Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
Шрифт:
Чи не вперше в літературі європейського модернізму тут представлено грядущий історичний конфлікт двох естетичних систем, двох різних «релігій краси» (і не тільки краси!) — « червоної троянди» й « білої лілеї» (через десять років, на початку 1920-х, так трагічно продовжений у П. Тичини в його, значно краще дослідженій критикою [678] , війні Скорбної матері — Mater Dolorosa, інакше Долорес! — із підмінною Лже-Марією, «великою блудницею» Апокаліпсису, яка перемагає першу і якій поет вклоняється — «Замість лелії рожу / цілують уста», — перед тим, як остаточно зректися діонісійського дару). «Вища», «страшна» краса (NB: а для Аврелії краса обов'язковий атрибут віри, без неї «віра тая мертва», — дуже українське розуміння релігійности, як буде показано далі!) відкрилася Аврелії в дитинстві, під час страти християн у цирку, — це та сама чуттєва «ініціація жертовністю», яку ми бачили в «Забутих словах» (навіть із тим самим образом «молоденької» жриці в центрі космосу, візуально-символічно — у центрі кола-арени), тільки тут міф уже постає у своєму сконденсовано-чистому, не обтяженому накипом житейських подробиць вигляді, і його центральна постать дається ідентифікуватись без труда — це наскрізна Українчина «мати Міріам», жінка-офіра, жінка-Агнець, жіноча версія Христа:
678
Першим на тичининське «роздвоєння Марії», а відтак і підміну ранньої «Пренепорочної» — «колективістичною, мадонною для всіх», звернув увагу ще В. Стус у «Феномені доби» (див. його: Тв. — Т. 4. — С. 289). Звідтоді про це писано немало, в т. ч. авторкою цих рядків, див.: Жінка-автор у колоніальній культурі // Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. — С. 166—167), тож довше спинятися на цьому сюжеті нема потреби.
679
Мотив, який перед тим мелькає в «Руфінові і Прісціллі», в останній дії в цирку, де після промови Прісцілли («Я готова / і рада вмерти за Христову правду») серед християн у публіці починається істерика й дехто з молоді й собі кидається на арену: «- Я християнин! / Беріть мене! В'яжіть! Я теж був з ними! — І я! Й мене беріть! Я християнка!», — на що патриції в передніх рядах вирішують, що «сі, певне, подуріли» і що «се зараза»: бракує тільки якого-небудь д-ра Фройда, який, як у наші часи, дуже подібні до доби занепаду Римської імперії, науково розтлумачив би суґестивний механізм («заразність») масової істерії.
Можна сказати, що в цьому образі, наділеному явною королівськоюатрибутикою — геральдична «лілея на золотому полі» [680] і «живий пурпур» офірної крови (царство «не від світу цього», ієрархічно вище, «краще» і «величніше» від земного!), — з істинно жіночою грацією схрещено обидва лики «страшної краси»: рількевський містичний досвід самотньоїдуші — з Єйтсовим захватом колективноговознесіння. У принципі, це вже та «надлюдська» краса, якої, за Рільке, витримати несила, і саме тому одновірці, «мов безумні», кидаються й собі на круг смерти — і в екстазі такої самопосвяти єднаються, «зв'язані одним почуттям» (В. Матушевська): відбувається таїнство народження духовної спільноти(церкви, конґреґації, ордену), твориться нова сакральна цілість, яка в нескінченно відкритому часовому континуумі притягуватиме до себе нових і нових «мучеників» — людей, для кого головним екзистенційним модусом є відцентровий рух душі «з себе», потреба віддавати. Цією-то потребою й мучиться Аврелія, замкнена в батьківському домі, як в одиночній камері, — «вогонь святої мрії» палить її зсередини, і, не маючи способу перетворити його «в діло», вона свідомо йде на компроміс і «знижує планку» — на користь іншої, хоча «також королівської» мрії (NB: на менше Українчині герої не розмінюються!), материного, а не батькового спадку, — обираючи «троянду» земної влади, доцентрового, «в-себе-і-для-себе»,розвитку:
680
Якщо дивитися в «обернених» кольорах, це герб французької династії Бурбонів (там золоталілея на блакитному полі (Іл. 11 — геральдична символіка блакитного та сама, що й білого), у прямійже проекції (біла лілея на черленому / золотому полі) — це герб ґібелінів (Іл. 12), до яких належав і Данте. Незалежно від того, чи Леся Українка тут дійсно хотіла погратися з лицарською символікою, чи це «підказка» її підсвідомости, «герб» вийшов досконалий — залишається тільки поставити під ним девізом її рядки «Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона» (приміром, вигнані ґібеліни, що дали світові Данте, — «величнішими» од царюючих Бурбонів…).
