Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
Шрифт:
А тимчасом, вона була «драгомановкою» не просто за традиційно вилічуваним списком поглядів та орієнтацій («європеїзм», космополітизм, лібералізм, соціалізм тощо…), а в тому сенсі, в якому Платон був «сократиком» (драгомановське навчительство, і не тільки щодо Лесі, було взагалі сократичного типу, він не «викладав», а «заражав собою»), — крізь більшість її інтелектуальних та духовних пошуків, наче водяний знак, проступає колись заронене початкове зерно дядькової ідеї. «Від Драгоманова» родом і вся її історіософія (це для нього, завзятого англомана й прудоніста, «східноєвропейського втілення духу Джона Стюарта Мілля» [469] , історія людства була історією сходження людини до свободи [470] ), і її гностицизм (Драгоманов був чи не найкваліфікованішим у нас і досі релігієзнавцем-єресіологом, ба більше — як доводить І. Лисяк-Рудницький, свідомо робив ставку на єресіяк на єдино продуктивний для України «третій шлях» духовного розвитку, альтернативний і «духовбивчому» офіційному православ'ю, — котре ненавидів не менш палко, ніж згодом його небога, — і матеріалістичному «нігілізмові» контівського та марксівського штибу [471] ), — і взагалі, на добрий лад, серйозному історикові філософії (сподіваюсь, що такий цій темі коли-небудь трапиться!) треба б вивчати Лесю Українку й Драгоманова «одним пакетом»: саме при порівняльному аналізі ці наші «Сократ із Платоном», Учитель і Учениця, розкриваються найглибше, прецікаво підсвітлюючи себе навзаєм… Я, звісно, не маю мегаломанської амбіції замахуватися тут на подібну ескападу — мені залежить тільки й виключно на духовній генеалогії Лесиного «українства», котре так само родом «від Драгоманова». І позірно безневинне «українці, бо ми такими єсьмо» — це, другим планом, ще й заява, складена Українкою Українцеві від імени його молодших послідовників — од тих «всіх єліка суть од Драгоманова» [10, 202], чиї лиця й обриси (та навіть і просто кількість!) також для нас уже на відстані століття невидимі й нерозрізняльні.
469
Лисяк-Рудницький І. Цит. праця. — С. 309.
470
На цю тему див: Андрусяк Т. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини).— Львів: Світ, 1998.
471
Див.: Лисяк-Рудницький І. Цит. праця. — С. 307—309. Сам М. Драгоманов, за багатьма ознаками, був найближчий
«Українство» її, отже, — тожсамість, в істоті, суто аристократична, спадкова — «переємство титулу по боковій лінії», причому, нотабене, не в одному коліні: подібно як Лариса Косач уважала себе дядьковою «духовною дитиною», Михайло Драгоманов уважав себе прямим спадкоємцем «українського декабризму» (sic!) — Товариства об'єднаних слов'ян, членом якого був уже йогодядько, а Лесин двоюрідний дід — померлий на засланні прапорщик Полтавського полку Яків Драгоманов. «Вимкнене» з цього генеалогічного ланцюга, ім'я Українка «погасає», тратить усю свою смислову стереоскопічність і робиться пласким, таки справді, наче графа в анкеті. Час тепер повернути йому його загублену «четверту координату» — діахронічну, «вглиб» історії, — та поглянути очима самої Лесі Українкина її «предківський спадок» — зокрема й на всіх тих «подданных русского императора» [472] , які, з точки зору панівної й до сьогодні історіософської доктрини, кажучи словами незмінно в цьому питанні уїдливого І. Франка, «з давен-давна любили бігати на службу чужим богам» [473] .
472
Пор. у М. Драгоманова: «Ми хоч і родилися від «подданных русского императора», але не є «руськими» <…>. Ми — українець» (Драгоманов М. П. Терроризм и свобода, муравьи и корова. Ответы на ответ «Голоса» // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. — Т. 2. — С. 287).
473
Франко І. Передмова(до видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів. — Том І. Апокрифи старозавітні») // Франко І. Зібр. тв. — Т. 38. — С. 8.
