Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
Шрифт:
Для порівняння, Б. Парамонов свою студію про декабристський рух завершує прецікавим спостереженням, вартим довшої цитати: «…У рухові декабристів був мотив, який рішуче відрізняв його від наступних революційних рухів, причому відрізняв у кращий бік. Цей мотив — волелюбство, замінене згодом народолюбством. Післядекабристський революційний рух в Росії утратив пафос свободи, аристократичний пафос (NB: чи не від українців і перейнятий, було, на коротку історичну хвилю? — О. З.). Замінивши його народопоклонницькою ідолатрією, революціонери, самі того не завваживши, зазнали ще одної поразки від царизму: вони перейнялися патерналістською, урядовою, протекціоністською ідеологією» [422] . Зате цей пафос свободи знайшов собі дальше органічне продовження в народництві українському: замість «опрощатися» до «Фєдьки» («розінтеліґенчуватись», за точним виразом Ю. Шевельова), українофіли «висвятили в лицарі» самого «Фєдьку», чи то пак, «Ярему» [423] (наскільки статистичнопідставно, про те не нам тепер судити: доки наша історична наука не потрапить відтворити більш-менш об'єктивної соціологічної картини вкраїнського селянства півторастолітньої давнини, доти нам залишається вірити нашим «хлопоманам» на слово). Ось цей-то аристократичний етос, — згодом, у добу панування «масової людини», до невпізнання загладжений і затертий, — український рух, при всій його свідомо демократичнійорієнтації, і зберігав живим і незмінним упродовж цілого «класичного» народницького періоду, і саме цим мене той період і цікавить. Не збагнувши цієї сторони українського руху, ми й далі будемо роками совгатися в тому самому зачарованому колі, відчитуючи свою спадщину за інструкціями, виготовленими у відділах пропаґанди ЦК КП(б)У.
422
Парамонов Б. Канал Грибоедова// Парамонов Б. След. — С. 386—387.
423
В історії українсько-російських культурних взаємин XIX ст. є один надзвичайно інтриґуючий сюжет, який давно вартує окремого дослідження. 21.04.1858 р. Шевченко записує в щоденнику: «Из театра зашел к Белозерскому и застал у него К. Д. Кавелина. С разговора о минувшей и будущей судьбе славян мы перешли к психологии и философии. И просидели до трех часов утра. Школьничество». Саме К. Д. Кавелін, яким досі на диво мало цікавились шевченкознавці, був «духовним батьком» російського народництва — за словами Б. Парамонова, тим «доленосним чоловіком», котрий «якраз і прищепив російському лібералізмові патерналістську ідеологію» ( Цит. праця. — С. 402). Уявити собі, якою могла бути ця «всенощна» бесіда двох лідерів двох народницьких ідеологій— російського «патерналіста-державника» з нашим «батьком отаманом», — то така велика інтелектуальна спокуса, що лишається хіба дивуватися, як їй досі не улягли коли не історики філософії, то бодай белетристи. В кожному разі, є всі підстави підозрювати, що це «очаровательное школьничество» мало бути своєрідною версією описаної у В. Гюґо бесіди Ґовена з Сімурденом про «республіку меча» і «республіку духа», і якщо в політичній історії надовго перемогла перша, то це ще далеко не привід, щоб викреслювати другу з історії культури.
Для повнішої ілюстрації наведу дефініцію українофіла, дану В. Антоновичем у 1896 p.: «Під словом українофіли ми розуміємо тих уродженців Південноруського краю, які настільки обізнані з своєю батьківщиною, що встигли констатувати відмітні риси її народонаселення, настільки розвинені, що можуть і літературно викласти свої переконання, настільки люблять свою батьківщинуі бажають їй розвитку та успіху, що вважали
424
Цит. за: Мельник-Антонович К. Матеріали до біографії В. Б. Антоновича // Україна. — 1928. — Кн. 6. — С. 60.
425
Цит. за: Scaglione A. Knights at Court: Courtliness, Chivalry, & Courtesy From Ottonian Empire To The Italian Renaissance.— P. 188—204. Варто зазначити, що з своєї етичної номенклатури Данте викинув цілу низку «старих», середньовічних лицарських чеснот — як мілітарних, так і «придворних», куртуазних (з цих останніх залишив тільки temperanza — поміркованість у їжі, mansuetudine — стримування гніву, veritade — уникання похвальби, та eutrapelia — дотепність). Відтак дантівський список можна розглядати як найавторитетніший моральний кодекс Нового часу— етичний норматив для лицаря вже не «по зброї, а по духу».