681
Пор. антитетичну ехолалію-перегук двох наведених кінцівок: «ті люди, як безумні, / з амфітеатру кинулись на круг, волаючи: „Ми християни!“», — «цвіт юнацтва буде, мов безумний, мені волати: „Ми твої раби!“». В першій версії хор «волає» «за Христову правду», у другій на місці Христа — «Я», «єгипетська царівна» (Аврелія мріє про поїздку з матір'ю й вітчимом у Єгипет), і ця царівна вимагає жертв уже «во славу свою». Цей механізм самообожненнялежить в основі всіх «неопоганських релігій» XX ст., замаскованих під тоталітарні ідеології: культ «троянди» (закрученої всередину себе — лілея, навпаки, за формою «відкрита» назовні!) виявляється сумнозвісним в історії «культом особи», що передбачає становлення «лже-конґреґації» (партії, тоталітарної секти), об'єднаної фальшивими цілями на фальшивих засадах.
**Це вже незаперечний «голос Анни»: в «іспанській драмі» Анні саме так і волає «цвіт юнацтва» на балу в Альваресів — «Ми будем / рабами вашими в сей вечір!», і вона вдоволено зве їх «Мої піддані», і задля того, щоб повторити цю гру всерйоз, у масштабах не балу на один вечір, а країни на довгі роки, — «здобути трон», — готова переступити ще не через одного трупа… Ширше беручи, це голос усіх «королев» XX ст., «нагірніх принцес», які вже й не знають іншої, «вищої» краси, і тому, натрапивши на Долорес (хай уже не в житті, а в тексті), можуть хіба покрутити пальцем коло лоба. «Народження Анни» з Аврелії, повторюю, ще вимушене, — Аврелія муситьубити в собі потенційну «Долорес» (якою їй не дозволенобути) й стати «Анною», якщо взагалі хоче вижити. Страшнуватенька паралель із Тичиною, який у тетраптихові 1920 р. «Мадонно моя…» так само «убив Долорес», попрощавшись із Дівою-«лелією», «Цвітом Голубим» («Уже ми тобі ані піснь, ні псалом / не воспоєм диким хором», — чи, бува, не той самий це «дикий хор», у який так трепетно вслухався Річард Айрон на кораблі через Атлантику?), і майже буквально повторив образний ряд описаного Аврелією «культу троянди», тільки вже з позиції не «єгипетської царівни», а її «раба» («Жона відважна, діва гріховна / гряде до нас», «чарує, мов та рожа повна» і т. д.), напрошується сама собою: Тичина, з його трагедією митецького відступництва («смертю Діоніса» в собі), є взагалі дуже «Лесин» персонаж — він ніби розіграв у житті роль, раніше намічену Лесею Українкою в тексті (як-от того бідолахи, що на балу в де Альваресів у захваті «скидає маску», гукаючи Анні: «Всі зорі бліднуть перед сонцем!» — лиш на те, щоб бути осміянимсвоєю богинею, оберненим у блазня, як і Тичина-поет своєю вавилонською розпусницею, котру теж прийняв був за «Жінку, зодягнену в Сонце» [682] — курсив мій. — О. З.).
682
«Іде і сміється: / життя! квіток! / Сонце на скрипку, хмарки у танок» («Мадонно моя…», курсив мій. — О. З.). Цікаво, що апокаліптична символіка Тичининої «рожі» чомусь ніяк не ув'язується критиками з Українчиною, хоча в неї ця символіка далеко виразніша, і той самий образ «єгипетської царівни» на злототканих килимах, обвитої червоними шовками, прямо перегукується з вавилонською «великою розпусницею» з Об'явлення св. Івана Богослова, «одягненою в порфіру й кармазин» [17:4].