На цій самій народницькій ідеологічній хвилі було в нас на початку 1990-х упроваджено до шкільної програми й «Бояриню» — в супроводі не вельми врозумливих коментарів, що «у драмі осуджується компроміс боярина з власною совістю» та «трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам, як він, Москва не вірить» [474] (слід розуміти, якби «вірила», то становище було б менштрагічним? — О. З.). Поруч із «Лісовою піснею», ще одна п'єса «на українську тематику» (а їх у Лесі Українки і всього-то дві — з двадцяти!) слугувала немовби сертифікатом авторчиного «українства» — і звільняла таким чином від необхідности над тим українством якось рефлексувати. У висліді якраз «Бояриню» ми читаємо вкрай неуважно, бо не така вже вона, на історіософську мірку беручи, «schwarz und weiss». Лесі Українці залежало в ній не лише і, либонь, навіть не стільки на тому, щоб, висловлюючись по-драгомановськи, «„утерти“ носа Москві» [475] , як то здається на поверховий погляд (українсько-російський культурнийконфлікт у цій драмі — то окрема тема, до якої нам ще доведеться вертатися), скільки на тому, щоб дата голос на цьому суді історії таки безпосередньо предкам, тій самій козацькій старшині, котру народницька історіографія вже була ославила «рабами, подножками, гряззю Москви», — як персонажам уже не сатиричним, а трагічним (у давньогрецькому сенсі слова — коли трагічний герой є жертвою фатуму).
474
Хропко П. Українська література… — С. 293.
475
Таку мету ставив собі М. Драгоманов, за його власним зізнанням, у розвідці «Пропащий час», присвяченій Переяславським угодам 1654 р. і їхньому впливу (під кожним оглядом деструктивному, як він доводив) на розвиток української цивілізації. Леся Українка восени 1902 — взимку 1903 pp. заходилася продовжити дядькову працю в цій галузі — у задуманій і початій (невідомо, чи закінченій, бо досі не знайденій) «історично-безсторонній», за її словами, брошурі під умовною назвою «Наше життя під царями московськими…» (план викладено в листі до М. Кривинюка з м. Сан-Ремо від 13.11.1902 p., див.: Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 642—645). В кожному разі, ясно, що «втирання носа Москві», якби й належало до її пріоритетів (а воно до них не належало, її діалог з імперією відбувався в далеко складніших і субтильніших формах!), то хіба в царині публіцистики, — але не художньої творчости.
Що тут був для неї мотив глибоко особистий, кровний, знати вже й з імени головного героя: Степанами по обохлініях, косачівській і драгомановській, звали двох патрілінеарних прапрадідів Лесі Українки, які на час Катерининської дворянської реформи [476] були ще в лавах гетьманської старшини — т. зв. Значного військового товариства (до стану людей, за тодішньою номенклатурою, «значних» належать і всі герої «Боярині» — у вступній ремарці щодо Перебійного це спеціально наголошено). СтепанВасильович Косач, бунчуковий товариш (як пише 3. Когут, за реєстром 1763 р. їх налічувалося всього 221 — це були вершки гетьманської аристократії [477] ), маршалок Погарської шляхти, 1767 р. брав участь у виборах до Катерининської Законодавчої комісії, — а вже син його одним із перших, бо ще 1784 p., кажучи словами героїні І. Кочерги, «одібрав чин» [478] , — за імперською «Табеллю о рангах» до смішного мізерний: «майорський», колезького асесора [479] . Про політичну позицію значкового товариша СтефанаДрагомана, який «підписувався ще грецькими літерами» [480] (отже, в українській транскрипції, також Степана), нам нічого не відомо, постать у гетьманській ієрархії задрібна (хоча його правнучка не без гордощів відзначає, що Драгоманови десятки років судилися з самими Розумовськими і остаточно, вже в поколінні Лесиного діда, таки виграли процес [481] !), — але невдовзі долучене до родинного прізвища закінчення «-ов» свідчить, що й по цій, «полтавській» лінії, так само як і по «чернігівській», предки Лариси Косач кооптувалися в імперське дворянство коли не серед перших, то принаймні в основному потоці «всіх порядочних людей» — власне «при Рум'янцеві-Задунайському», — а вже покоління Лесиного діда в повному складі подалося до Петербурга «на ловлю счастья и чинов», хронологічно випередивши навіть Ніколєньку Гоголя…
476
Є рація згадати, що такий самий метод інкорпорації колоніальної еліти в імперську було через півстоліття повторено в Росії й щодо аристократії польської: після поразки польського повстання 1830 р. (український аналог — зруйнування Січі) Микола І видав подібне Катерининській «Грамоті» «Положення про дворянство 1836 р.». За наступні 15 років ним скористалася досить значна частина польської шляхти (див.: Список дворянам Царства Польского, с приобщением кратких сведений о доказательствах дворянства / Spis szlachty Kr'olewstwa Polskiego, z dodaniem kr'otkiej informacji о dowodach szlachectwa. — Warszawa: Druk. Strabskiego, 1851), що зрештою й породило в польській історіософії теорію «валленродизму» (патріотичної зради). Так що не варто вбачати в масовій асиміляції непорівнянно слабшої(до того ж в інші історичні умови поставленої) еліти Гетьманщини якусь винятково українську прикмету.
