Вигнання в рай
Шрифт:
Потм вн став приглядатися прискпливше: звичайно ж, це не була та сама Горпина Степанвна з села Веселого, але ця бабуся бля храму мстечка Першотравневе була настльки разюче схожою на ту Горпину Степанвну, що це саме по соб було дивом! Ще б пак! Отут зараз, в час найглибшого болю вд найпдлшо зради зустрти раптом майже Горпину Степанвну! Адже ця невдома, худенька сивоволоса, старенька бабуся не тльки зовн була дуже схожою на Горпину Степанвну - вона, як Горпина Степанвна, пересуваючись таким же перевальцем, точнснько так трохи метушливо, дбайливо прибирала майданчик навколо тутешнього храму, вправно орудуючи мтлою, вником, совком та ншим причандаллям, псля чого довклля цього храму ставало таким же привабливим, як довклля храму села Веселого, з яким у Сергя було пов"язано так багато найкращих в його житт переживань - хба це не диво!
Деякий час простоявши так пд чаром спогадв,
– Бабуню, досить вже вам вдосконалювати й так досконалу чистоту, яку ви навели тут, - звернувся Сергй до старенько, коли та, вже впоравшись з прибиранням, роздивлялася на результат свох зусиль - чи нема бува ще яко недоробки.
– Та я й сама бачу, що, мабуть, вже досить, - ще раз окинула вона оком прицерковний майданчик, склала свй нехитрий реманент до невеличко комрки при церкв, замкнула , сховала ключ до кишен й, пдйшовши до Сергя, запитала: - А ви просто вдпочити сюди прийшли, чи, може, хочете зайти до церкви? Якщо хочете - то будь ласка, у мене й ключ вд церкви , можу вдмкнути.
– Та н, дякую, не треба, я взагал то сьогодн в цй церкв вже був уранц, - знову окинув Сергй оком храм, - але не в цьому рч. Звичайно, вивчити внутршню будову храму - це просто необхднсть для мене, але... Але, знову ж таки, не в цьому, власне, рч, - вн вдчув, що якось плутаться в свох думках, не може зосередитись зрозумти сво власн намри й думки.
– А рч у тм...
– промовив вн, аби просто щось промовити, доки щось вартсне не прийде йому на думку й, подивившись на бабцю, зрозумв, що ще трохи, старенька буде вважати його просто не сповна розуму.
– Рч у тм, - нарешт в його голов виникла якась здорова логка розмови, - що я знате хто? Я Сергй Богданенко.
– Еге ж, - тльки й спромоглась у вдповдь промовити бабуся, непорозумння на обличч яко все ще було досить промовистим.
– А я Галина ванвна Рябченко. Вс мене ще кличуть бабою Галею. От, - розвела вона руками знову якось запитально подивилася на Сергя, наче намагаючись вдгадати щось.
– Дуже примно, - посмхнувся привтно у вдповдь Сергй, в голов якого нарешт виникла тема розмови.
– Але я мав на уваз, що я саме той художник Сергй Богданенко, якого запросили до вашого мстечка для того, щоб я зайнявся реставрацю вашого храму. Тобто, - виршив вн пояснити ще раз, оскльки на обличч бабус все ще читалася якась недовра, - саме я буду робити реставрацю саме оцього вашого ось храму, - показав вн рукою на церкву.
– А-а-а, - радсно вигукнула бабця, - то оце ви той самий знаменитий столичний художник, якого умовляв до нас прихати сам Федорчук?
– Так, так, саме так. Оце я той самий художник. Оце я до вас прихав, - ствердно закивав головою у вдповдь Сергй.
– Нарешт! Слава тоб, Господи, нарешт ви прихали!
– здавалося радост баби Гал не було меж.
– Так, оце я й прихав, прихав ще вчора, прихав саме на запрошення Семена Павловича Федорчука, та й жити залишився теж таки в Семена Павловича.
– Та Семен Павлович достойна, дуже достойна людина. Дуже багато вн зробив для нашого мста, - пдхопила бабця тему.
– Оце й церкву нашу збудовано за його допомогою, коли вн ще був тут у нас в далек часи районним начальством. А потм, коли настали вже нш, оц капталстичн часи, й Семен Павлович дуже розбагатв, то й тод вн нас не залишав: то грошикв на ремонт школи пдкине, то на ремонт дитячого садка, а оце нещодавно розкошелився на те, щоб повнстю вдремонтувати нашу церкву, та ще щоб робив це найкращий серед усх майстрв аж з само столиц. Оце, виявляться, ви, Сергю. Слава Господу вже й прихали. Нарешт ми вас дочекалися.
– А Семен Павлович, - подивився Сергй на бабцю прискпливше, щоб розгледти, чи бува не ввела його в оману зовншня подбнсть баби Галини й Горпини Степанвни, чи не така ж сама баба Галина корислива прихрамова служка, як бабця, що зранку торгувала тут свчками як сам мсцевий пп Санько - дуже вже вона вихваля цього мсцевого багатя, про якого, принаймн з слв його племнниц, навряд чи можна було думати, як про дуже порядну людину, хоча рин тепер теж, власне, навряд чи можна було довряти. Та й в ншому розповдь баби Гал суперечила тому, що про Федорчука знав Сергй, хоча й знав вн це, знову ж таки, з слв т ж ри, - я маю на
– адже вн пам"ятав, що ра розповдала йому, що вс багатства, якими зараз володв Семен Павлович, насправд зароблен були його братом, батьком ри, ваном Павловичем, якого Семен Павлович, на додачу до всього, ще й убив.
