Перше Правило Чарівника
Шрифт:
— Кошмари? — Запитав він, заспокійливо погладжуючи її кінчиками пальців.
Келен кивнула й пригорнулася до нього.
— Мені снилася та тварюка з кордону, яка схопила мене за ноги. У сні це була величезна змія.
Річард обійняв її за плечі і пригорнув до себе. Келен не опиралася. Вона підтягла коліна до живота і сперлася на них. Річард боявся, що вона почує, як б'ється його серце. Якщо вона і почула, то нічого не сказала і незабаром знову заснула. Річард прислухався до її подиху, до квакання жаб, до шуму дощу. Келен мирно спала. Міцно стиснувши рукою
Келен прокинулася незадовго до світанку. У Річарда від втоми боліла голова. Келен наполягла на тому, щоб він трохи поспав, поки вона постереже. Річард не хотів спати. Так приємно було тримати її в обіймах. Але він був занадто змучений, щоб сперечатися.
Келен легенько потрясла його за плече. Уже розвиднілось. Тьмяне світло ледве-ледве пробивалося крізь густий туман. Світ здавався маленьким і тісним. Вода, яка кишіла гниючими рослинами, зрідка булькала. У трясовині йшло своє невидиме очам життя. На Річарда і Келен, не кліпаючи, втупилася пара чорних очей, майже нерозпізнаваних на тлі чорної ряски.
— Гончі пішли, — сказала Келен. За ніч вона трохи обсохла.
— Давно? — Запитав Річард, протираючи очі.
— Хвилин двадцять, може, тридцять тому. Коли стало світати, вони поспішно зірвалися з місця і побігли.
Келен простягнула йому чашку гарячого чаю. Річард здивовано подивився на неї.
— Я тримала його над свічкою, поки він не нагрівся, — посміхнулася вона.
Річард здивувався її винахідливості. Келен простягнула йому жменю сушених фруктів і сама взялася за їжу. Річард помітив біля її ніг бойову сокиру і подумав, що вона вміє нести варту.
Дощ не переставав. Час від часу тишу порушував різкий, дзвінкий пташиний крик. Здалеку ніби йому у відповідь чулося квакання жаб. Над водою вилася мошкара.
— Як Зедд і Чейз? — Запитав Річард.
Вона затрималася з відповіддю.
— Зедд дихає рідше.
Річард швидко підійшов до старого. Той здавався майже мертвим. Риси обличчя загострилися, шкіра набула попелястого відтінку. Він поклав руку до грудей Чарівника і відчув, що серце б'ється рівно, хоч дихання дійсно стало рідше. Шкіру покривав холодний піт.
— Думаю, на сьогодні ми від гончих урятовані. Краще швидше рушити в дорогу і постаратися знайти лікаря, — сказав він.
Річард знав, що Келен боїться змій — він їх теж боявся і зізнався їй в цьому, — але вона не дозволила страху оволодіти собою. Келен повірила словами Річарда, що змії не ризикнуть підпливти близько до меча, і без коливань попрямувала до води, коли він сказав, що пора. Їм довелося двічі перетнути водний простір. Спочатку — з Зеддом і Чейзом, потім — з матеріалом для носилок, які можна було зібрати лише на стежці.
Вони причепили держаки до коней, але поки стежка вела по драговинні, волокуші були марні. Із землі на кожному кроці виступало коріння — хворі могли вилетіти і задихнутися. Довелося їх везти знову в сідлах, поки дорога не стане кращою.
Драговина скінчилася. Сонце стояло вже високо. Вершники зупинилися, щоб перекласти друзів на носилки і прикрити їх ковдрами і непромокаючою тканиною. Річард з радістю переконався, що його розрахунок виявився вірним. Носилки нітрохи не уповільнювали руху. Вони легко ковзали по дорожній грязюці. Річард і Келен поснідали прямо на ходу, передаючи один одному їжу. Вони зупинилися на хвилину, щоб перевірити, як ідуть справи у Зедда і Чейза, і продовжили шлях. Дощ не припинявся.
Незадовго до настання сутінків вони під'їхали до Південного Пристанища. Село було скопищем ветхих халуп і халуп, збитих на швидку руку. Здавалося, селище відвернулося від дороги, ховаючись від цікавих очей. Жодна з халуп ніколи не знала фарби. Подекуди на дахах красувалися бляшані латки, по яких гучно тарабанив дощ. Посеред усього цього безладу стояв склад, поруч з ним височіла двоповерхова будівля. Кривий напис свідчив, що це трактир. Назва була відсутня. З вікон лилося жовте світло — єдина яскрава пляма на тлі сірості і запустіння. Біля стін трактиру валялися купи непотрібу, тільки біля самих дверей чиясь дбайлива рука розгребла сміття.
— Не відходь від мене, — сказав Річард, як тільки вони спішилися. — Народ тут небезпечний.
Келен загадково посміхнулася.
— Я до таких звикла.
Річард задумався над її словами, але не став задавати питань.
Як тільки вони увійшли до шинку, розмови разом стихли. Всі повернулись в їхній бік. Трактир виявився саме таким, як і уявляв собі Річард. Масляні лампи освітлювали кімнату, наповнену їдким тютюновим димом. Грубо збиті столи стояли в повному безладді. Деякі з них були всього лише бочками, на які поклали дошки. Стільців не було взагалі. Тільки лавки. Закриті двері зліва, мабуть, вели на кухню. Справа, в темряві, виднілися сходи, позбавлені перил. Підлога, на якій серед сміття були протоптані доріжки, була заляпана і запльована.
У шинку зібралися бродяги, мисливці і нероби. Величезного зросту, з довгими нечесаними бородами. У залі пахло елем, потом і димом.
Келен стояла поруч з Річардом, гордо розправивши плечі. Не так-то просто було її налякати. Річард сказав собі, що так і повинно бути. Вона виділялася серед цього наброду, як золоте кільце на пальці у жебрака. Поведінка Келен привела присутніх у ще більше замішання.
Коли дівчина відкинула капюшон, на обличчях появилися усмішки, які оголили жовті зламані зуби. Жадібні погляди не відповідали посмішкам. Річард пошкодував, що Чейз без свідомості.
Всередині у нього все похололо. Він зрозумів, що сутичка неминуча.
До них підійшов високий товстун. Поверх безрукавки на ньому красувався фартух, який, ймовірно, ніколи не вирізнявся білизною. Його гладко виголена голова відбивала світло ламп, а буйна рослинність на руках змагалася з бородою. Товстун витер руки об сальну ганчірку і перекинув її через плече.
— Чим можу служити? — Сухо запитав він, немов би перекочуючи язиком дерев'яну тріску.
Річард усім своїм виглядом показав, що не потерпить грубості.