477
«На 1720-ті роки Значне військове товариство остаточно перетворилося на трирівневу ієрархічну структуру. Еліта найвищого ранґу, що походила з найзаможніших і найвпливовіших родин Гетьманщини, дістала назву «бунчукові товариші». Вони підкорялися безпосередньо гетьману і, отже, не підлягали місцевій адміністрації <…>. На середньому щаблі перебували численні військові товариші, які підлягали юрисдикції центрального керівного органу Гетьманщини — Генеральної військової канцелярії. <…> Нижчий, найчисленніший щабель становили значкові товариші, котрі підлягали владі полковника» (Когут 3. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеграція в російське дворянство// Когут 3. Коріння ідентичности: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. — К.: Критика, 2004. — С. 48).
478
І. Кочерга був чи не єдиним у нас після Лесі Українки автором, кому ще в радянську добу, у 1920-ті роки, боліла історична доля української шляхти, — його комедія «Фея гіркого мигдалю», дія якої розгортається 1809 р. в рідному письменникові Ніжині, дуже цікаво ілюструє той ранньомодерний конфлікт шляхетських тожсамостей (української, російської, польської), про який пише 3. Когут. У ній І. Кочерга, зокрема, робить своєрідну комічну реверсію «Боярині»: у центральному подружжі п'єси правила визначає дружина — московська дворянка, «урождьонная Брадолєсова із рода князєй Кирдяпіних», а її бідолашний затурканий «боярин», якого вона «гризе з ранку до вечора» (невдоволення жінки можна зрозуміти: «всє порядочниє люді давно получилі чин. <…> ще за двадцять років при Рум'янцеві-Задунайському усі одібрали чин, а потім недавно, вже при імператорі Павлі, — і які чини. <…> По рескрипту ви могли одібрати тоді секунд-майора. <…> А то так і тиче всім у ніс, що він писар. А користі з того писарства, як наїдку з хрону. Тьфу!»), ладен поступитися жінці всім, включно з улюбленою табакерою, крім єдиного — свого, дійсно вже безпотрібного, «писарства». «Писар, Дар'є Іванівно, це неабищо… Військовий писар — писар полку Ніжинського ( підіймає палець), це була велика посада. Він мав під своєю орудою всі справи ( підіймає палець) військові, гражданські та навіть кримінальні на увесь полк — цебто на цілу губернію. <…> Це значна персона. Кандідатус омніус діґнітатум — усіх достоїнств кандидат. <…> А то секунд-майор. Тьфу, хіба ж можна рівняти. Кожний дурень, батька якого, та й його самого шкварив батіжжям той скажений цар Павел, ось тобі й секут-майор» і т. д. На жаль, ця колоритна комедія, як і майже ціла спадщина І. Кочерги (свого часу витісненого з радянського драматургічного пантеону О. Корнійчуком), на сьогодні в нас цілком забута. Останні живі імпульси автохтонної шляхетської культури (персонажі І. Кочерги ще все-таки володіють розмовною латиною, як і «троянці» Котляревського!) таким чином погасли, тож і не дивно, що митцям радянської школи вже неприступний ні Хмельницький, ні Мазепа.
479
Див.: Оглоблин О. Матеріали до родословної Косачів // Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка)…— С. 323.
480
Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 13.
481
Див. Пчілка Олена. Спогади про Михайла Драгоманова/ / Пчілка Олена. Твори. — С. 509.
