Вигнання в рай
Шрифт:
– Та ти що?
– Гриня, якось наче аж перелякавшись через рине припущення, почав озиратися навколо, нби й справд намагаючись побачити, чи не сидить тут десь неподалк хтось не пдслухову хню розмову.
– Та не переймайся, - поблажливо посмхнулася ра, - я жартую. Хоча тебе й треба було налякати хоч трохи, аби провчити за таку недопустиму безпечнсть. Та нехай вже по всьому, тльки ж дивись мен, щоб надал тримав мен все пд контролем не спускав н на мить з ока цього Рафаеля, Дон Кхота й Рембо в однй особ.
– Та досить вже мене тикати носом. Нде вн вд нас не поднеться. Сидить, мабуть, десь зараз обдуму сво оц свят картинки, ц його комкси про Господа Бога, як вн буде малювати на стнах нашо церкви, щоб розважити наших мсцевих релгйних фанатв на чол з нашим дорогим незамнним Саньком.
– Щодо того, що наш Дон Кхот зараз роздуму, то тут
– Вн справд зараз в роздумах, але роздуму вн зовсм не з приводу, як ти сказав, релгйних комксв, а роздуму вн, скорш за все, щодо того, чи можна вбити людину, не порушивши при цьому Божих заповдей, а також, чи можна в такй, як я йому змалювала, ситуац, не вбити людину, не порушивши тих же заповдей. виршить вн цю проблему, я впевнена, на користь убивства, я б сказала, на користь богоугодного вбивства. Врнше, вн вже, мабуть, вирши, що не замочити мого дядечка - буде великим грхом, зараз наш святенник вже напевно що якраз виршу, як саме здйснити це богоугодне вбивство. Уявляш соб, як буде здивований мй любий дядечко, отримавши кулю в лоба? Ха-ха-ха!..
– зайшлася вона щирим смхом, аж Гриня теж не втримався й соб засмявся.
– Ну все, досить, - миттво посерйозншала вона, так що й натяку на веселсть не залишилося, - як кажуть, по конях - вперед!
– вона зскочила з капоту автомобля, на якому сидла, сла в машину, кивнула Грин головою й захлопнула за собою дверцята авта.
– Вперед, то вперед, - Гриня взяв свй пджак, що його стелив на капот для ри, обйшов спереду автомобль, св за кермо - й машина повльно рушила вперед.
7.
Деякий час псля вд"зду Грин з рою Сергй ще незрушно сидв. Хоча так поняття, як "час" для Сергя були зовсм несуттвими. Та й взагал, вн тод навряд чи мг би зрозумти чи вдрзнити, що для нього суттвим, а що менш суттвим, чи взагал несуттвим. Змний клубок болючого розчарування, розпачу, огиди вд оцього вдвертого хизування пдлстю, зрадою й цинзмом, яке вн щойно зустрв, усвдомлення якогось повного краху, цлковитого руйнування всього, чим вн до цього часу жив, чим дорожив, що складало для нього фундаментальн, здавалося незнищенн основи буття - все це вирувало, нуртувало, жалило отрутою докорв, розривало зсередини нерозв"язнстю пекучих питань, притискало до земл неймоврною ваготою невдомост так, що не те що встати, Сергй навть не мг пдвести схилену долу голову з утупленими в землю очима.
Нарешт вн, опираючись рукою на стовбур дерева, потихеньку пдввся. Якась неймоврна втома, яку вн навряд чи колись вдчував навть псля вйськового марш-кидка в повному обладунку, оповила його тло. Трохи постоявши пд деревом, поки дещо вдйшли задерев"янл пд час сидння ноги, Сергй повол рушив у першому-лпшому напрямку - куди йти, йому було байдуже, як, взагал то, було байдуже, чи йти кудись, чи не йти. Але йти виявилось якось легше, анж просто сидти й терзати самого себе пекучстю нерозв"язних питань. Вн шов навмання.
Сонце вже впало майже до самого небокраю, готове ось-ось почати свй щоденний захд за небесний пруг, та було все ще досить видно, щоб вийти на лсову стежину й попрямувати до мста, але Сергй зовсм не збирався виходити на цю стежину - йому на оч нби впала якась непроглядна пелена невичерпно гркоти. Вн шов навмання. Глля дерев боляче хльоскало його по обличчю, й вн зовсм не збирався ухилятися - вн просто цього не помчав, адже усвдомлення безповоротно утрати чогось самого головного хльоскало його зсередини батогами страждань набагато болючше.