Уважний читач, поза сумнівом, уже впізнав тут той самий конфлікт Афродіти Уранії й Афродіти Пандемос, од якого загинула Троя, — конфлікт двох жіночих божеств, який мусив бачитися Лесі Українці настільки важливим для земних доль духа (і, як бачимо, небезпідставно!), що вона продовжує вперто «заземляти», проектувати його на історичну вісь, з епохи на епоху, очевидно все-таки не без надії бути почутою не лише як авторка п'єс «з троянського життя». Через півроку після «Адвоката Мартіана» душевне роздвоєння Аврелії між батьковим і материним спадком постане в «Камінному господарі» уже «озовнішненим» у двох повноформатних жіночих образах, двох королівнах «від різних царств», одна з яких є лицаресою св. Ґрааля(NB: щойно в «іспанській драмі» Леся Українка вперше зважується «відхилити забороло» й назвати лицарську релігію-в-собі її прямим ім'ям: «Кохання в мене в серці, наче кров / у чаші таємній святого Ґрааля», — каже Долорес у першій сцені, але второпати, що там ця навіжена белькоче, в епоху Тичининої «Червоної троянди» вже не буде кому [683] ), а друга — земною («єгипетською») царівноюдо шпіку кісток. Драма Аврелії — це лиш зачаток трагедії Анни й Долорес, їхнього явного й укритого протистояння, куди істотнішого для розуміння «Камінного господаря», ніж трикутник Анна — Дон Жуан — Командор [684] . Виглядає на те, що Леся Українка була дуже навіть свідома тих процесів чуттєвого «розшляхетнення», загрози деградації «високого Еросу», які несла з собою індустріальна епоха, — і що її зразкова, без страху й догани, вірність «пам'яті 70-х років», тому орденському духу аскези, в якому ще дівчинкою відчула «вищу красу» так, що потім її жаского блиску не змогли в ній потьмарити жодні «земні» спокуси (а вони, між іншим, у неї були, і немало — і публічністю, і статусно даною перевагою над «малими світу цього», і «цвітом юнацтва», і навіть «злототканими килимами», з цього боку її біографії справді ще не написано!), — ця вірність є таки найпрямішим ключем до її подиву гідної особистісної цільности [685] , завдяки якій вона зуміла прожити все своє життя непохитною «королівною тернового вінця», ні в чому не зрадивши герба «білої лілеї на золотому полі». Тільки, щоб потрапити тим ключем належно скористатися, треба, знов-таки, знати про ті 70-ті роки й їхню атмосферу хоч щось, крім того, що зафіксувала вона сама, — ми ж і до зафіксованого нею не надто уважні.
683
Радянські коментатори не змигнувши оком пишуть, що «Святий Ґрааль» — це «володар містичної чаші (бідний Йосиф Ариматейський — і його «розкуркулили», позбавивши законного майна! — О. З.), яка наснажувала людей високих моральних якостей новими цілющими силами» [6, 402]. Це найлаконічніша спроба описати релігійний культ, яка мені будь-коли траплялась (щось якби написати: «Христос — проповідник, страчений у І ст. н. е. у Єрусалимі за фальшивим звинуваченням»).
684
Що я не помиляюся у своїй оцінці, міг би довести такий текстологічний аналіз чернеток, який проробила Г. Гаджилова з «Руфіном і Прісціллою». За Є. Ненадкевичем (див.: Цит. пр. — С. 34), у першій редакції «іспанської драми» (отій самій, «удвічі довшій») була сцена зустрічі Анни й Долорес у Мадриді, де Анна прямо «вступала в війну» з Долорес, намагаючись її всіляко принизити, — і то не з банального жіночого суперництва (як це, за логікою жіночих журналів, вийшло в прекумедній своєю «пострадянськи»-нуворішською безстильністю виставі М. Резніковича «В плену страстей»), а з тої «метафізичної заздрости», яку завжди почувають земні володарідо непідвладних їм ієрархій— до тих, хто вклоняється не їм, а «іншим богам». Весь цей текст, у якому Анна «злорадо пишається перед Дольорес <…>, підкреслює перед нею свій високий стан при дворі, демонструє своє багатство» і т. д., Леся Українка в остаточній версії викреслила, означивши війну «лілеї й троянди» тільки пунктиром, непрямими натяками, — з розрахунку на вирозумілого читача. Розрахунок, проте, не підтвердився: пара «Анна — Долорес» була проінтерпретована як центральнадля п'єси єдиний раз — самою авторкою (sic!), у листі до О. Кобилянської від 3.05.1913 р.