– Та звичайно ж сам, а хто ж би йому дав ц багатства?
– якось аж здивувалася бабця.
– Ми ж бо вс з тих часв, коли багатв серед нас зовсм не було, батьки Семена Павловича теж були звичайними радянськими людьми, а не якимись там князями чи мльйонерами, то де б вн ще взяв ц грош, якби не сам х роздобув?
– Та н, я не про батькв, - пояснив Сергй свою думку, - я про брата Семена Павловича, адже у нього був брат ван, ван Павлович, чи не так?
– Так, так, звичайно так, звичайно, був у Семена Павловича брат ван. Був. Але до чого вн цей ван, яким вн боком до того, що Семен Павлович заробив?
– Так от це я якраз хотв саме у вас, Галино ванвно, запитати, чи ван Павлович бува не брав няко участ в зароблянн цих самих знаменитих мльярдв його брата Семена Федорчука?
– ван брав участь у зароблянн грошей?
– так, наче й повдомили про те, що небо раптом упало на землю, перепитала бабуся, очевидно, не повривши власним вухам.
– ван брав участь у зароблянн грошей! Ха-ха-ха!...
– щиро розсмялася вона.
– Та ван, царство йому небесне, хоч кажуть , що про покйникв поганого не можна говорити, але ван, прости Господи, у свому житт, мабуть, копйки зроду не заробив. Вн тльки витрачати вмв. Заробляти грош - це справа Семена Павловича, це вн заробляв.
– А чим же ван займався?
– Та на ши у Семена ж сидв, чим же вн ще займався. Забулдига ван був першостатейний, забулдига й гуляка. З самого дитинства зладу з ним не було някого: то в город чийсь залзе й не скльки т городини вирве, скльки перетовче, то вкно комусь виб", то ще в яку халепу влзе, а батькам вддувайся - ох натерплися вони з ним. А як в школу пшов, то ще грше - класу з п"ятого чи шостого вже курити й випивати потроху почав, бдн вчител з ним натерплися, насилу якось вже школу закнчив. Деклька разв навть намагався ще й до роботи стати, то там, то там десь поступить, але бльше мсяця нде не втримувався: тльки п", роботу прогулю, та тягне все, що погано лежить - кому ж це сподобаться. Так все сво життя й пропив та прогуляв. Врнше, брешу, було трохи в його життя бльш-менш людського. Закохався якось наш ван не на жарт, у Настю Петриченко, Кирила Петриченка дочку з нашого ж мстечка. Закохався, як кажуть, на смерть, вже так, сяк до не, а вона ж що, вона, наче б сама теж покохала вана, але вийти замж за такого гультяя - це просто життя сво загубити, та й год. Та й батьки ж дуже були проти такого, зрозумло. Та Йван, як на диво, побожився, що кине пити й гуляти, таки довший час справд не пив, та довгенько таки не пив - в рот т гидоти не брав. Вс просто очам свом не врили, але факт, як кажуть, факт, н грама ван не п", сумирний став, на роботу щодня ходить. вана на той час на дуже гарну роботу улаштував його брат Семен, який на той час уже у нас в районному начальств ходив. Що ж, дивляться вс, що ван вже зовсм не той, за розум узявся й господар добрячий, непитущий - як кажуть, нчим крити, та й Настя його таки й справд кохала, одне слово одружились вони з великого свого кохання. Невдовз й донечка в них народилася, рочкою назвали, жили наче ж добре, не бдували, щаслив так вс були. Та не так вже це щастя довго тривало. Там десь, чи рокв зо три вони отак у щаст й прожили. А потм ван потроху таки знов за сво взявся: спершу, криючись, потроху почав пдпивати, а дал бльше й бльше, все почалося знову. П" та гуля наш ван, та ще й дружину свою з донечкою почав ображати, та навть руки розпускати - лихо й бда, та й год, що ще ждати вд т проклято горлки. Не витримала тако наруги Настуня, дружина ванова, на серце дуже вона, дуже заслабла, та невдовз й приставилася сердешна, земля й пухом. А ван псля цього з горя так почав пити, що не дай Бог, на серц то в нього який камнь важезний - вн же розумв, що смерть кохано на його совст, розумв. Та отак вн не набагато й пережив свою дружину, вд горлки почалися в нього всляк хвороби: печнка там, шлунок, серце - одне слово все в нього захворло вд горлки. А лкуватися вн н за як грош не хотв. Воно, може б, змогли лкар йому чимось зарадити, брат Семен бо ж не пошкодував би на лкування няких грошей, та який толк з того лкування, як ван, не встигне зранку прокинутись, а вже напився. Та й сам вн, ван говорив, що, мовляв, свою дружину я вбив, то й мен теж не можна жити на цьому свт. Справедливо, мовляв, так буде. Так от невдовз й пшов услд за дружиною, царство йому небесне. Отака от сторя.