426
Тут нотабене, заввагою на майбутнє: ніяке ґрунтовніше дослідження козацько-лицарських витоків українського народництва неможливе без кваліфікованої історико-антропологічної студії над поняттям «слави» у Т. Шевченка. Саме в цьому пункті відбувається перехід від пізньосередньовічної magnanimitade, бойової доблеститамплієрсько-госпітальєрсько-мальтійсько-запорозького зразка (NB: не забуваймо, що самі запорожці вважали себе спадкоємцями лицарів Мальтійського ордену!), яка в останніх поколіннях козацької старшини вже деґрадувала була до заслуги перед сюзереном(і в кінці й спричинила масовий гін двох поколінь малоросійських паничів у Петербург «по славу», як вони її розуміли!), — до того розуміння «слави» як особистої національної гідности, яке в повному вираженні знаходимо у Лесі Українки («Пророк», «Оргія» та ін.) і яке в радянський період склало один із головних каменів спотикання між українською літературою та її імперським замовником. Це занадто масштабна тема, щоб я могла претендувати тут на її висвітлення, — трохи далі вкажу ще на деякі параметри «слави» у Лесі Українки, але сповна оцінити їхній антиколоніальний пафос можна тільки в ширшому діахронному контексті, а саме ним-то ми й не володіємо. Логіка переємства тут вимальовується більш-менш така: 1) запорозький лицарський кодекс («над усе честь і слава, войськовая справа») — 2) «слава» у Шевченка — 3) «слава»/«ганьба» у Лесі Українки — 4) «неслава» у неокласиків, «пражан» і (останнім відгомоном) шістдесятників (В. Стуса, І. Калинця), після яких цей мотив у нашій культурі більше не відновлювався. Поки такого наскрізного погляду не вироблено, будемо й далі вимушено описувати частини попереду цілого — «дерева без лісу».
427
Не виключаю, що цей припис може мати й складнішу імплікацію: норматив проголошенняістини (коли «замовчувати» її є «ділом гріховним»!) притаманний переважно релігійним орденам доби Реформації, — а ця остання, як відомо, настільки глибоко вплинула на українську духовну культуру, що «попри те, що і католицька і православна церкви вороже ставилися до реформаторів, на початку 17 століття чимало їх здобутків уже ввійшло в масову свідомість» (Нічик В. Києво-Могилянська академія і німецька культура. — К.: Укр. центр духовної культури, 2001. — С. 53).
428
Див. про це: Фігурний Ю. Історичні витоки українського лицарства: Нариси про зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне військове мистецтво в українознавчому вимірі. — К.: Видавничий дім «Стилос», 2004; там-таки читач знайде й докладну бібліографію з цього питання.
429
Про формування середньовічного концепту «священної війни» (bellum sacrum), культу «воєнних святих» (в українській версії трійця дещо модифікувалася — місце св. Юрія поруч із Пречистою Дівою та архістратигом Михаїлом зайняв Микола Чудотворець як «покровитель мореплавців», див.: Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — Т 1. — С. 298—299) та остаточного образу лицаря як «святого воїна», Докладніше див.: Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. — С. 320—338.
430
М. Драгоманов навіть вважав був, що саме етнічно різнорідний склад козацької старшини й спричинився до надто швидкої асиміляції цього класу в «малоросійському дворянстві», — «для українізації його треба було більше часу й демократичних ідей» (Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. — С. 162). Важко сказати, скільки за цим твердженням історичної правди, а скільки неусвідомленого прагнення виправдати асиміляцію своїх особистих предків (уже дід М. Драгоманова, а Лесин прадід, писав своє ім'я на російський лад — «Аким ДрагоманОВ», а батько був хоч і другої руки, однак цілком несогіршим російським літератором, чиї вірші й переклади охоче друкував «Вестник Европы»). Зрештою, те, що, скажімо, М. Коцюбинський походив, як повсякчас підкреслював у автобіографіях, «з давніх українських бояр» (тобто з автохтонної, ще княжої української шляхти, а не з козацької старшини), М. Старицький — взагалі з Рюриковичів, а графство Шептицькі належали до найстаровинніших і найславніших боярських родів Галицької Руси, нітрохи не завадило у свій час ні Коцюбинським та Старицьким русифікуватися, ні Шептицьким полонізуватися, і подібних прикладів можна згадати й більше, тож, либонь, таки не в етнічному походженні тут справа. Нам, уже позбавленим виразних уявлень про аристократичну картину світу, важливо зрозуміти одне: «спадком предків» для української дворянської інтеліґенції XIX ст. була зовсім не етнічна приналежність, не мова і навіть не віра, — а перш за все, лицарський моральний кодекс, в основі якого лежала вірність присязі. Згрубша мовивши, ці люди «присягли» на вірність українському етнічному «народові» так само чесно і без застережень, як їхні предки, в інших історичних обставинах, виходячи з конкретних pro і contra своєї доби, присягали іншому «суверенові» — гетьманові, королю або цареві, — і жодної принципової суперечности, «розриву з традицією» предків, у цьому не вбачали.
