Екологи, або Копроконська історія

Марковская Алла Анатольевна

Президент сидячи на підлозі схопився за другий пістолет, та його руки так тремтіли, що він не міг натиснути на гашетку. Гел відчував, у голові запаморочилось, та мусив вибити і другий пістолет з президентських рук, і було б добре зламати правителю пальці, аби ще з місяць пан Такароне за зброю не хапався. Та кірідові кулі з голчастого пістолета пана Варко зупинили мого брата. І хоч Варко стріляв у ноги… І було лише три постріли…

Гел впав, його тіло від болю вигнулось. Я спробувала підхопитись та мені було щось таки зламано, ноги не слухались і я впала знову підвелась на руках, напевне погляд у мене був… бо Варко глянув на мене винувато, і зі

злістю плюнув на підлогу, проговорив крізь зуби:

— Навіжене, дурне хлопчисько…

Такароне, важко дихаючи підвівся спираючись об стіну, торкнувся подряпаного носа (напевне і йому боляче), подивився на поранених лідіанців, наказав покликати лікаря, підійшов до в'язня, що лежав ніби мертвий на підлозі. Ноги Гела пошматовано кірідом, штанини у крові, він все ще в наручниках — не вистачило сили "iх розірвати, маленькі кігті вп'ялись у підлогу. Пан Такароне зі злістю подивився на руки Гела, і став на них, натиснув з усіє"i сили армійським черевиком, підкованим залізом, кістки таки затріщали. Гел здавлено скрикнув. Такароне навалився всією масою тіла на ту ногу, що давила руки Гела, з-під президентського черевика потекла тоненька цівка крові. Вельмишановний процідив крізь зуби:

— Голосніше кричи. Я не чую.

Моє серце запекло, ніби облите кислотою.

Варко стояв біля мене, наче скам'янілий.

Міністр полегшено зітхнув, відірвався від стіни і сів за стіл.

Президент продовжував тиснути на руки Гела примовляючи:

— Кричи, сволото…

Гел відчув, що тріщить ще й зімкнута від болю щелепа. Такароне не дочекався криків в'язня, крутнув підбором, прибрав ногу, подивився: пальці він Гелу таки зламав… Присів біля чужинця, трохи здійняв його, за волосся, та той втратив свідомість, президент вилаявся, відпустив те довге закривавлене волосся, з огидою витер кров зі сво"iх рук, в армійські штани.

Я спробувала підвестись — не змогла, ноги не слухались, голова йшла обертом. Варко допоміг мені, заніс мене до брата і всадовив поруч, схилився і попросив пошепки:

— Тільки ти не роби дурниць, погоджуйся на все, я спробую вас врятувати, — і рефлекторно погладив мене по волоссю, прибрав пасмо з лиця. Я обняла Гела, спробувала трохи підняти йому плечі і голову, але він здався мені чомусь дуже важким, і руки у мене закуті. Я ледь не заплакала, як звичайне дівчисько.

Втомлений президент сів на стілець, закинув ногу на ногу, обіперся ліктем об стіл, ліниво наказав:

— Корде дай "iй до рук передавач і увімкни камеру, — і відійди, — Дівчинко набирай код. Бо бачиш, я людина неврівноважена.

Міністр важко підвівся, повернув до нас с Гелом вічко камери, взяв передавач, підійшов і тицьнув його мені до рук.

У мене тремтіли руки. Передавач став слизьким від крові, я не відразу зуміла набрати потрібний код корабля Джарека. А потім датчики на невеликій панельці приладу блимнули, і президент узяв зі столу мініатюрний навушник з мікрофоном, що перетворюють голос у телепатичні хвилі.

От ми почуємо, потім, коли чи якщо виберемось з цього усього, нарікань і повчальних лекцій від капітана Джарка.

Тиша, всі затамували подих. Особливо Варко. А мені вже було все одно, що той президент хоче від калтокійців. Бо все одно він нічого не отримає…

— Ви бачите картинку? — запитав копроконський президент у мікрофон.

