч, з в'язнем, що лежав лицем у підлогу, бо руки були сковані за спиною, торкнувся холодного зап'ястка, просунувши пальці під залізо кайданків, послухав слабке серцебиття, розгублено рахував інтервали між ударами серця, інтервали тягнулися що не менще як секунд десять. Лікарю стало соромно, адже коли йшов сюди, мимоволі бажав смерті цьому нещасному юному чужинцю.
Солдати пам'ятаючи наказ, таки тримали того чужого на прицілі пістолетів, а лікар мав власну думку щодо збро"i, націлено"i в його бік, бо відстрибнути він, лікар, навряд чи встигне, так болять коліна.
Гел застогнав, якось по-дитячому, безпомічно.
Нак бачив, лікар розгубився, сердито відсторонив світило копроконсько"i медицини (що теж колись був в'язнем ціє"i тюрми і зараз в'язнем залишався) і, здерши з себе теплу куртку, загорнув чужинця. Наказав другому солдату підтримати, як він висловився: «Це нещастя», зняв з пояса флягу зі спиртом, вийняв зубами корок і приклав флягу до рота чужинця. Гел відчувши запах спирту, спробував відвернутися, пам'ятав це пекельне пійло ще з першого допиту, та з Наком не так легко було сперечатись, особливо коли на спротив сил вже не було.
Тихо підійшов пан Варко, помітив зблідлого лікаря і запитав:
— Він живий?
— Поки живий, — відповів лікар, — серцебиття надто сповільнене.
— Він молодий, серце мусить витримати, — запевнив Варко лікаря.
— Ой, пане Ліро, не завжди молоді сильніші від старіших…
Нак, вхопивши Гела, за підборіддя влив йому спирту до рота, примовляючи:
— Та пий, дурню, тобі ж краще буде, зігрієшся, я ж знаю, як тобі зараз боляче, пий, буде легше, от навіжене вперте щеня.
Варко здивовано дивився на гладенькі смагляві п'яти і пальці ніг Гела, зненацька запитав:
— Лікарю, а як зазвичай виглядають люди, коли "iх витягають з ціє"i ями, ну, скажімо за три години?
Лікар ще не зрозумів суті питання, тому перепитав:
— В якому сенсі?
Варко посміхнувся, і пояснив:
— Вас не дивує, що провівши у холодній воді дванадцять годин, це створіння… ну, наприклад, навіть не посиніло?
— Я… Мене… Отако"i… А дійсно, — лікар захвилювався, зняв окуляри, дістав з кишені хустинку, протер ті окуляри, вдягнув "iх на свого носа, і здивовано запитав, — невже він андро"iд? Чи кіборг? І не дивно, такий досконалий…