Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
Шрифт:
Для аристократичної свідомости, натомість, відмова від спадку дорівнює відмові від себе, краху особистости, так що минуле тяжить над нею постійним фатумом, «преділом, іже не прейдеши». Тому, між іншим, нас не повинні дивувати такі різко супротивні цілому еґалітаристському пафосові російського народництва заяви наших народників, як часто повторювані Оленою Пчілкою своїм дітям напучування в дусі «Порода в людині перше всього» [447] , або ж просто-таки фаталістично детерміністська «антропологія» В. Антоновича, згідно з якою «моральну діяльність всякого чоловіка» на 75 % визначає спадок предків, на 5—10 % — «виховання» (під яким розумілося вже свідомеопанування надбань і принципів минулого!), і тільки на яких 15 % — особиста ініціатива [448] : пропорція тим характерніша, що якраз сам В. Антонович, по матері з роду польських князів Любомирських, по батькові — з угорського роду Джидаїв, змалку вихований у запеклому польсько-шляхетському шовіністичному дусі, мав би нібито слугувати запереченням власної концепції, як людина, що саме від батьківського спадку й відмовилась, вибудувавши собі життя за «власною ініціативою», — але це тільки якщо розуміти поняття «спадок предків» не за духом, а за буквою, як його й розуміє сучасна свідомість (X. Ортега-і-Гасет називав це «герметизмом масової людини» — категорично негодної уявити собі чогось, що не вкладається в її власний репертуар ідей і понять). В дійсності, те, як мислила собі дворянська інтеліґенція «спадок предків», найбільше подобає — навіть із наближеними до Антоновичевих пропорціями! — на так звану «батьківську програму» (інакше, «батьківський/предківський сценарій»), одну з базових категорій сучасної трансакційної психології [449] , — течії новітнього психоаналізу, яка вирішальним у кожній індивідуальній долі вважає насамперед характер «міжпоколіннєвих трансакцій» (рольових взаємодій) дитини з батьками, дідами і т. д., — з тою, зрозуміло, різницею, що в XIX ст. ніхто при тому не покликався на Фройда з Юнґом. Повертаючись до «своєї народности», не раз
447
Див.: Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 158.
448
Цит. за: Ульяновський В. Син України… // Антонович В. Б. Моя сповідь. — С. 17.
449
Див. про це: Берн З. Игры, в которые играют люди. Психология человеческих взаимоотношений; Люди, которые играют в игры. Психология человеческой судьбы/ Пер. с англ. — СПб.:Лениздат, 1992. — С. 163—174.
450
Пчілка Олена. Спогади про Михайла Драгоманова // Пчілка Олена. Твори. — К.: Либідь, 1988. — С. 502
451
Драгоманов М. Чудацькі думки… // Драгоманов М. П. Вибране. — С. 551.
Ця прихована контроверсія — тихо булькаюча на повільному вогні незгода між дворянським і «різночинським» крилом української інтеліґенції в оцінці наших до- і ранньомодерних еліт — не отримала, на жаль, розгорнутого концептуального оформлення у вигляді ширшої полеміки. Чи не єдиним випадком досить-таки нефортунного «прориву на яв» можна вважати скандал із Кулішевою «Крашанкою русинам на Великдень», у якій було зроблено спробу історично реабілітувати колись сполонізовану українську шляхту, — за глузливим коментарем Франка (який не лишив від Кулішевих «миротворчих» планів каменя на камені!), поставити «на чолі нового національного руського руху» «внуків колишніх „культурників“ Сапіг, Жолкєвських та Чарторийських» [452] : ідея, що здавалась Франкові не більше ніж «фантастичною» [453] . Сьогодні, з часової дистанції, його досить-таки «погромницькі» пасажі, вицілені проти Куліша, звучать як справедливо-обурене гримання окраденого «мужика» на винуватого «пана», який винувато ж і вмовкає, — позиція тим більше зрозуміла, якщо згадати, що Франко був у своїх антишляхетських інвективах аж ніяк не самотній. Як писав І. Лисяк-Рудницький, тогочасні «історики-позитивісти немов спеціалізувалися у випорпуванні слабостей у староукраїнських порядках та в демаскуванні здогадних шкурницьких мотивів у постатях нашої історії» [454] (характерно, що навіть Драгоманов, який пробував осадити за таку «спеціалізацію», зокрема, Ол. Лазаревського, робив це дуже обережно і, як на його войовниче-безкомпромісну натуру, таки напрочуд делікатно: «дух часу» на більше не дозволяв, і треба було справді бути анахронічним диваком, як Куліш, щоб так відкрито й незграбно поперти «проти рожна»). Зрештою, ті «два крила» національної інтеліґенції ніколи відверто собі й не протиставлялися: «українці» — навіть поділені в 1890-х на «радикалів» і «культурників» — все-таки цілий час залишалися, увічу імперії як спільного ворога, «одним табором» (як точно висловилася Леся Українка, хоч і з іншого приводу, — «ми гинули не тільки від класового антагонізму, але й від недостачі його» [455] — sic!). Але це зовсім не значить, що такої контроверсії між ними не було, і що українська культурна історія, ця «програмна матриця» цілого українського модерного національного проекту, сприймалася «всім табором» у тому самому режимі обривів тяглости, в якому вона бачиться нині нам, — шляхта ніколи не обриває тяглости, її функція, навпаки, — скріплювати, реставрувати обірване. Інша справа, що сама та тяглість у процесі реставрації може міняти свої внутрішні смисли.