А тепер згадаймо, яким конфліктом відкривається «Бояриня» — в першій-таки сцені обіду у Перебійних, де знайомляться, з місця обмінюючись ідеологічними «візитками», як ударами шабель у короткому герці, боярин Степан і майбутній дорошенківець Іван. Іван прямо заявляє, що присяга московському цареві — то зрада України, і що «вкраїнська справа» не була б така «сутужна», «якби таких було між нами менше, / що, дома чесний статок протесавши, / понадились на соболі московські».
С т е п а н (спалахнув, але стримався). Не зраджував України мій батько! Він їй служив з-під царської руки не гірш, ніж вороги його служили з-під польської корони. <…> НеМотиваційна «матриця», таким чином, з позиції самого гаданого «зрадника» виглядає геть інакше, ніж те бачилося Т. Шевченкові, О. Лазаревському а чи й М. Грушевському: перехід на царську службу — то зовсім не зрада української лояльности, а лише здійснений в умовах скрутної політичної констеляції дипломатичний вибір, продиктований якраз міркуваннями морально-релігійного характеру — по-перше, лицарською гідністю, тобто небажанням «чужим панам служити в ріднім краю» (момент важливий: як пише Н. Яковенко, «значність» українського «рицера» передбачала однією з доконечних умов «осілість» на своїй землі, стабільну родову приналежність «до локальної корпорації людей, з давніх-давен взаємопов'язаних і в цій корпорації „значних“» [482] , і в цій системі вартостей служба, після поразки Хмельниччини, на тій самій своїй землі — « прийшлим», «чужим панам» справді уймає «рицерську честь» далеко більше, ніж від'їзд на чужину: бачимо тут той самий платонівський, із «Крітона» йдучий мотив, який ми раніше стрічали в «Руфінові й Прісціллі» [483] , тільки що Сократ і Руфін — агностики й відтак воліють замість чужини чесну смерть удома, а для українського козака, як для «Христового воїна», перспектива де б то не було «служити рідній вірі» ціннісно переважує навіть генетичний шляхетський «земельний патріотизм»). По-друге ж — і це вже концептуально важливо для цілої Українчиної філософії духовного лицарства, — переїзд української шляхти до Москви на «Малоросєйскоє подвор'є» мотивується ще й відмовою проливати кров «своїх» (отже, якраз твердо, «по-рицерськи» додержаною вірністюсвоїй спільноті!), відмовою брати участь у внутрішній, ab definitio братовбійчій війні («А як же можу я на Україні / здійняти зброю так, щоб не діткнути / ніколи нею брата?» — риторично запитує Степан), і — нотабене! — наданням переваги «перу та щирому слову» — перед «мушкетом і шаблею».
482
Яковенко Н. Про два ментальні стереотипи української шляхти… // Яковенко Н. Паралельний світ. — С. 114.
483
Див. розд. III, прим. 69. (в електронному варіанті — прим. 218. — Примітка верстальника).
Саме ця автохарактеристика Степана є ключовою для зрозуміння його й Оксаниної трагедії (нагадую, що цими словами він «відразу» й назавжди й завойовує її серце!), тільки що тим «ключем» на сьогодні в нас уже володіє хіба жалюгідна жменька фахових медієвістів. Степан — лицар уже не той, чия «рука червона вся від крови», не мілітарного, а духовного типу, — інтелектуал, ідеолог, він закінчив Київську Академію («бурсак та щоб не вмів замилить очі!» — невдоволено буркає про нього прямодушний рубака Іван, який «у Києві не вчився»), а значить, є продуктом акурат того книжницького кола, яке ще задовго до Переяслава було розробило ідейну програму к у л ь т у р н о ї (NB: не воєнної!) е к с п а н с і ї на Москву як д у х о в н о ї м і с і ї К и є в а — «Богохранимого града», «другого Єрусалима». «Знаряддям визвищення другого Єрусалима — Києва мала стати Москва. Її військова сила мала здійснити програму української інтеліґенції. Безнастанні заклики до боротьби проти турків і татар у проповідях Галятовського, Барановича і всіх українських проповідників XVII сторіччя, ба навіть і самого Стефана Яворського (NB: от маємо і ще одного історичного «Степана» — вже прямого «духовного двійника» Українчиному героєві! — О. З.), — не загальники, як може тепер здатися, і не результат татарських наскоків на Україну, а насамперед вияви цієї універсально-християнської ідеології» [484] . Додам тільки, що сама ця «універсально-християнська ідеологія» була прямим і логічним — щонайлогічнішим! — продовженням п о л і т и ч н о ї програми західноєвропейського лицарства, остаточно скристалізованої, за Й. Гейзінгою, на кінець XV ст.: «прагнення до всезагального миру на ґрунті згоди між монархами, завоювання Єрусалима і вигнання турків» [485] .