685
«Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала <…>. Життя ламало тільки обстанову навколо мене (ну, і кості мої, як траплялось), а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться» [12, 371].
Щоб не бути голослівною, вкажу тільки на один епізод, який, у світлі всього, що ми вже з'ясували про лицарські традиції «локальної спільноти», не може не заінтриґувати. В іншому автобіографічному вірші-спогаді з дитинства — «Віче» (1901) — маємо цілком достеменну, як то потвердила О. Косач-Кривинюк [686] , згадку про те, як десь на рубежі 1870—1880-х pp. Леся й друзі її «отрочества», загальним числом «дванадцять» (як у Шевченковій «Тризні» [«Двенадцать приборов на круглом столе…»], де в завуальованій формі описано долю таємного товариства за зразком масонської ложі, — а може, просто і Шевченкові, й Лесині «товариші» взорувалися на одні й ті самі приклади, нам в українській історії вже невідомі?..), — заклали «таємне товариство» (sic!) на «вічі» «в дворі старого замчища-руїни» (Луцького замку Любарта), явно імітуючи конспіративну поведінку дорослих («Обачні люди, тямили ми добре, / що ми живем у небезпечний час: / поставили сторожу біля брами, — / як хто надійде, щоб давала гасло, — / і раду радили» [687] ): отже, з яких саме родин походили ті діти, сумніватися не доводиться [688] . Чуттєва «температура» цього спогаду близька до «Забутих слів», тільки тут лірична героїня старша — і прекрасно пам'ятає всі ті «великі слова» («братерство, рівність, воля, рідний край»), які з «завзяттям, одвагою, може, навіть героїзмом» виголошувалися юними конспіраторами на чолі з якоюсь «маленькою Жанною д'Арк» (НЕ Лесею!); пам'ятає й їхній натхненний хоровий спів — у западаючій темряві, коли «зубчата тінь від замкового муру / все довшала, а далі й двір покрила. / В бойниці небо стало темно-синім <…>, а ми співали…» (NB: от звідки родом «страшна краса» протестантського нічного хоралу на кораблі!), — і кількома залапкованими перифразами дає наздогад, щ'o самевони співали: «такі „червоні“ співи, / яких, либонь, не чув старезний замок / і в ті часи, коли червона кров / йому
686
Див.: Косач-Кривинюк О. Перебування Лесі Українки в Луцьку // Спогади… — С. 69—70.
687
Суворість громадівської конспірації можна оцінити за спогадами Є. Чикаленка, — як він свідчить, у громадах за весь час їхнього існування «ніколи не було жадного предателя чи провокатора» (див. його: Спогади. — С. 210). М. Славінський згадує, як у Києві 1880-х засідання українських гуртків маскувалися, на випадок небажаного гостя, під «родинні свята» (учасники «віча» маскуються для сторонніх під дитячу гру «у вовка і гусей»), як підбиралися для зібрань приміщення з кількома входами з різних сторін, як фотоательє Висоцького на Лютеранській (Славінський М. Цит. пр. — С. 348—350), — діти після «віча» також «за брамою всі різно подались»: це все не «вичитане», це перейняте ними з дому, з атмосфери тої «катакомбної церкви», якою й трималось ядро українського руху XIX ст. — і яка досі лишається для нас невидимою.