452
Франко І. З остатніх десятиліть XIX в. // Франко І. Зібр. тв. — Т. 41. — С. 480.
453
Ми не знаємо, чи здавалась вона такою Лесі Українці, але характерно, що до П. Куліша вона ставилася з непорівнянно більшим пієтетом, ніж Франко, — «вважала його „настоящим письменником“ і своїм учителем» (Квітка К. На роковини… // Спогади… — С. 230).
454
Лисяк-Рудницький І. Із Драгоманівських студій// Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1. — С. 292.
455
Лист до М. Кривинюка від 3.11.1902 р. // Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 644.
Час підбити деякі підсумки. Повернувши «свою шляхту» на приналежне їй місце в українському русі XIX ст., ми неминуче опиняємося перед необхідністю переглянути цілий модерний український національний проект, успадкований нами від СРСР у колоніальній, народницько-етнографічній модифікації (до проблеми аґлютинації українського народництва з російським в «українській радянській» версії цього феномена мені ще доведеться повернутися наостанці). Головною характеристикою цього проекту від 1920-х pp. і до сьогодні можна вважати аґресивне відторгнення всякої великопанськостияк елемента буцімто чужорідного, «ненашого» (характерно, що навіть сам цей термін — «великопанськість» — цілковито зник з мовного узусу, заступлений іншомовним, і начебто вже й неперекладним, «аристократизмом»). Тут дозволю собі вельми показовий персональний спогад. У серпні 1988 р. в Київському оперному театрі відбувався ювілейний вечір пам'яти Лесі Українки (тоді такі вечори ще відбувались). Після всіх достойників за сценарієм передбачалося й слово «молодої поетеси» — амплуа, в якому випало виступити авторці цих рядків. Сам по собі жанр такої п'ятихвилинної промови виключає можливість якоїсь глибшої провокативної думки — це радше «перформенс», гра метафорами, тож тим більшим виявився мій шок, коли в черговому числі «Літературної України», де було вміщено тексти виступів усіх учасників вечора, я вгледіла безцеремонно виправленим акурат те єдине місце у своїй промові, на якому мені справді залежало: замість моєї гордо проголошеної « української аристократії — як кровної, так і духовної» (про Драгоманових-Косачів) головна націонал-патріотична газета пояснила, urbi et orbi, що я « маю на оці аристократію не кровну, а передовсім духовну» [456] , — щоб, бува, хто не подумав, що в Україні могла бути кровна аристократія і що «наша Леся» може мати з тим щось до діла.
456
Височіє в пам'яті нащадків // Літ. Укр. — 1988. — 6 жовт. — № 40 (4293). — С. 4.
Повторюю, це був 1988 рік, і про жодну політичну цензуру вже не йшлося. Це дала про себе знати ота генетична «зона відчуження» між українським «мужиком» і українським «паном» («хоч були пани, та чужі»!), яка від XIX ст. нікуди не зникла — ба навпаки, зросла на силі, отримавши від більшовизму моральну санкцію на «класову ненависть». За роки незалежности ця ненависть — одна з основних підвалин комуністичної цивілізації — нічим не була поскромлена, і всі культурні непорозуміння, на які ми натрапляли в ході повищого викладу, в кінцевому висліді, є її продуктами, хай і несвідомими, — інваріантами того самого редакторського олівця, котрий одним розчерком навідріз відмовляв українській інтеліґенції XIX ст. в праві на родовитість.