Напевне йому щось відповіли. Бо він продовжував: «Це ваші люди?» Знову пауза, і президент посміхнувся: «Добре що ви "iх відразу впізнали. Бачите вони поки ще живі… Я пропоную вам можливість відпрацювати "iх».

Знову пауза і наступне речення: «Я можу зустрітись з вашим генералом чи адміралом? Чи, як ви там "iх називаєте? Тан-лардом?..» — Йому напевне відповіли те, чого він не чекав (у капітана Джарка є гумор та він зовсім чорний), Такароне помітно обурився, аж рота роззявив: «Це переговори, офіцере. Мусите розуміти, що ризикуєте життям ваших солдат… Ось так вже краще… Зустрінемось ми на нейтральній територі"i — на Ракірлі. Деталі повідомлю індивідуально. Кому? Та напевне вже тому, хто прилетить на переговори… З вами приємніше розмовляти, ніж з вашими людьми. Для подальшого спілкування запишіть код мого передавача… 854а305… Трохи спокійніше офіцере… ви і так наговорили на зайвий постріл. Вирішіть це питання якнайшвидше, бо я почну різати ваших людей на шматки».

Такароне посміхнувся і відключив передавач.

А я запам'ятала той код.

З'явився блідий лікар. Президент зневажливо наказав:

— Займіться мо"iми людьми. Лідеанців потрібно прооперувати і допомогти відновитись.

Варко несподівано тихо попросив у лікаря:

— Лікарю, дайте мені джгут і шприц з адреналіном.

Прибіг медбрат, ледь бідолага не проспав виклик, очі у нього червоні і заспані.

Прийшли солдати з команди Варко. Нак посміхнувся, коли побачив лідеанців на підлозі. Лідеанець з перебитим носом сів, зняв скривавлену маску. Другий, поранений кірідовою скалкою у горло, отямився і застогнав. Той, що отримав удар в живіт, все ще лежав, немов мертвий.

Лікар простягнув Варко джгут і шприц з адреналіном. Варко присів поряд з нами, він відчував майже фізичний біль, а я наче на власні очі побачила, як колись, років двадцять назад, у звичайній вуличній бійці загинув його син: захищав кохану. У той страшний вечір Варко вибіг на вулицю, де на плитах тротуару сиділа незнайома дівчина і плакала над його сином, що лежав нерухомо, наче манекен, і нічого не можна було вдіяти. Та й медицинська машина дуже тривалий час не при"iжджала… І тепер Варко розумів — ніхто, крім нього, не буде рятувати Гела. А я прошепотіла: «Пане Варко, у нього численні внутрішні кровотечі, це ж кірід, і адреналін не допоможе». Який у Варко був погляд… Ніби він знову переживав смерть свого сина. Відповів мені теж пошепки: «Його серце ще б'ється, його можна врятувати».

Президент знизав плечима, і промовив до Варко: «Дозволь йому спокійно померти, годі вже. Ця маленька жива і достатньо. Поверніть "i"i до камери».

— Як скажете, пане президент, — з гіркотою відповів Варко.

Вперше Варко назвав Такароне паном президентом, і Такароне це не сподобалось, пам'ятав, що копроконська армія віддана Варко, спробував загладити конфлікт: «Якщо виживе, забирай його у Долину, але він тобі не буде за сина, вовченя ніколи не стане вірним псом».

Варко не відповів. Президент зітхнув і вийшов, за ним пішов геть і міністр.

— Викликай літак з Долини, і нехай лікар Коре прилетить сюди! — тихо наказав Варко Наку.

Тюремний лікар тільки-но закінчив операцію лідеанцю, що проводив "i"i прямісінько на столі кімнати допитів, він щойно зумів вийняти з горла лідеанського найманця тоненьку і невловиму темну кірідову скалку. Така майстеність мене здивувала лише згодом, коли я згадувала ці поді"i"i, у той момент я не звернула на те уваги, бо бачила лише напівмертвого брата і його зламану руку. А лікар тільки-но наказав своєму помічнику зробити перев'язку, коли почув ім'я — Коре і вкляк, здивовано пошепки запитав: «Він тут?»