688
Крім О. Косач-Кривинюк, яка назвала ймовірними учасниками «Луцького віча», поза Лесею й Михайлом, ще сестер Маню й Лену Биковських (із Манею Леся Українка підтримувала дружні стосунки до кінця життя), ніхто якось не застановлявся над особами тих «дванадцяти». А тимчасом, це слід би зробити не з самого тільки сентименту до дитячих забав «нашої Лесі», і не такі вже ті «забави» дитячі: «отрочество» — це вік особистісної соціалізації, і те, за якою моделлю переходили свою соціалізацію діти «локальної спільноти», говорить про саму ту спільноту значно більше, ніж «сниться нашим мудрецям». Теоретично там могли ще бути Лесині кузени по тітці Олександрі, Антон і Борис Шимановські, чий батько, Б. О. Шимановський (у 1880-ті викладач першої школи з українською мовою навчання, яку заснував у своєму маєтку філософ В. Лесевич), натоді перебував на засланні (за Антона потім вийшла заміж Оксана Косач), і майбутня Михайлова дружина Шура Судовщикова, «сирота по бідному ідальґу» — її батько, Є. В. Судовщиков, автор української граматки, помер на засланні. Але й незалежно від персонального складу учасників «віча» (який нині, по упливі чотирьох поколінь, уже навряд чи вдасться відновити, — навіть доля листів Лесі Українки до М. Биковської невідома!), за ритуалізованими в ньому формами поведінки воно давно варте окремої історико-соціологічної розправи.
689
М. Славінський, наприклад, згадує «забуту вже тепер (у 1940-ві pp. — О. З.) пісню, попередницю нашого сучасного гімну», яку співало київське студентство під час демонстрацій 1884 р. і яка починалася словами «Та Україно, та Україно, / Ти моя рідна мати, / А чи довго ще над тобою / Будуть глузувати? / Та гукни, гукни, та Україно, / Та на свої рідні діти…» (Славінський М. Заховаю в серці Україну. — С. 303). Очевидно, що репертуар «червоних співів» мусив бути далеко ширшим, ніж це дається встановити без спеціальних музикознавчих студій.
690
Те, що «Заповіт» писався Шевченком саме як «українська Марсельєза», вперше довів Ю. Макаров у документальному телефільмі «Мій Шевченко», покликаючись на зашифрований у двох останніх строфах французький прототекст: «Qu'un sang impur abreuve nos sillons» («Хай нечиста кров окропить наші лани»). Як національний аналог «Марсельєзи» «Заповіт» сприймався й українським рухом XIX ст. — його співали стоячи ще в першій (Лисенковій) версії, з кінця 1860-х.
691
Через десять років, весною 1890-го, почувши музику свого гімну зі сцени (під сербський текст), Леся з Михайлом та іншими «кна-кнами» так, за її виразом, «ентузіязмувалися», що «руки одбили плескаючи». «Дивно було чути сю мелодію в концерті!» — пише Леся матері (Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 110): тут чи не вперше в історії вітчизняної культури зафіксовано т. зв. « ейфорію підпільника», почуття, надзвичайно важливе як рецептивний фон культурних процесів доби хрущовської «відлиги» й ґорбачовської «гласности» (коли людина, роками звикла, як Антей в «Оргії», співати так, щоб «не чули / знадвору люди», отримує своє «підпільне» в публічному обігу, вона переживає вибухову радість емоційного звільнення, яку ціннісно пов'язує з тим публічним, що її спричинило, — цим пояснюється феномен «Одного дня Івана Денисовича» А. Солженіцина, «Собору» Гончара, «Дітей Арбату» А. Рибакова та ін. маркантних «творів доби», що самі собою, поза контекстом тодішньої масової «підпільницької ейфорії», могли бути й цілком посередні).
Що в цьому вірші найцікавіше — це його наскрізний «ерос» живої, невідчуженої («самоорганізованої», кажучи в соціологічних термінах) колективности, з якого й починається соціалізація особистости. Якраз це почуття духовної єдностиз іншими тоталітарна держава викорчовувала у своїх підданцях у сповиточку (за всяку спробу «самоорганізуватися» в будь-який несанкціонований«гурток» закон сталінської доби відправляв дітей у ҐУЛАҐ [692] , а післясталінської — ставив на міліцейський облік), тож якраз цього почуття підрадянські покоління «атомізованих індивідів», чия «соціалізація» відбувалася в піонерах та комсомолі (в найліпшому, «альтернативному» разі — у дворовій компанії), у власному духовному онтогенезі вже не застали. Либонь, через те наші лесезнавці й не догледіли у «Вічі» нічого, крім ностальгії за «луцьким дитинством», — неможливо впізнавати почуття, яких не звідав сам. Завважмо, що лірична героїня «Віча» говорить від імени «я» тільки на початку і в кінці, коли десиґнує себе в часі як суб'єкта спогаду, — правдивим же героєм спогадує «ми», «товариство», спільнота, «конґреґація», — ота сама, «зв'язана одним почуттям», і цей зв'язок, як видно зі вступу (спогад викликаний «страхом забути», це ніби повторна присяга на вірність: так, так, я пам'ятаю!) та з прикінцевого звертання до «товаришів колишніх» (а ви, де б ви зараз не були, — пам'ятаєте?), зберігає свою зобов'язуючу чинність і для дорослої героїнітакож: вона й далівважає себе членом того «таємного товариства», хоч би навіть зосталась в однині, як герой Шевченкової «Тризни» за своїм накритим на дванадцятьох столом. Тож мова тут не про ностальгію за дитячими іграми, — все описане найдужче подобає на перейдений в отроцтві ритуал посвяти, включно з присягою: «зложили всі обітницю врочисту / ховати таємницю до загину».