431
Попович М. В. Нарис історії культури України. — С. 163.
432
Див., напр, Еліас Н. Процес цивілізації. Соціогенетичні і психогенетичні дослідження/ Пер. з нім. — К.: Вид дім «Альтернативи», 2003. — С. 235—246 (розд. «Погляд на життя рицаря»).
Простіше мовивши, перші покоління українських народників, по суті, і були, у зовсім неметафоричному сенсі, «духовними лицарями» дантівського типу — тими, хто після занепаду лицарської (у вітчизняному еквіваленті, козацької) доби змінив меч бойовий (у вітчизняному еквіваленті, шаблю) на духовний («нашого завзятого Головатого» — на «нашу думу, нашу пісню»), керуючись у своїх діях тим самим шляхетсько-лицарським кодексом с л у ж і н н я і п о с в я т и і розбудовуючи свій рух за тією самою л и ц а р с ь к о - о р д е н с ь к о ю м о д е л л ю («таємного товариства», або, як злостиво скаже С. Єфремов, «релігійної секти»). За спогадами Є. Чикаленка, після офіційно оголошеного «саморозпуску» 1876 р. Стара Громада «зосталася існувати у великій таємниці, навіть між українцями<…> Писаної програми в українських громад не було, і складалися вони з людей, що вірилиі по змозі працювали для відродження української нації. Політичного світогляду від членів не вимагалося, <…> але зате твердо вимагався етичний ценз, через те, певно, й прийнята була по всіх українських громадах одноголосність виборів; коли хоч один голос був проти, то такого чоловіка в члени громади не приймали(NB: та сама засада, на якій комплектувалися масонські ложі! — курсив мій. — О. З.)» [433] . Це в чистому вигляді опис аристократичної езотеричної організації релігійного типу, що й не дивно, якщо зважити на приналежний діахронний контекст — відновивши лінію переємства від «славних прадідів» — «мальтійських кавалерів»-запорожців — через дідів — декабристів і масонів — та батьків-«братчиків» — до тих останніх «посвячених», які стали завершальною ланкою в розтягненому на понад століття «передатковому механізмі»: від Ucraina terra cossacorum, «України козацької» — до модерної України.
433
Чикаленко Євген. Спогади. — С. 210.
Уточню: все вищесказане аж ніяк не слід тлумачити як авторську амбіцію одним «кавалерійським наскоком» піддати ревізії ту канонічну, давно всталену й широко апробовану періодизацію української інтелектуальної історії, згідно з якою шляхетський (або, як висловлювалися в 1920-ті, «дворянсько-поміщицький») період цієї історії закінчується 1840-ми роками, від 1840-х по 1880-ті триває народницький, а з 1890-х починається доба модерного націоналізму. З погляду історії ідей саме так воно й було. Одначе, як я вже не раз підкреслювала, мене в цій книжці цікавить не так історія ідей, як історія чуттєвости, представлена на рівні культурних архетипів, а з цього погляду по-справжньому «демократизуватися» українська культура, попри все її ідейне «мужикофільство» (у світлі імперських політичних кон'юнктур напряму ототожнене з «мужицтвом» і дотепер від нього не відокремлене), почала куди пізніше, ніж це сьогодні видається нам, уже позбавленим приналежних культурних рецепторів, щоб відділити аристократичний «верх» від демократичного «низу».