А тим часом, така депривація обертається не просто фальсифікацією історичного процесу, — вона зводить нанівець усі зусилля наших «націєтворців» XIX—XX ст. обґрунтувати неперервну тисячолітню тяглість«українсько-руської» історії як леґітимну основу національно-державного існування. Самої тільки народницько-етнографічної тожсамости для цього категорично недосить, — вона негодна ліквідувати досі зяючий прірвою в нашій свідомості розрив між «темною» козацькою й модерною (пошевченківською) добою.
У наступному розділі я покажу, як на практиці здійснювалась дворянською інтеліґенцією ліквідація
457
«Смислами я називаю відповіді на питання. Що на жодне питання не відповідає, те позбавлене для нас смислу» (Бахтин М. Эстетика словесного творчества. — Москва: Искусство, 1986. — С. 350).
Отож далі, повернувшись на територію літературного тексту, я спробую, хай би тільки в найзагальніших рисах, реконструювати обрис тої «культурної тяглости», котру персоніфікувала собою «єретичка»-«прометеїстка», лицареса Святого Духа, називаючись «просто» (sic!) Українкою. В дійсності, як бачимо, справа виявляється далеко не така «проста»: в основі комунікаційного розриву між Лесею Українкою й нашою постколоніальною культурою лежить глибинний, загнаний усередину, конфлікт тожсамостей, наш хронічний «національний невроз» — не остання причина того, що український національний проект і досі, на початку XXI століття, залишається в стадії недовершености.
VI. «Тайна імени». Історія ордену: символ віри
Слов'янщина! — який величний гук,
Який широкий і містично темний.
І скільки літ, і як багато рук
Для неї будували храм таємний.
Посеред храму п'єдестал звели,
І статую поставили на ньому,
І вид, немов Ізіді, зап'яли
Покровом щільним ідолові свому.
Стоїть таємна статуя давно,
Час тихо упливає рік за роком,
І досі ще нікому не дано
В лице їй глянути одважним оком.
Отже, «звемось просто українці, бо ми такими єсьмо» [10, 86]. Так гордо ознаймила двадцятилітня Лариса Косач своєму «любому дядькові» (постійне епістолярне звертання) й «духовному батькові» [458] , Михайлу Драгоманову, який, завважмо, п е р ш и м (від 1876 p., тобто відколи еміґрував із Росії) став уживати в своїх писаннях того самого «етнічного» псевдоніма, що відтак перейшов і до неї — «Українець» (NB: а ще тридцятьма роками раніше так підписався, — правда, не по-українськи, а по-французьки, але також мандруючи Європою й почуваючись вигнанцем, — інший автор, якого в родині Драгоманових без вагань зараховували до українських, — «Мг. Nicolas de Gogol, Ukrainien», згідно з «Almanach de Carlsbad» за 1846 p. [459] , — збіг, що його навряд чи можна вважати за випадковий!).
458
«Духовною дочкою Драгоманова» Лесю Українку вперше назвала свідок, чи не найбільш «віри годний», якого лиш можна собі уявити, — його ріднадочка, Лідія Драгоманова-Шишманова, Лесина «единственная старшая кузина» [10,340; 342]. Ширші свідчення на цю тему залишив інший, молодший кузен-«драгомановець» — професор економіки Світозар Драгоманов (1884—1958, пом. у США), автор розвідки «Вплив Драгоманова на Лесю Українку», але позаяк ця праця є на сьогодні бібліографічним раритетом, то сучасного читача, цікавого хоч щось дізнатися про Лесині «університети» у дядька, доведеться відсилати до все тієї самої застарілої монографії М. Драй-Хмари (див.: Драй-Хмара М. Літературно-наукова спадщина. — С. 53—59).
459
Найповнішим синопсисом документальних свідчень про українську ідентичність Гоголя досі залишається англомовна монографія Ю. Луцького: Luckyj, George. The Anguish of Mykola Hohol, a.k.a. Nikolai Gogol. — Toronto: Canadian Scholars' Press, 1998. M. Драгоманов вважав Гоголя о с т а н н і м із когорти «старих писателів київсько-малоруського віку», відкритої в XVII ст. Дмитром Тупталом (Ростовським), див. його: Антракт з історії українофільства (1863—1872) // Драгоманов М. Вибране. — С. 216.