Пройшовши так деякий час, Сергй чомусь, невдомо чому, зупинився. Озирнувшись навколо, вн помтив, що стоть на пагорб, який чимось нагадував йому той курган пд селом Веселим, на який вн свого часу так любив ходити мряти як сам, так разом з Оксаною. Звичайно, цей "Першотравневий пагорб" не йшов н в яке порвняння з тим курганом, оскльки був набагато меншим, все ж подоба мж ними була, саме ця подоба якимось недовдомим чином притягла Сергя до себе, ноги сам собою привели його на цю вершину пагорба й сам зупинились, аби поставити його перед невдпорним фактом того, що вн все ще знаходиться на цьому, такому на загал жорстокому й несправедливому, свт, але в якому все ж разом з оцим пагорбом сну одночасно ще й курган пд селом Веселим, а разом з рою Федорчук десь сну ще й Оксана. Цей новий неочкуваний поворот думок почувань
Якесь неймоврно червоне, сонце в цей час якраз почало заходити за вечрнй пруг, розливаючи небокрам полум"я призахдно заграви. Дивн почуття опанували Сергм, так нби оце настав саме той, якийсь особливий, мфчний час, точнше це була мить зупинки часу, що поднувала його з вчнстю, це був нби час здйснення якихось вдвчних пророцтв, настанню яких не в змоз запобгти няк перестороги, няк намагання, няк благання... Пригадалися раптом вс людськ й Бож перестороги, явлен йому в яв в сновидннях, про нагальнсть невдворотнсть того вибору, в якому не можна помилитися.
Що ж, мабуть, вн цей вибр зробив - вн широко вдкритими очима поглянув на призахдне сонце: зраджене свтлом, зраджене днем, заскочене на гарячому розпач, налляте червнню сорому гнву, сонце терпкою сльозиною сткало з небесно щоки прямо Сергв у вч й холонуло в його грудях, а вн бачив, як розгублений вечр, ковзнувшись на кривавй плям заграви, повльно пада в глибини сутнок. Мимовльно прислухавшись до того, як заримований березовим шелестом втер виводить на струнах недосяжно нжност журливу мелодю задуми у стил густого смеркання, Сергй навть не стямився, як скрадлив долон мороку владно лягли йому на плеч, притиснувши його грк думи до безвиход ноч - тод вже йому залишилося лише спвчутливо споглядати, як беззахисн зрки покрно одягають на себе ярма сузр"в тягнуть за собою важк плуги зодакальних значень, переорюючи неосягненну цлину мжгалактичних глибин на рллю осягнень неминучост пророцтва. Сергя до самих глибин ства пройняв холод усвдомлення того, що вн тепер зможе лише обпектися, коли завтра у вогн ранково заграви як завше скочить у палаюч стремена часу, навть коли вн ось прямо зараз стане на повен зрст опвнчного всесвту, то зможе лише знову зазирнути в слп зниц темряви.
8.
Вже була справжня нч. Восени взагал темн рано, й коли Сергй не те що отямився, а просто помтив, що вже пройшов деякий час, то навколо панувала вже справжня нч. Власне кажучи, настання ноч не справило на Сергя някого враження - день був, чи нч, для нього було байдуже, вн просто вдмтив для себе якимось зовншнм, нби зовсм вд нього незалежним розумом, що настала нч. вн знову рушив. Куди? Вперед? Мабуть, що вперед. Знову навмання? Не зовсм - його вело зараз уперед якесь шосте почуття, можливо теж незалежне вд його власно вол, але владне й наполегливе, якийсь внутршнй компас показував йому напрямок. Куди? Куди ж ще може вести християнина його внутршнй компас, як не до храму? Так, Сергй, сам того не усвдомлюючи, простував до храму Першотравневого. Звичайно, все, що було пов"язане з мсцевим храмом, поки що було не дуже до вподоби Сергв: н вдверте насадження користолюбства мсцевим священиком, н сам цей користолюбний священик, батюшка Санько, з його заяложеною мперською чорносотенною деологю про дину-тридину неподльну Росю, де Укран була визначена роль безсловесно й бездушно рабин пд батогом старшого брата - все це няким чином не могло б припасти Сергв до серця. Але храм Божий - храм Божий. Перш за все всякий храм - це оселя Господа, ти повинен ти до ц осел з свою власною свчею ври в душ, навть якщо ця свча ври буде диною в цьому храм, ти й молити Господа про те, щоб вд тво свч запала така ж сама свча в кожному серц.
Повльно йшов вн чи швидко, Сергй не знав, як до кнця не усвдомлював напрямку свого руху. Бльш-менш повне опритомнення настало вже аж коли вн опинився власне неподалк вд храму, того самого храму, в якому вн був ще сьогодн вранц з невдалим намром вдстояти враншню молитву. тут сталося знову таки, диво - не диво, але щось таки дуже схоже на те: пдйшовши до храму, Сергй побачив на майданчику перед входом у церкву - бабу Горпину! Так, так, саме ту стареньку Горпину Степанвну, яку вн зустрв колись, щойно тльки прихавши до села Веселого... Спершу Сергй просто незрушно застиг, прикипвши до земл вд ц несподвано зустрч, потм виршив, що це просто мара, просто галюцинаця, виплд його пригнчено свдомост, що з"явився, як захист вд нападу непереборних, невдпорних душевних страждань, завданих йому життям так несподвано, так пдступно, так сильно...