Ось характерний приклад такого хаотичного змішання одного з другим. М. Попович, зовсім слушно підкреслюючи в козацькій культурі «демонстративну безтурботність» у ставленні до матеріальних добр — з одного боку, жадобу до військової здобичі, з другого, нормативний припис негайно «пропити все здобуте в бою, ще й залізти в борги» [434] , — у добрій вірі сприймає це за ознаку посполитої, простацької «сміхової» культури (здається, чи не змішуючи цю останню з деструктивним пафосом хронологічно найближчих до нас «народних карнавалів» — селянських антипоміщицьких погромів 1905-го та комсомольських бенкетів початку 1930-х на обійстях «розкуркулених»), — і при тому геть недобачає найочевиднішого пояснення, що само лежить на поверхні: органічна відраза до «купецтва», презирство до буржуазних цінностей, а надто до матеріального накопичення, — то була генетична типологічна ознака європейської шляхти аж до самого XVIII ст. включно(ще герцоґ Рішельє давав своєму синові урок аристократичного поводження, посилаючи його на день гуляти в місто з повним гаманом золота, а коли хлопець приніс назад невитрачену решту, демонстративно викинув гроші у вікно) [435] . Саме по цій лінії й проходить межа, іже не прейдеши, між шляхтичем і буржуа, інакше — лицарем і селюком, «козаком» і «мужиком»; саме тому в Данте, останнього співця лицарської культури й аристократично-гидливого ненависника «сріблолюбців», так тяжко караються в нижніх колах пекла «захланні»; саме тому, в остаточному історичному підсумку, аристократія й програла буржуазії — спочатку економічно, а відтак і політично: шляхтичеві належалося вміти витрачати, а не рахувати, завойовувати доблестю, а не примножувати спритом, і якщо ми сьогодні вже увіч не впізна є мо в козацькій приписовій матеріальній «безтурботності» хрестоматійної лицарської magnificenza (легке ставлення до багатства), то не дивно, що так кепсько розуміємо і наших класиків. Коли вічно безмаєтний Т. Шевченко подавав у вікно випадковому жебракові золотого червінця, а дорогою з заслання, обікрадений у нижегородському борделі з усіх одержаних авансів за портрети, зовсім-таки «безтурботно» записував у шоденнику: «И поделом, вперед не бери незаработанных денег» («Журнал», 26.11.1857), то за такою широтою натури культуролог має вміти розгледіти не саму лиш індивідуальнущедрість справді-таки вільної, нічим духовно не «закріпаченої» особистости, а й цілком певну традиційну звичаєвість— той самий аристократичний етос козацького «нестяжанія», за яким борги вважалися честю, а прибуткова «лихва» — незмивною ганьбою. Відповідно й коли Леся Українка з істим патриціанським невдоволенням коментує «гендлярське» захоплення брата-гімназиста грою в «лотереї»: «Микось міг би розуміти, що подібний trafique зовсім не в традиціях нашої сім'ї» [10, 406], — це промовляє та сама родова погорда аристократки до «духа капіталізму», до всякого «торжища», яка, попри всю свою анахронічність, все ж не могла не зберігати в очах нової промислової та фінансової еліти (серед якої були, як-не-як, не самі «Пузирі й Калитки», а й Симиренки та Чикаленки!) флеру моральної привабливости. Меценатство індустріальної буржуазії взагалі значною мірою розвивалось як наслідування аристократичного доброчинства, і на українському рухові це видно зриміше, ніж деінде: його спонсори «демократичного» походження, складаючи свої анонімні пожертви, ще чинили у власних очах цілком «по-козацькому», « по-нашому», за відомим виразом П. Симиренка [436] , — за прикладом нащадків козацької старшини (ті служили своєму новозаприсяглому «суверенові» — українському народові — всім, що посідали, зокрема й маєтністю, з уже геть невідповідною «духові часу» безоглядністю [437] ).
434
Попович М. Нарис історії культури України. — С. 166.
435
Докладніше про конфлікт між шляхетською й купецькою ментальністю в добу Ренесансу див. у: Scaglione А. Knights at Court: Courtliness, Chivalry, & Courtesy From Ottonian Empire To The Italian Renaissance. — P. 212—217. Певні застереження стосуються тільки Італіі — у «волохів», як їх звано в тодішній Україні, «крамаризація» шляхти почалася набагато раніше, і аристократичний моральний кодекс ніколи не був у цьому питанні таким ригористичним, як у Франції, Іспанії і Польщі.
436
Коли Т. Шевченко на виданні «Кобзаря» 1860 р. зазначив, згідно з російським видавничим етикетом, що воно здійснене «коштом Платона Симиренка», ґрантодавець
437
М. Старицький через своє багаторічне меценатство позбувся родового маєтку й мусив на старості заробляти на прожиток, виготовляючи з дочкою Людмилою «у дві руки» романи й фейлетони для російських журналів; полтавський «громадівець» Л. Жебуньов усе своє майно заповів довіреним особам, також анонімно, — «не на якусь визначену мету, а на те, <…> що в даний момент буде <…> важніше, аби тільки це була справа, що служила б так чи інакше на користь українського простого народу і розбуджувала його національну свідомість» (див.: Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія… — С. 826) і т. д. — приклади цілком ординарні, «рядові», про які в першоджерелах згадується (там, де взагалі згадується!) мимохідь, як про щось самозрозуміле, і з таких пожертв і складалася матеріальна база українського руху.