692
Указом 1935 р. діти підлягали суду від 12-річного віку (див.: Епплбом Е. Історія ГУЛАГУ/ Пер. з англ. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. — С. 264), але А. Солженіцин стверджує, що для «політичних» «жодного вікового мінімуму не існувало», і в таборах за «спробу створення контрреволюційної організації» опинялися й десяти-, і навіть шестилітні (Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ. — Т. 2. — С. 425).
А тепер згадаймо кирило-мефодіївців, чиє «таємне товариство» слідству так і не вдалося розкрити, і «кроткі» відмови Миколи Гулака (який найдорожче за них і поплатився!) підісланому інформаторові-сповіднику (інцестуозна з точки зору первісного й західного християнства синодальна «симфонія» російської церкви з державою — одна з причин латентної, «повзучої» моральної дехристиянізаціїросійського суспільства, про яку в XX ст. заднім числом писали багато росіян, від В. Розанова до отця А. Меня): «На сохранение сей тайны я дал клятвенное слово, которого никогда и ни за что не нарушу. <…> моє честное слово я сохраню, какая бы участь меня ни постигла» [693] (курсив мій. — О. З.). А ось витяг із листа Лесі Українки до матері, написаного за кілька місяців до смерти, де вона скаржиться на немилу їй, через В. Винниченка, співпрацю з журналом «Дзвін»: «На жаль, я мала необережність пообіцяти їм ще одну річ, а ти знаєш, як я релігіозно ставлюся до обітниць, кому б вони не були дані…» [12, 440] (курсив мій. — О. З.). Це і є класичний лицарський кодекс чести: ще Геґель, аналізуючи позарелігійну, власне психологічну структуру лицарства ( честь, любов і вірність— не як «моральні якості й чесноти», а як «форми наповненого собою романтичного внутрішнього життя суб'єкта» [694] ), завважив, що для людини цього кодексу «питання не в тому, чи справедливе щось саме по собі, а в тому, чи пристало воно їй, чи відповідає її честі таке поступування…» [695] . Обітниця (не конче навіть «священна», тобто дана Богові, не конче та «велика присяга», якою лякає Анну Командор…) сама по собі, своїм змістом, може бути наївною, навіть абсурдною («Ох, як се нерозумно!» — кривиться тверезомисна Анна, почувши про «спадкове» нареченство Долорес…), але для «людини чести» вона все одно має, за точним словом Лесі Українки, «релігіозний» характер, — виконує функцію свого роду «кріпила», фіксованої межі, яку індивід сам собі виставляє як ідентифікаційну: порушивши її, він «розпливеться», втратить себе. З цих позицій і маємо оцінювати той факт, що «обітниці врочистої», складеної на Луцькому замку, Леся Українка теж ніколи не порушила— навіть сестрі Ользі не розповідала про цей випадок і не називала імен [696] (втім, може, й решта вчинили так само, і тому про те дитяче «таємне товариство» ми нічого й не знаємо?). Не виключено, що й «езопівська» мова «Віча», з усіма його зашифрованими недомовками, теж спричинена «дотриманням обітниці», прагненням «не сказати зайвого». В кожному разі, є всі підстави вважати «Луцьке віче» маркантною точкою духовної біографіїнашої лицареси, — тільки тоді стає ясно, чому вона залічувала «пам'ять 70-х років» до свого profession de foi нарівніз предківським спадком: тоді, справді, noblesse oblige!