484
Шерех Ю. Москва, Маросєйка// Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. — Т. 1. — С. 44—45. Про джерела цього міфа докладніше див.: Яковенко Н. Символ «Богохранимого града» у пам'ятках київського кола (1620—1640-ві роки)// Яковенко Н. Паралельний світ. — С. 296—330.
485
Хейзинга Й. Осень средневековья. — С. 71.
З петровською секуляризацією й перетворенням старого Московського царства на модернізовану Російську імперію українська місія на Москві зазнала фіаско, вичерпавшись на терені суто церковному [486] . Але в українській свідомості, як абсолютно слушно показав Ю. Шевельов, вона від того далеко не вичерпалась і не «погасла». Великою мірою цей київський месіянський міф через півтора століття позначився на Гоголеві, чий «похід на Петербург» також мав за собою далеко не саму лише кар'єрну, а й ідеологічну мотивацію (створити єдину «общеруську» літературу, спільну для малоросів і великоросів), сліди його можна (і треба!) відшукати і в козацькому міфі «святих лицарів» декабристів, і в месіяністичному «націонал-федералізмі» «Книг битія українського народу», і в наївно-щирих сподіваннях українських комуністів, влившись на початку 1920-х до лав РКП(б), трансформувати її «зсередини», ба навіть і в недавніх закликах «експортувати в Росію Помаранчеву революцію», — закликах, що походили від людей, котрі, найправдоподібніше, ніколи в житті не чули імен Й. Галятовського чи 3. Копистенського, але рудиментарні рештки віри в «християнський обов'язок» Києва щодо «православних братів» зберегли у своєму колективному несвідомому в цілком упізнаваній скам'янілості: міфи — річ живуча.
486
Див. про це: Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. — Казань: Б. и., 1914.
Леся Українка, річ ясна, не просто «чула імена», — вона виростала в середовищі, у якому цей міф був іще чинним, хай і в секуляризованій версії. Його витоки вивчалося (П. Житецький, один із перших дослідників Києво-Могилянської академії, належав до Старої Громади й був близьким другом родини Косачів), з ним іще полемізувалося (і вона й сама полемізувала — досить сердито виступаючи проти всяких українських прекраснодушно-«універсалістських» поривань як «цілком утопічних» [487] ); прямий відгомін цього міфа знати і в її легковчитних аналогіях «У к р а ї н а / І з р а ї л ь» [488] («Вавилонський полон», «На руїнах», «В дому роботи, в країні неволі», «І ти колись боролась, мов Ізраїль…»), «У к р а ї н а / Т р о я» [489] («Кассандра»), і, особливо наочно, в опозиційній парі «У к р а ї н а / Г р е ц і я — М о с к о в і я / Р и м» [490] («Оргія»): Греція-бо таки підкорила Рим культурнопісля того, як її саму оружнопідкорили римські легіони, і чи не цей власне приклад і світив провідною зорею нашим мислителям «київського кола», коли вони в перших декадах XVII ст. розробляли концепцію «двох Росій» (Малої й Великої) за зразком «Малої й Великої Грецій» [491] .
487
Див., напр., її лист до М. Кривинюка з м. Сан-Ремо від 18.02.1903 p.: «Пора стати на точку, що «братні народи» просто сусіди, зв'язані, правда, одним ярмом, але в ґрунті речі зовсім не мають ідентичнихінтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської «внутрішньої» політики» (Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 667).
488
Ширше про це див. у моїй статті «Єврейство як носій національної ідеї в рецепції української літератури початку XX століття» // Філософська і соціологічна думка. — 1994. — Ч. 1—2. — С. 32—40.