Якщо перед лицарською ідентифікацією козацтва гальмує в нас нині навіть фахова культурологічна рефлексія, то про культуру в широкому сенсі годі й казати. Практично всі, заризиковані в ній у пострадянську добу, спроби обтрусити портрети нашої козацької еліти від пилу радянських ідеологем тільки засвідчують, як глибоко в колективну підсвідомість той пил уївся. Найпомітніші вилазки на цей терен двох чільних представників українського «шістдесятництва» — фільм «Молитва про гетьмана Мазепу» Ю. Іллєнка (2002) та віршований роман Ліни Костенко «Берестечко» (1999) — виявилися, хоч і різною мірою (фільм почасти, роман цілковито), естетично провальними з тої самої причини, що й свого часу в І. Драча з М. Мащенком переряджена під «комедію малоросійського репертуару» мінська трагедія Лариси Косач: через драстичну неадекватність власної художньої мови авторів — чуттєво таки геть «чужій і чуждій» їм культурі, попри всі намагання її опанувати й «одомашнити». У Ю. Іллєнка Іван Мазепа, цей уславлений «шармер» європейських монархів (не кажучи вже про дам!), у чиїй особі козацька культура чи не вперше набула рис уже й прямо куртуазних [438] , куди більше нагадує радянського інтеліґента першого покоління — і по-п'яному бавить свого полковника, у традиціях чисто колоніального «народного гумору» (того, що в імперському театрі звався «дразнить хохла»), анахронічним простацьким анекдотом («Куме, вгадайте, що то таке — маленьке, чорненьке, на чотирьох ногах, з хвостом і гавка?..»): далебі, важко уявити собі такого «бесідника» рафінованим поцінувачем німецьких та латинських інкунабул! Ще фатальнішою стала поразка Ліни Костенко: її гетьман — Богдан Хмельницький — уже відверто пародійний, часами на межі ґротеску; половину роману він займається тим, що, оплакуючи поразку під Берестечком, впивається на відлюдді «до зелених коників», і його п'яні орації, та ще скарги обдуреного невірною жінкою мужчини, єдині й звучать у романі художню переконливо: дух сивухи геть заступив те, що Леся Українка називала «„пахощами“ давніх епох» [12, 395]. При всій старанності, з якою Л. Костенко заримовує біографію гетьмана як військового й політичного діяча, намагаючись не обминути жодного з відомих фактів (ні здобутої Б. Хмельницьким в єзуїтському колеґіумі освіти, ні його служби французькій короні, ні участи в битві під Дюнкерком, ні його союзу з польським королем Владиславом IV у проекті міжнародної антитурецької коаліції), всі ці «анкетні дані» лишаються в кращому разі пустою риторикою (наприклад, про освіту: «Я теж, мабуть, не темний чоловік. / Горація читав <…> Турецьку знаю, був там у полоні. / Польщизну вчив. Французька на мазі» — sic!) — і ніяк не контамінуються з витворюваним упродовж цілого твору мовним портретом галайкуватого сільського дядька (подібно й Ю. Іллєнко, щоб сповістити глядачеві про буцімто надзвичайно високу культуру козацького бароко, якої його персонажам ніяк не вдається продемонструвати «на живо», змушений робити це риторичним прийомом — особисто з'являючись у кадрі для авторського коментаря). При спробі ж силоміць прищепити всю ту голослівно заявлену «високу політику» на дискурс, куди відповідніший персонажам Нечуя-Левицького («У мене жінка дебеленна, / у мене коні — ігиги! <…> У мене вороки і сволоки, / і хата, взята на кілок [?! — О. З.]», поетесі зраджує вже й елементарне почуття стилю, — матеріал не піддається, і грізний «східний Кромвель» починає голосити достоту як яка-небудь Шкандибиха чи Кайдашиха в себе на вгороді: «Чи я ж своїх суміжників турбую, / що напосілись гамузом? А тпрусь! <…> Так ні ж, повзуть, нема од них одгону. / Як свині, риють до моїх границь. / Лиш з України виметеш корону, / а цар вже в душу скипетром — пихиць!» і т. д.
