Вигнання в рай
Шрифт:
– А Оксана ж?
– Оксана теж вивчилась. Вищу освту отримала. Та кохання й Бог так не дав. А вийти замж без кохання вона вважала за великий грх, вийти замж без кохання - це все одно, що стати розтлнною перелюбницею, вважала вона. Так все й сказала Микол. Дуже переживала, що так не змогла покохати, перепрошувала Миколу, просила його вибачити й, просила, щоб забув , щоб одружився з бльш гдною його двчиною, яка б його полюбила.
– що ж Микола?
– А Микола й не думав ображатись на Оксану, бо любив всм серцем, може найбльше й любив за оцю чистоту, чеснсть, щирсть та вдвертсть. на вс прохання забути вн вдповдав лише тим, що нколи цього зробити не зможе, а буде любити все життя, й чекатиме на не все життя, й нколи не перестане надятися, що колись Оксана все ж його полюбить, хай навть м тод буде вже багато-багато рокв.
–
– Нколи б не подумав.
– От виршила Оксана, - продовжила бабуня, - щоб допомогти Микол все ж зважитися на ршучий вибр, поставити його перед неминучстю пдкоритися дол, виршила пти в монастир таким чином позбавити Миколу даремних надй, показати йому що ршення вже няк нколи змнити не вдасться, - бабця непомтно, вдвернувшись, витерла кнцем хустини оч.
– Оксана вважала, що поставши таким чином перед неминучстю, Микола таки знайде соб ншу двчину стане таки щасливим. Та й взагал, вона виршила, що як вже Бог не дав й можливост покохати земною любов"ю, то це означа, що доля - наречений небесний. От пшла в монастир.
– А як же отець Михайло вдреагував на таке ршення сво доньки?
– Сергй рвучко повернувся вд вкна й побачив, як Горпина Степанвна, ховаючись, знову витира оч хустиною.
– Та як тоб сказати, сам подумай. Звичайно, як служитель божий, отець Михайло повинен був би тльки радти, як вс ми повинн були б тльки радти з того, що у Господа нашого з"явилася така щира й вддана служителька, як Оксана. Але вс ми до того ж ще й люди, прост гршн люди. Сам подумай, як воно батьков вддати свою дину дитину в монастир, коли знаш, що вже нколи в тебе не буде н ншо дружини, н ншо дитини, коли розумш, що вже нколи не будеш няньчити свох онукв, - Горпина Степанвна, вже не криючись, витерла оч, що знову й знову мокрли вд щирих свавльних слз.
– Звичайно, Михайло Архипович не те щоб коли словом, навть виглядом свом нколи не дав зрозумти, якого болю завдало йому ршення Оксани усамтнитися. Але ж ус все прекрасно розумли, бо вс ж, кожен з нашого села бажали б бачити Оксану щодня тут, разом з нами, бажали б бачити щасливою дружиною й матр"ю радти з цього. Ясна рч, може це й грх бажати вдбрати в Бога вддану йому служницю, але...
– вона довго й щиро дивилась на кону вологими очима, перехрестилась додала: - Отак живе вже другий рк Оксана в монастир свято Ольги, це недалеко вд села Колодязного, що на пвдороги до Кива буде. Це недавно посталий монастир, монастир Кивського Патрархату. Монастир свято Ольги, маму Оксани теж, до реч Ольгою називали, Ольгою Петрвною.
– Так, не дуже весела сторя, - Сергй теж подивився на кону Спасителя, наче вибачаючись за такий свй висновок.
– Що ж, життя не завжди обов"язково веселе. Хоча Оксана, як сам бачив, наче й не журиться, призвичалась, все говорить, що дуже й добре живеться серед щирих свох подруг, гуменю Параскеву дуже хвалить. Та й отець Михайло наче не дуже журиться, хоча всм зрозумло, який тягар йому доводиться нести, адже в кожного пд серцем цей тягар все ж таки пече, як би вс не старалися показати, що щиро радють, коли бачать Оксану, як вона приздить додому допомогти батьков по господарству.
– А як щодо Миколи, як його доля склалася?
– Та тут справа таки дйсно веселша, - обличчя Горпини Степанвни розквтло щирою радстю, - одружився таки наш Микола нещодавно, дав Бог таки йому побратися, всм селом гуляли в нього на веслл, вс радли за Миколу та його врну дружину. Адже ж Ганнуся, тепершня Миколина дружина, давно вже й щиро кохала Миколу, про це й Оксана знала, й Микола знав. Оксана теж дуже-дуже рада за них. Що вже там у нього, в Миколи, глибоко в серц, - замислилась вона на мить, - це лише Бог один зна, а втм живуть вони з Ганнусею наче непогано, добре живуть, от на дитинку вже чекають, дай Бог м щастя й дол, всякого добра та дток побльше.