Цікаво, що цей факт фамільностиЛесиного літературного імени, отже, своєрідної символічної зміни імени родинного— «не по крові, а по духу» (що найпромовистіше десигнує започатковану XIX століттям «нову генеалогію» еліти, «велику трансформу» колоніальної шляхти в національну інтеліґенцію), — у нашому лесезнавстві й досі якоїсь особливої уваги до себе не привернув [460] . Причина зрозуміла: М. Драгоманов — за обережним визнанням сучасного дослідника, «чи не найзначніша постать після Шевченка в українській суспільній думці XIX століття» [461] (NB: а якщо абстраґуватися від загальнокультурної харизми та обмежитися суто інтелектуальною історією, то либонь-таки й найзначніша…), мислитель воістину органічної, «тканинної» несумісностиз будь-яким (не лише російським!) імперським дискурсом [462] , — завжди був, що для Російської, що для радянської імперій, «політично неблагонадійним», або, як назвав його ще Александр II у спеціальному додатку до Емського указу, — «положительно опасным в крае агитатором» [463] . Так він і лишився для постколоніальної культури «не в фокусі». Тих кілька коротких інтерлюдій, що були випали драгомановським студіям у періоди політичного «потепління» (у 1920-ті, коли його безуспішно пробували виставити попередником українського марксизму [464] , та в 1960-ті, коли його, не менш безуспішно, «реабілітовувано» під личиною борця з «українським буржуазним націоналізмом» [465] ), не встигли забезпечити сьогоднішній гуманітаристиці тривкого ґрунту для розуміння дійсного масштабу цієї постати. Останнє завдання є тим більш нелегке, що з Драгоманова був системниймислитель — той, якого, як наголошував І. Лисяк-Рудницький, можна осягнути тільки в цілокупності, «в органічній єдності його ідей, кожна з яких пов'язана з іншими, доповнює їх і може бути зрозумілою лише через ціле» [466] , — а про яке ж «ціле» може йти мова, коли й дотепер найповнішим науковимвиданням його праць залишається, страх сказати, двотомник, виданий Б. Кістяківським у Парижі 1905 р. [467] ! Одне слово, Драгоманов-яким-він-був — тим, на кого було відцентроване все українське, а значною мірою й загальноросійське інтелектуальне життя останньої чверти XIX ст. [468] (політичних мислителів його класу в Росії після смерти Герцена не було, і вплив його на «Струве і всю чесну компанію наших „старших братів“» [12, 399] — то окрема тема для русистів), — із сучасної свідомости, нікуди не дінешся, випав. А вкупі з ним обвалилася, як від вибитої підпори, й ціла будова, — і Леся Українка зосталась «духовною сиротою».
460
Як приємний виняток можу відзначити хіба біографію М. Кармазіної, фактографічно вельми сумлінну, див.: Кармазіна М. Леся Українка. — С. 55.
461
Міщук P. С. Сторінки великого життя// Драгоманов М. П. Вибране. — С. 605.
462
Про Драгоманова на тлі сучасної (кінець XX ст.) політичної думки див.: Raeff, Marc. Introduction — М. P. Drahomanov's Political Thought. Documents for the Study of Literature and of Ideological Trends. Correspondence from American Archives, 1857—1933. — New York: The Ukr. Academy of Arts&Sciences in the US, 1992. — P. 20—26.
463
Цит. за: Миллер А. И. « Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). — СПб: Алетейя, 2000. — С. 260.
464
Тоді-таки було опубліковано і найповнішу (досі!) добірку листів М. Драгоманова до Лесі Українки — у харківському журналі «Червоний шлях» (1923. № 4—5).
465
Див.: Заславський Д, Романченко І. Михайло Драгоманов: Життя і літературно-дослідницька діяльність. — К.: Дніпро, 1964. — С. 6. Це була перша після 30-літньої перерви спроба повернути Драгоманова українській культурі, обірвана на початку 1970-х — після виходу вже офіційно визнаної ЦК України «ідейно шкідливою» монографії Р. Іванченко (Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. — К.: Вид-во Київського ун-ту, 1971). Акцентування на «федералізмі» не помогло так само, як не помогло в 1920-ті акцентування на «соціалізмі»: навіть класичним для підрадянської україністики методом «фальсифікацій во спасеніє», з купюрами й лакунами, Драгоманова не можна було пристосувати до радянської версії української культури: тільки-но «допущений», хай би й в обтятому вигляді, у колоніальний канон, він «розвалював» його зсередини.
466
Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик// Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — С. 300—301.
467
Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова: В 2 т./ Под ред. Б. А. Кистяковского — Париж: Б. и., 1905.
468
«…Що не кажи, а Драгоманов має за собою добрих 3/4 всієї Росії», — свідчення промовисте тим більше, що походить від опонентів: так бідкалися між собою російські революціонери після того, як Плєханову й Аксельроду так і не вдалося стягти Драгоманова на свій бік (цит. за: Іванова Р. П. Вказ. пр. — С. 152; докладніше про конфлікт Драгоманова з російським революційним рухом див.: с. 107—156).