438
Те, що, за словами прийнятого в Батурині французького посла Ж. де Балюза, «куртуазія питома принцові Мазепі», для європейських авторів XVIII—XIX ст. було ще самозрозумілим загальником. На диво, в Україні навіть Мазепин куртуазний любовний дискурс, так яскраво представлений у листах до Мотрони Кочубеївни (на рівні формул — від «за ніжки Вашу Милість, моє серденько, обнявши, прошу» до «всі члонки цілую любезне»), попри його явно впізнаване відлуння у фольклорі (напр., у І. Мазепи: «поки жив буду, тебе не забуду», у народній пісні: «поки жив буду, не забуду я, кого я кохаю»), ніколи досі не був предметом спеціальних студій. Цікаво, що Ж. де Балюз, оцінюючи гетьмана і його резиденцію пильним оком придворного й подивляючи не лише Мазепину колекцію зброї («одну з найкращих, що я бачив у житті») та «добірну бібліотеку», а й його «розкішні прийняття <…> для козацької старшини», помітив у батуринських бенкетних ритуалах «багато дечого на польський зразок» (цит. за: Мазепа: Збірник/ Передм., упор., комент. Ю. Іванченка. — К.: Мистецтво, 1993. — С. 218). Питання, чи вважати мазепинську куртуазність культурним продуктом, «імпортованим» І. Мазепою в Україну з двору Яна Казимира, а чи природним вислідом політичного й культурного розвитку української шляхти в XVI—XVII ст., при нинішньому рівні наших знань про «свою шляхту» приречене залишатись без відповіді, проте в усякому-будь разі ясно, що «культурним чужинцем» Мазепа серед козацької старшини аж ніяк не був (досконалим взірцем «мазепинського» куртуазного стилю можна вважати занотоване московськими писарями bon mot Кочубеєвого спільника, сотника Кованька, сказане на тортурах: «Московський кнут такий приємний, що варт би робити з нього дарунок жіноцтву!» [цит. за: Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана/ Пер. з франц. — К.: Рад. письменник,1991. — С. 85], — натяк на Кочубеєву дружину, що була ініціаторкою доносу Петрові на Мазепу й допровадила тим донощиків до згуби, але ж який вишуканий натяк, — надто з огляду на обставини, за яких був зроблений!).
У Л. Костенко краще, явніше, ніж у Ю. Іллєнка (не кажучи вже про М. Поповича), видно головну причину цілого цього культурного конфузу: це — міцно вкорінений в українську свідомість колоніальний стереотип козаччини як «селянського повстання» (NB: і це в країні, де 46 % населення жило в містах, а селяни заледве чи складали й третину [439] !), ватажок якого, згідно з усіма заповідями радянської історіографії, мусить бути «виразником інтересів простого народу» (за Л. Костенко — «сірих пострішан», «кобеняків», «куцих чорних свит»), а відтак і сам не ким іншим, як «мужиком» («А ти козак. Ти гетьман. Ти мужик» — sic! — такого синонімічного ряду не дозволяв собі навіть запеклий українофоб Г. Сєнкевіч: для нього, як для всієї польської історіографії, непрощенна вина Б. Хмельницького, чи, як він його воліє геральдично йменувати у «Вогнем і мечем», «Абданка», полягає власне в тому, що той, сам бувши коронним шляхтичем, обернув зброю «проти своїх», став відступникомпольської корони, — Л. Костенко, правда, теж вкладає в уста свого Богдана мимобіжну, і теж по-дядьківському комічно хвальковиту згадку про шляхетне походження: «А цар московський, він якого роду? / Він що, з князів? Я сам герба „Абданк“!», — але цей, ні в п'ять, ні в дев'ять згаданий герб — бо предки Б. Хмельницького, хоч і гербові шляхтичі, були прецінь далеко не княжої крови, і вже аж ніяк не Рюриковичі! — пасує йому не більше, ніж Леонідові Кучмі титул «шевальє ордену св. Станіслава»). Тож «Ясновельможний» (офіційний гетьманський титул) у Л. Костенко й вийшов натуральним «кобеняком» — що за мовою, що за світоглядом і світовідчуттям: поляків він усюди вперто зве «панами» (NB: до «своїх» це нормативне старшинське звертання не застосовується!), німецьких рейтарів противника йменує і взагалі анекдотично, як на полководця: «ті ото — з крильми» (!!!); про «жінку» свою (навіть не «пані», козацьким звичаєм!), котра буцімто «полковникам внесла три миски галушок» (ця гетьманша, що власноруч — навіть без служниці! — таскає галушки мисками, явно прибилася сюди з Гоголевої «Різдвяної ночі»), висловлюється вже й зовсім стилем Голохвостого: «Вона ж у мене що, не гірша королеви. / Її вдягнути в це (?! — О. З.), і вже „пардон, мадам“» (Свирид Петрович Голохвостий, у якого теж, як пам'ятаємо, була «французька на мазі», сказав би — «такий водеволь, што только мерсі»!), — а потрапивши в покинутий з'aмок, роззирається довкруги цілковито «інопланетним» поглядом (попри втиснуту опісля довідку, що дитиною й сам «ріс в Олеськім замку»!) — очима спантеличеного селюка, коваля Вакули в покоях цариці: «Пани жили. Мабуть, якогось древа» (забув, що «сам герба „Абданк“»? — О. З.), «Стрільчасті вікна. Ще й якасьнебога / тримає стелю в себе на плечі» (вперше вгледів каріатиду? — О. З.), « Якийсьще й лицар є тут у стіні» (щ'o то за «лицар», усякий «не темний чоловік» XVII ст. миттю взнав би з латинського напису на статуї й не просторікував би марне на цю тему ще кілька сторінок, але про жодні написив тексті нема й згадки, авторка, разом зі своїм героєм, їх не бачить, — це погляд мужика, а мужик і має бути неписьменним: єдине, що він бачить, — це, що «і в камені цей панненавидить мене», — курсив мій. — О. З.: отже, маємо в додатку ще й класову ненависть — усе, як учила радянська школа).