489
Образ «Києва-Трої» належить до літературних загальників усього т. зв. «сарматського» бароко (поширеного на території Речі Посполитої), а в тогочасній Україні він побутував навіть на рівні народного переказу, як то видно і з «Роксоланії» С. Кльоновича («Є ще багато людей, що шукають тут [у Києві. — О. З.] залишків Трої»), і з хроніки М. Ґрюневеґа 1584 р.(«Русини знають, яким могутнім містом був Київ <…>, багато з них також вірить, що Троя стояла на тому самому місці». — Цит. за: Ісаєвич Я. Д. Нове джерело про історичну топографію та архітектурні пам'ятки стародавнього Києва // Київська Русь: культура, традиції. Зб. наук, праць. — К.: Наук, думка, 1982. — С. 118—119). Тим-то для Лесі Українки й була «сміхота», коли її сучасники, такої історичної пам'яти позбавлені, аналогії увіч не впізнали й простодушно взяли «Кассандру» «за побутову п'єсу „з троянського життя“!» [12, 236].
490
Див. про це в моїй статті «Імперія і провінція в історіософських драмах Лесі Українки» // Філософські студії—2000. — С. 17—20.
491
Докладніше про це див.: Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. — К.: Критика, 2005. — С. 354—369.
Те, що для XVII—XVIII ст. Київ був не лише «другим Єрусалимом», а й «другими Афінами» [492] , чия Академія ще за часів П. Могили дістала назву «Могилянського Атенею» [493] , — це ще один важливий інтелектуальний сюжет, загублений вітчизняною культурологією, а тим часом без нього навряд чи дасться сповна збагнути психологічні витоки нашого «малоросійства»: ті перші покоління гетьманської старшини, котрі рекрутувалися в імперське дворянство, робили це так легко й без жодних моральних зусиль зокрема й тому, що ще чулися повноправними, ба в певному сенсі й привілейованими(sic!) спадкоємцями імперської культури. Вони пишалися історичною «духовно-навчительною» роллю своєї «Малої Греції» стосовно «Великої», тим, що з Києва, як хвалився в 1730-х pp. Гедеон Вишневський, «аки с преславних оных Афин, вся Россия источник премудрости почерпала» [494] (так в «Оргії» й Меценат-«філеллен», себто анаграматичний «українофіл», нагадує своїм гостям, «що Рим ходив у Грецію до школи»!), і їхні діти, котрі, вже «малоросійськими дворянами», подалися «волю здобувати» в «Общество соединенных славян», як Лесин двоюрідний дід, ще зовсім не потребували на продовження подібної паралелі славетної Гердерової підказки («Україна колись стане новою Елладою»), бо прекрасно пам'ятали свою історію і без шевченківського провербіального «німця». Варто навести тут вельми характерний (щоб не сказати — програмовий!) для українського декабризму вірш Якова Драгоманова (літературний чи принаймні філологічний хист у цій родині, починаючи від легендарного «драгомана»-поліглота й закінчуючи популярним белетристом середини XX ст. Юрієм Косачем, — феномен для генетики не менш цікавий, аніж музична спадковість у родині Бахів!), — вірш, який так і називається, «Греция»: колишній бароковий образ «другої Еллади» в ньому вже остаточно трансформувався в цілком прозору політичну алегорію, типову для романтичного націоналізму:
492
На письмі цю аналогію зафіксовано, наприклад, у збірнику проповідей А. Радивиловського 1676 р. «Огородок Маріи Богородицы» (моя подяка за цю довідку д-ру Л. Ушкалову).
493
Див.: Феномен Петра Могили. Біографія. Діяльність. Позиція/ А. Колодний та ін. — К.: Дніпро, 1996. — С. 21—76. Аналогія з платонівською Академією була далеко не самою лише риторичною фігурою: вплив «прабатька єресей» «премудрого» Платона, Divinus Plato, на авторів київського бароко, був насправді куди глибшим, ніж бачилося свого часу Д. Чижевському (див. про це, напр.: Ушкалов Л. З історії української літератури XVII—XVIII ст. — Харків: Акта, 1999. — С. 121—130), і нема сумніву, що чим більше пізнаватимемо свою давню культуру, тим меншим «екзотизмом» здаватиметься нам платонізм Лесі Українки, — як і весь загалом її гностицизм.
494
Цит. за: Києво-Могилянська академія в іменах. XVII—XVIII ст. — К.: KM Academia, 2004. — С. 119.