693
Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 134.
694
Гегель Г В. Ф. Эстетика. — Т. 2. — С. 266—267.
695
Там само. — С. 271.
696
«Хто ще міг бути в числі тих 12-ти дітей, що Леся згадує у вірші „Віче“, і хто була маленька Жанна д'Арк, не знаю: не пригадую, щоб Леся розказувала мені про них» (Косач-Кривинюк О. Перебування Лесі Українки в Луцьку // Спогади… — С. 70).
Принаймні один серйозний висновок методологічного характеру наш читач із цього мав би засвоїти: що до кожного написаногоЛесею Українкою слова треба ставитися з тою максимальною («релігіозною», авжеж!) увагою, з якою ставилася до кожного даногослова вона сама, — с л о в о л ю д и н и л и ц а р с ь к о ї к у л ь т у р и з а в ж д и, з а в и з н а ч е н н я м, є «с л о в о ч е с т и», і самим своїм підписом (=«чесним ім'ям») автор засвідчував принципову готовність у будь-який момент відповісти за написане/сказане перед будь-якою інстанцією, до сакральної включно. Я б не стала наголошувати на цьому моменті, якби його розуміння в сучасній українській культурі не було так драматично закаламучене досвідом радянського й пострадянського «дискурсу брехні» із його велемовною тавтологічністю й пустослів'ям. Зміна чуттєвости позначилася не лише на предметі літератури, звузивши діапазон переживань героїв, — вона позначилася й на стилі, тобто на ставленні автора до писаного ним (=даного ним) слова: це слово втратило характер «слова чести», і до великої міри наш смак зі шкільної лави розбещено власне такою «безчесною», с в а в і л ь н о ю літературою («Права без обов'язків — то сваволя»!) — літературою слів, «кинутих на вітер», тобто не обтяжених жодною персональноювідповідальністю (=«обов'язком»!) автора за їхній зміст. Спектр такого свавілля надзвичайно широкий — від бездумного вживання готових вербальних кліше (« чужихслів») задля «звукового шуму», «заповнення порожнечі», і до перекручувань та фальсифікацій, якими буквально кишить наше інформаційне поле й за які колись у «порядному товаристві» відмовляли від дому. Ця девальвація публічного слова й породжена нею інерційна бездумність читання (ковзання очима по всякому тексту як потенційно «безчесному») складає, либонь, чи не найфатальнішу перепону між сьогоднішнім читачем і класичною спадщиною, і доки серед літературознавців не буде прийнято на правах аксіоми, що Лесю Українку треба читати інакше, ніж, скажімо, П. Загребельного чи О. Гончара, доти ми ненабагато більше в ній і вичитуватимемо — і не лише в ній. (Літературознавець, що у своєму «благому намірі» посмертно «помирити» Лесю Українку з І. Карпенком-Карим не кліпнувши оком заявляє, ніби К. Квітка в публікації 1914 р. «міг переплутати» останнього з якимось іншим Карпенком [697] , не розуміє, що цим «безчестить» не лише К. Квітку — «переплутавши» його з сучасним журналістом або «критиком», який, без сорома казка, заробляє собі на життя «рецензіями» на книжки, котрих не розгортав, — а й Лесю Українку — припущенням, ніби вона могла носити ім'ячоловіка, здатного публікувати неперевірені відомості як достовірні!) Діти «культури свавілля», ми, непомітно для себе, продовжуємо розігрувати трагедію Дон Жуана: адже ж Дон Жуан, нотабене, цілий час держиться в «іспанській драмі» виключно тим «словом чести» (verbatim, «на чесному слові» держиться!), яке дав був Долорес разом із обручкою і яке підтвердив їй на прощання («Я ніколи вас не зраджу»), — тільки зламавши своє слово (віддавши Анні персня), він перестає бути «тим самим» Дон Жуаном, втрачає тожсамістьі робиться тим, ким його й хоче бачити Анна, — замінним на іншого, ерзацом Командора: тепер і його «можна сплутати» — «безчесне» маніпулювання словами відкриває шлях до такого самого маніпулювання людьми.
697
Див. прим. 73 до розд. VI (в електронному варіанті — прим. 531. — Примітка верстальника).