439
Див. про це: Брайчевський М. Приєднання чи возз'єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). — К.: Смолоскип, 2003. — С. 327—328.
Як бачимо, на «горішніх поверхах» національної спадщини сучасні інтерпретатори попросту тратять культурну чутливість — рецептори вимикаються. Слово «лицар» стало для нас іноземним. Тим часом для наших класиків воно таким аж ніяк не було — і в Т. Шевченка, і в Лесі Українки це, як і в Й. Борецького, К. Саковича та інших авторів XVII ст., ще питома самоназва козацтва (Оксана в «Боярині» тільки нею й послуговується: «вернувшися з походу, / лицарствоз нами бавиться при танцях. / Простягне руку лицар, щоб узяти / мене до танцю, а мені здається, / що та рука червона вся від крови», «не прийняла б я перстеня з руки такого лицаря». — курсив мій. — О. З.), тобто характеристика нестак моральна, як власне-станова, те, що в Західній Європі називалося «de militari ordini» (з воєнного стану) й початково охоплювало, між іншим, зарівно чоловіків, як і жінок, на ознаку не професії, а соціального походження [440] (те, що вже в добу Хмельниччини козацька старшина формувалася, як то довів свого часу В. Липинський, не стільки з цього «equestri ordini», «ордену вершників», або, по-нашому, «старинних козаків», скільки з шляхти, міщанства й духовенства, куди краще приготованих відповісти на поставлені історією політичні й економічні виклики [441] , не міняє тої, для доль культури вирішальної обставини, що домінантним для всієї цієї верстви, хоч би якої з походження гетерогенної, був саме козацький, лицарський етос «загартованого в відвічній боротьбі з мусульманським світом» [442] «святого воїна», і ось цей-то етос насамперед і притягнув до козаччини шляхту, — як найвідповідніший і її власній, іманентній традиційній звичаєвості [443] , котра в рамцях здеґенерованої Річипосполитської ідеології вже була прирікалася на занепад).
440
Див про це: Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. — С. 308—360.
441
«Старинні козаки, елемент перш усього військовий, <…> мусіли, з уваги на широко виринаючі перед повстанцями нові й скомпліковані національні та політичні завдання, поступитися місцем елементам більше покликаним до розв'язання цих завдань. Тим більше, якщо зважимо, що часто вони не мали ніякої освіти, крім військового вишколу; що, будучи найкращими й найхоробрішими воїнами, не були в стані справитись із завданнями тодішньої політики й дипломатії, перед які ставило їх їхнє старшинське становище від тієї хвилини, коли вибух козаччини перетворився в повстання «всієї Русі». Тож, затримуючи завжди величезний і переважаючий вплив <…> на справи повстання як його мілітарна сила, козацька верства ступнево передає керівництво й репрезентацію іншим елементам» (Липинський В. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. — Філадельфія, Пенсильванія: Східно-европейський дослід. інститут ім. В. К. Липинського, 1980. —С. 175).
442
Білас Л. Р. Краків, Женева і філіяція «Кричевського»: До родовідної мислення В. Липинського// Липинський В. Участь шляхти… — С. XCV. Там-таки див. про «конфлікт двох етосів» — «егоїстичного», за Хмельниччини сповідуваного коронною шляхтою, і волелюбно-визвольного, репрезентованого козацтвом (С. XCV—XCVIII).
443
Про моральний кодекс «старої» (XVI — першої пол. XVII ст.) української шляхти — тієї, котра згодом значною мірою й рекрутувалася в козацьку старшину, — див.: Яковенко Н. Про два ментальні стереотипи української шляхти: «чоловік добрий» і «чоловік злий»// Яковенко Н. Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI—XVII ст. — К:. Критика, 2002. — С. 106—147.