– Так, так, оце так сторя,- Сергй не мг не чудуватися з того нового, що вн щодня тут дзнавався. Кожен день ставав для нього наче новим щаблем на шляху вдкриття чогось нового, незвичного, навть неймоврного, але навдивовижу захопливого й благородно високого.
Н, звичайно, Сергй не був уже таким викнченим безнадйним цинком, щоб зовсм вдкинути можливсть снування таких
– Я, мабуть, пду трохи вдпочину псля обду, - звернувся Сергй до Горпини Степанвни, яка вже закнчувала прибирати з столу, псля довго мовчанки, пд час яко вн все глибше й глибше занурювався в хвил цих нових для нього обставин, нових неочкуваних.
– Звичайно, звичайно, будь, як в себе вдома, - Горпина Степанвна зайшла до зали, пдпушила подушку на диван.
– Заходь, вдпочивай, ти ж сьогодн встав разом з сонцем.
– Дякую, бабуню, - Сергй зайшов до зали, почекав, поки бабця вийшла й обережно зачинила за собою двер, рвучко лг на диван, закинувши руки за голову.
8.
Н, Сергй зовсм не знемагав вд утоми, оч його зовсм не склеплював непереборний сон. Зовсм навть навпаки, в душ його розбурхано калатали нов почуття, нов, незвичн осягнення, над, нов життв вимри й видноколи. Зовсм не псляобднього вдпочинку потребувало тло Сергя, а його душа вимагала самотност, спокйно, затишно самотност, щоб спробувати осягнути все нове й незвичне, погамувати розбурхансть думок почуттв.
Деякий час лежав вн отак навзнак, втупивши невидющ оч в стелю, не в змоз вднайти в круговерт вражень якось сув"яз, не в змоз вднайти ту рятвну нитку Арадни, яка вивела б його з лабринту недоври до цього нового божественно-благородного, чистого величного, з лабринту недоври, в надрах якого все ще чулося вдлуння його минулого життя, неначе вдлуння рику Мнотавра, з яким Сергв ще належить поборотися, Мнотавра, який, виявляться, все ще снував, все ще не до кнця був зборений, раз снувала ще в душ оця недовра до реальност такого чистого й праведного буття, яке зараз ось тут, навколо дйсно, насправд реально жило, дяло, здраствувало . Страховище минулого життя - взагал то, воно все менше й менше турбувало Сергя останнми часами, але, виявляться, все ще давало про себе знати. Так, йому справд було з чим боротися в свому минулому.
тут Сергй дуже виразно зрозумв, у чому та головна вдмннсть, та головна рзниця мж ним Оксаною, рзниця, яку вн, хоч невиразно й не усвдомлено, все ж вдчував вд само першо х зустрч: Оксан, на вдмну вд нього, нколи не треба було змнюватися, ставати ншою, перелаштовувати себе згдно з новими вдкритими духовними цнностями, боротися з собою, з своми помилками, з своми грхами, з свом минулим. Оксана просто була, буде собою - все! Закорнена свом родом глибоко в Украну, в Божий промисел, вона наче б нколи не народжувалась нколи не вмре - вона просто виявила свою появою в цьому гршному свт цей Божий промисел, як виявила його свом недовдомим виникненням Украна. Оксана, як Украна була вчна й незнищенна.
не ма някого значення, що плоть ц земно двчини колись з"явилася на мить свого земного снування так само колись зникне - десь там, на вищих щаблях снування вчно житиме щирсть, чистота, врнсть; як, не зважаючи на те, що колись з"являлися й зникали на Укран мста й села, княз й гетьмани, радсть перемог гркота поразок, - завжди були, й будуть наша мова, наша воля, наша правда й наша псня.
Так, Оксан не треба було боротися з собою, й просто треба було завжди бути собою - все. На вдмну вд Сергя, якому дйсно було з чим боротися в соб, як тим першим печерським монахам, як ставали на двобй з самим сатаною вч-на-вч. Сергй боровся. Вн перемагав. Йому здавалося, що його перемоги так значн, що... Але зараз, коли перед його очима постали отець Михайло з Оксаною, йому стало зрозумло, що боротьба ще не закнчена, й щоб дорвнятися до ц невимушено, звичайно, земно, навть, буденно праведност, що раптом постала перед ним в образ Оксани та батька, ще треба поборотися. вн готовий до цього. Адже йому не звикати до боротьби. Звичайно, були й поразки, але поразки завжди були для нього лише спонуками для ново боротьби - вставав вн рвно на один раз бльше, нж падав.