Про В. Липинського я тут згадала невипадково. Належний до того самого «доленосного» покоління, що й гетьман Павло Скоропадський, і засновник Української Академії Наук Володимир Вернадський, і митрополит Андрей Шептицький, і, нарешті, Леся Українка (NB: називаю тільки «вершинні» у своїх галузях постаті, всі, що характерно, — нащадки свого часу розчиненої в чужих імперських елітах української аристократії), — у своїх історичних та філософських працях він теоретично чи не найповніше проартикулював ту саму шляхетсько-лицарську психологічну константу українського національного відродження, котру неявно був означив уже В. Антонович: повертаючись, на великому переломі модерної історії, на службу «до своєї народности» (так само, як два з половиною століття раніше їхні предки — з-під польської корони, тільки тоді — в козацьку старшину, тепер — у національну інтеліґенцію), українська шляхта платила родові борги, — таким чином, до речі, історично востаннє стверджуючи себе саме як шляхту («різночинець» родових боргів не має!). У тому «конфлікті етосів», що його В. Липинський розглядав як визначальний для збереження еліти при всяких суспільних трансформаціях, — конфлікті між «евдемонічною», як він її йменував, мораллю «винюхувачів кращого прожитку» (сюди він безжально залічував і всю інтеліґенцію соціалістичної орієнтації, керовану ідеалом «кращого життя»), з одного боку, та пасіонарним етосом людей «шляхетних», у тому сенсі, який вкладали в це поняття і сам В. Липинський, і Ф. Ніцше, і, дидактично досі найпереконливіше, X. Ортега-і-Гасет [444] , з другого боку, — саме потужний струмінь цієї своєрідної «аристократичної контрреформації на світський лад» відіграв роль, яку важко переоцінити.
444
За X. Ортегою-і-Гасетом, «справжній шляхтич» — це «людина зусилля» (Бунт мас // Ортега-і-Гасет X. Вибрані твори. — С. 52), яка «відчуває глибоку внутрішню потребу звернутися до якоїсь норми поза собою, вищої за себе, якій вона добровільно підпорядковується. <…> Життя їй здається прісним, коли воно не полягає у службі чомусь вищому. Тому вона необхідність служби не вважає за гніт. Коли, випадково, служби не стає, вона відчуває неспокій і винаходить нові норми, ще тяжчі, ще вимогливіші, яким підкоряється. Це є життя, обернене в дисципліну, — шляхетне життя. <…> Привілеї шляхти не є поступки чи ласки за походженням, навпаки — це завоювання. І, в засаді, їх утримання означає, що упривілейована особа могла б щохвилини відвоювати їх, якби зайшла потреба…» (Там само. — С. 50).
І справа, знов-таки, не лише в конкретних персоналіях, котрі, висловлюючись Франковою формулою, таки надовго пустили Україну «в мандрівку століть» із печаттю свого духа, — не в їхніх, цебто, особистих заслугах. Справа в тому, що шляхетська свідомість є завжди, ab definitio, «пасеїстична», історично (=генеалогічно) зорієнтована: минуле повсякчас присутнє в ній «тепер-і-тут», у вигляді вспадкованих предківських «завоювань», які згори задаються нащадкові як непохитний моральний норматив для наслідування й «утримання». Власне завдяки цьому на етапі модернізації й переходу від аграрного до індустріального суспільства в більшості європейських країн аристократія й виступила головним забезпечником і гарантом культурної тяглости: «народ», отой любий серцям романтиків консервативний das Volk, споконвічний хранитель усного переказу, з розпадом традиційного соціуму вмить, за одне покоління позбувався і свого «переказу», і всякої-будь історичної пам'яти, ба й своєї мови (якщо у М. Старицького колоніальний суржик ще тільки-но починає проникати в міщанську верству, то у В. Винниченка його з готовністю переймають уже й заражені «духом капіталізму» селяни, радісінькі здихатися цілого свого етнокультурного спадку вкупі з осоружним «мужицьким» костюмом [445] , — мотив, що наскрізною інтеліґентською ламентацією тягтиметься відтак через цілу українську літературу XX століття, навіч ілюструючи слушність тези, яка була цілком самоочевидною ще для наших ранніх «народників»: без «своєї», соціально впливової інтелектуальної еліти — за М. Драгомановим, «мозку» [446] , — народ залишається культурно беззахисним і сам своєї тожсамости в колоніальних умовах зберегти не зможе).
445
Комедія В. Винниченка 1913 р. «Молода кров», де класичний народницький сюжет із зведенням паничем сільської дівчини вивертається навспак, у ролі одуреної жертви опиняються наївні пани-«хлопомани», а голінний до «панства» мужик чи не вперше в українській літературі виводиться на кін позбавленим будь-яких моральних засад, — це вже безповоротне, без тіні сентименту, розквитання з «старим» народництвом, виконане до того ж із нещадністю того самого глузливого тюгукання, яким у п'єсі сільські парубки проганяють зі своєї вулиці бідолашного панича-народолюба.
446
Думку, що найбільша проблема України — в тому, що «країну відділено від свого мозку» і тому в ній неможливий «нічим не обмежуваний ендозмос і екзозмос між верхніми й нижніми верствами населення», М. Драгоманов уперше висловив ще 1881 р. — у статті «Что такое украинофильство?» (Драгоманов М. Вибране. — С. 447).